- Євген Петрович приїхали!.. - скрикнула, сплеснувши руками, наймичка, баба Химка.

- Татоцко приїхав!.. Татоцко приїхав… - задрiботiла маленька бiлоголова Лiда, в'ючися коло колiн у батька.

Корецький ухопив її на руки та й почав цiлувати їй щоки, великi сiрi очi, ручки…

Тодi спустив її додолу, натрапив на бабу Химку, поцiлувався з нею, потiм побачив перед себе сивобороде обличчя шкiльного сторожа, дiда Терешка, i з ним почав цiлуватися… Враз почув поважний дитячий голос:

- Як це ти, татку, з усiма здоровкаєшся, а мене не помiчаєш?

Шестилiтнiй чорноголовий Володько заявляв претензiю за неуважнiсть до його особи. Серед смiху покривджений вмить опинивсь у батька на руках, обняв його за шию… Держачи його на однiй руцi, другою Корецький стискав руки Петровi й Якову i цiлувався з ними, а Володько вже пручавсь:

- Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидiти.

Знову смiх…

- Ми вас тут уже давно дожидаємо, - казали гостi.

- А ви ж як довiдалися, що я приїду? - спитався Корецький.

- Дак ми ж у городi на мiтингу були, - вiдказав Якiв. - Ще й Iван Петренко з нами… Тiльки вiн ще в городi зостався, а ми зараз вернулися додому пiсля мiтингу… Та вже все село знає, що вас випущено…

Ледве посiдали за стiл, - почулася тупотнява в сiнях i ввiйшло ще троє товаришiв: один, так само, як Петро з Яковом, колишнiй школяр Корецького, тепер уже молодий батько, а двоє - старших хазяїнiв з тих, що ходили на читання до вчителя й потiм пристали до громадки. Знову почулися привiтання. Таки посiдали, заходилися пити чай… Говорили, уриваючи, перескакуючи вiд одного до одного, поспiшаючись про все сказати… Петровi й Якову страшенно сподобався мiтинг.

- От якби й у нас, у Ладинцi, зiбрати такий мiтинг! - казав палкий Якiв, i очi в його так i блищали iскрами енергiї й радощiв. - Як би це добре було - розказати про все людям!

А Петро, завсiгди мовчазний, так i сяв увесь своїм нечепурним тихим обличчям з глибокими сiрими очима. Як звичайно, трохи горблячися над столом своїм мiцним тiлом, вiн казав:

- Треба!.. Дуже треба!.. Люди цiкавляться… Дехто як вернувся з базару з города та як привiз звiстку про манiфест, то зараз деякi кинулись до попа питатись: який там манiфест про волю вийшов.

- А що ж пiп казав? - спиталася Таля, наливаючи чай.

- Не знаю.

- А я знаю, - озвався Панас, один з старших хазяїнiв, високий чоловiк з пiдстриженою бородою. - Двоє йшло - Демид та Корнiй…

- А, Демид! - перепинив Корецький. - А як його порубана рука? Загоїлася вже зовсiм? Бо я тодi не вспiв догоїти…

- Загоїлася - вже робить. Каже, що ви його знову на хазяйство настановили…

- А на читаннях буває?

- Нi, пiсля вас нi разу не був.

- Шкода… Ну, то що ж пiп?

- Ну, то вони ото пiшли, дак i я з їми: ану, думаю, послухаю, що пiп казатиме. Каже: все те брехня, нiякого манiфесту нема.

- От такої! - здивувався Корецький. - Та невже?

- Та хiба ж ви не знаєте, який вiн у нас?

- Та знаю; але щоб уже й манiфесту не признавав, то цього вiд його не сподiвався.

- I багатирi нашi, - казав далi Панас, - не признають манiфесту; кажуть - то пани та "демократи" вигадали. По хатi озвався смiх.

- Вигадали!.. Ну, вони дуже скоро побачать, що це не вигадка!..

Корецький почув, що щось дряпається до його на колiна. Це була Лiда - лiзла з своєю найулюбленiшою лялькою. Батько посадив її на колiна.

Знову загомонiли, але дiвча все вовтузилось i штовхало батька.

- Що тобi, Лiдо? Нащо ти менi ляльку даєш?

- Соб татоцко грався…

В хатi засмiялися, але Таля поважно пояснила:

- Вона рада, що татко приїхав, i дає йому свою ляльку.

Батько дякував дочцi й обiцявся конче погуляти з нею i з її лялькою, тiльки трохи згодом. А Володько, стоячи навпроти, прихилившись спиною до шафи, поважно i трохи погордливо промовив:

- Татко не може гратися лялькою… Мужчини в ляльки не гуляються… Я татковi намалював книжку.

- Яку книжку? - спитався Корецький.

- Книжку зробив i всю малюнками змалював, щоб тобi було на що дивитися… Я завтра тобi подарую, бо сьогоднi тобi нiколи… А не ляльку… - I потiм додав, поглядаючи на Лiду: - Страшенно маленькi дiвчата люблять лазити на колiна.

- Ну, ти, великий, - засмiявся Корецький, - iди краще й ти сюди, до мене.

Великий спершу завагався, але не вдержавсь i собi полiз на друге колiно.

Баба Химка принесла вдруге нагрiтий самовар i як вона його становила на стiл, - щось завовтузилось у Корецького бiля нiг.

- Катай, Катай прийшов! - закричав Володько, скакуючи з колiн.

- Собака вскочив: це ж я дверi кинула! - скрикнула баба Химка.

Величезний чорний пес радiсно виляв хвостом, штовхав носом у колiна Корецькому i клав на їх свої товстi лапи.

- Не займайте його, не займайте! - кричав Володько Химцi, що хотiла виганяти Катая. - Вiн прийшов поздоровкаться з татком!.. Мамусiчко, дай йому булки… Адже сьогоднi татко вернувся, - треба й йому булки!..

- I скибоцку… i скибоцку ковбаси! - жебонiла Лiда. Зчинився гамiр i метушня. Нарештi Катая зоставили в хатi, дали йому булки i скибочку ковбаси, i вiн розлiгся бiля нiг у Корецького, пораючись iз своєю вечерею.

Одчинилися дверi i ввiйшов Iван Петренко ще з двома товаришами.

- Знаєте, що в городi робиться? - попитав вiн, ледве вспiвши привiтатися.

- А що?

- Ходять по городу якiсь хулiгани та й розказують, що це фальшивий манiфест, - "демократи" вигадали… А вигадали на те, що хочуть землю щоб не мужикам, а щоб жидам досталася… бо всi демократи - то або жиди, або з жидами полигалися…

- Ну, та й дурниця! - вигукнув Якiв.

- Он, кажуть, у "домократичеських" бумажках написано "равноправие евреев", а землю щоб усiм, - ну, значить i жидам… А ви знаєте, скiльки жидiв? То це тепер мужиковi вдвоє менше припаде землi через жидiв… Це вони нашим же селянам, що в базарi були, розказують. Бач, - кажуть, - якi жиди плодющi, а як дати їм землi, то й удвоє плодитися будуть; i не схаменеться мужик, як усю землю посядуть… а мужик тодi в найми до жида… Цар хотiв, щоб усю землю мужикам оддати, а демократи - щоб пополам iз жидами… Це так селянам… А городським кажуть, що жиди вам торговлю перебивають та дурять вас, та десь за городом начебто в iкону та в царський портрет стрiляли… I полiцейськi, чи що, якiсь iз тими хулiганами: так, кажуть, так…

- Оце вигадали чорт вiть що!

- Треба, - кажуть хулiгани, - "жидiв" i всiх "демократiв" бити… i всiх тих, що за демократiв та за манiфест… погром треба зробити…

- Ну, нi, - погрому ми їм не попустимо зробити, - промовив Корецький. - Нам справдi неминуче треба зiбрати в Ладинцi мiтинг i все це людям вияснити.

Почали радитися, коли збирати. Завтра була середа, буденний день, - народ за дiлом… Краще б у недiлю… Одначе, щоб якого лиха чорносотенцi тим часом не наробили… Ну, гаразд - спробувати завтра пiсля обiд… Корецький уранцi швиденько сходить на часину в редакцiю, а Петро з Яковом оповiстять про мiтинг тим часом. Стали обмiрковувати, як упорядкувати вiче, хто й що там говоритиме… Було вже пiзно, як порозходилися гостi.

Корецький зостався сам у своїй свiтлицi. Лампа привiтно осявала зо столу всю цю захисну хатку, полицi з книжками… портрети письменникiв на стiнах… велику гравюру в рямцях: Рафаелева мадонна в крiслi з Христом на руках… бiлий Шевченкiв бюст на столi…

Корецький переступив у другу хату. Там стiл уже був порожнiй, дiти спали й тiльки бiляву та чорняву голiвки видно було з-пiд лiжникiв. Талi не було.

Вiн вийшов у садок i пiшов стежкою. Нiч була свiжа, але не холодна. Далекi зорi мигтiли привiтним промiнням. Корецький пройшов аж до кiнця стежки, туди, пiд великi дерева, де був ослiнчик. Там, на тому ослiнчиковi, вiн побачив темну постать.

- Ти, Талю? - спитав вiн, пiдходячи.

Це була вона, але не вiдказала нiчого. Сiв бiля неї i взяв її за руки. Враз почув, що вона хлипає.