- "Известие о подписании конституции распространилось в Петербурге… Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста… Предложили почтить народ, мужественно завоевавший свободу".

- Ура!.. Хай живе народ!.. Хай живе свобода!.. Геть тюрми!.. Амнiстiя!.. Амнiстiя!..

Корецькому стиснуло горло, вiн почував, що коли не вдержиться, то зараз, зараз у його ринуть з очей сльози. Вiн заплющив очi i зцiпив зуби.

Процесiя помалу посувалася, i Яковенко тим часом розказував:

- Уночi ми получили манiфеста в редакцiї… Зараз же рiшили випустити його окремим плакатом… У десять годин вiн уже по всьому городу гуляв… Народ висипав на вулицi, - ну, звiсно, мiтинг… Стали говорити. Амнiстiя - перше слово… Панове, - каже доктор Лавренко, - поки дадуть амнiстiю з Петербургу, - не забувайте, що в нашiй тюрмi сидить борець за волю - Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!.. Ну, звiсно, в такi хвилини юрба не мiркує довго… Так i шугнули до тюрми, - хотiли силомiць… Та вже ми вмовили взятися до легального способу… Ну, ото й вибрали депутацiю з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович… - i вiн показує на тих двох, що сидять навпроти Корецького, i тодi тiльки вiн пiзнає їх.

А Яковенко все говорить. Вiн швидко, поспiшаючись, уривками переказує Корецькому подiї двох останнiх мiсяцiв: з'їзд земських i городських дiячiв, повсюднi мiтинги, розрухи по городах i селах i, нарештi, величезний страйк залiзничникiв та iнших робiтникiв, що спинив, спаралiзував економiчний рух усiєї величезної держави… Все це Корецький чує, але спершу розумiє тiльки частину казаного, уривки… Та помалу починає призвичаюватися до всього того, що тут iз їм трапилося, починає розумiти його i своє становище серед цих нових подiй. I невимовна радiсть обнiмає його, аж iз глибу душi починає рости щось велике, гарне, непереможне… I воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь - криком, - чим-небудь, аби тiльки виявитися.

- Стiй! Стiй!

Фаетон спиняється, й Корецький помiчає, що стовпище побiльшало.

- Виходьмо… приїхали, - каже йому Яковенко.

Вiн виходить. Яковенко бере його за руку й починає протискуватися крiзь натовп.

- Пропустiть… пустiть, панове! - говорить адвокат. - Дайте пройти до помосту, - дуже пильна справа.

Люди нехотя поступаються i пропускають у вузький прохiд - щiлину, що зараз же знову затуляється за їми.

Корецький з Яковенком довго протискуються тим проходом, аж поки нарештi ноги їх намацують щось нiби схiдцi.

- Обережнiше… обережнiше… не впадiть!.. Отут схiдець… - каже Яковенко й тягне за руку Корецького вгору, все серед того ж натовпу.

Корецький силкується не впасти, намацує ногами серед чужих нiг якiсь нiби дошки i сходить усе вище й вище, увесь час дивлячися вниз i пильнуючи своїх рухiв.

- Ну, прийшли! - говорить Яковенко.

Корецький пiдводить голову i бачить перед собою стiл, поставлений на якомусь помостi, а за столом якогось добродiя… Вiн зараз же пiзнає доктора Лавренка й розумiє, що це голова мiтингу. Бiля його за столом ще двоє: один сидить, а другий, зовсiм незнайомий Корецькому, молодий, чорнявий чоловiк з худим обличчям, говорить промову.

I враз спершу стиха, а далi все голоснiше й голоснiше чується навкруги:

- Корецький!.. Корецького привезено!.. Випустили!.. Визволено!.. Корецький!.. Корецький!..

Голова мiтингу Лавренко повертається й бачить Корецького. Вiн швидко встає i стискає йому руку.

- Який я радий… - але голос уривається йому, а навкруги змагається все дужчий i дужчий крик:

- Корецький!.. Корецький!..

Чорнявий промовник замовкає. Лавренко махає обома руками на натовп, просячи мовчання. Як трохи притихає, вiн голосно, на ввесь майдан, гукає:

- Громадяни! Воля справдi наступила… Перший день нашого конституцiйного життя вже зазначився: перед нами вже не в тюрмi, а на волi один з борцiв за його, за щастя народне, - Євген Петрович Корецький.

- Ура, Корецький!.. Ура!.. Хай живе воля!.. Ура, Корецький!..

Корецький бачить перед собою море голiв, а над ним - геть скрiзь по майдану - купаючись у золотому сяйвi, в'ються, то згортаючись, то розгортаючись, червонi прапори з якимись написами… А он один бiлий - це той, що написано: "Амнiстiя"… i чорний… Прапори мають, море голiв хвилюється, руки знiмаються вгору - махають брилями, бiлими хустками… I навкруги з будинкiв - у вiкнах, на ганках i навiть на покрiвлях теж товпляться люди, махають хустками, прапорцями, i могучий голос визволеного народу гремить аж до осяйного, радiсного, щасливого неба:

- Хай живе воля!..

Помалу крики втихають, руки з брилями й хустками втомляються махати. Корецького садовлять тут же за стiл. Чорнявий оратор може кiнчати свою промову. Корецький дивиться на стовпище. Воно залило ввесь майдан i ближчi частини вулиць, що сходяться до його. Студентськi кашкети, робiтницькi брилi, жiночi брилики, дорогi панськi брилi, навiть цилiндри, - все змiшалося в одну величезну мiшанину… Он кiлька селянських шапок, - мабуть селяни з ближчих сiл… Он три бiлих хусточки сестер з Червоного Хреста… I скрiзь, скрiзь червонi стрiчки - в петельках, на брилях i бриликах… Он якийсь хлопчик без шапки. Злiз на лiхтарний стовп i обв'язує його смужкою червоної китайки. А он два офiцерськi мундири… нi, то вiйськовi лiкарi… i в тих навiть червонi стрiчки в петельках пальта… Поки Корецький роздивляється, чорнявий промовник говорить про важнiсть моменту, про велику справу визволення пролетарiату, та його, видимо, не дуже слухають i ледве вiн змовкає, - зараз зривається новий крик:

- Корецького… просимо Корецького сказати!.. Хай Корецький каже!..

Лавренко повертається до Корецького.

- Мусите говорити.

Корецький блiдне i, не змагаючись, устає. Про що вiн говоритиме, - сам не знає, але почуває, що те велике й гарне, що наростало й наросло у його в душi, зараз вихопиться на волю. Вiн простягає руку i ввесь майдан стихає.

- Громадяни! - починає вiн. - Не вам мушу я розказувати, якими святими сльозами, якою благородною кров'ю змочено шлях визволення… I нiколи цих слiз i кровi не пролилося стiльки, як тепер, та зате ж i нiколи не добувалися ми такої вiдповiдi, як тепер. Це вперше почули ми слово, що нагадує те, чого ми хочемо. Поки що - це тiльки слово, на паперi написане, але вiд нас залежить, щоб воно сталося дiлом… I на це ми повиннi тепер оддати усю свою силу, ввесь свiй розум, всю свою любов до волi.

Вiн говорить i враз помiчає там, серед стовпища, просто помосту, щось знайоме… Блакитна вуалька на простенькому бриликовi, а пiд ним… Невже це вона? Невже це Таля?.. Так-так, - вона, запевне вона!.. Дивиться на його, смiється, киває йому… Безмiрна радiсть обнiмає його всього, вiн усмiхається широким щасливим усмiхом i слова самi рвуться йому з уст:

- Тут, у нашому городi, може на цьому саме майданi, де ми тепер зiбралися вiдсвяткувати зорю нового життя нашого, сходилася колись козацька рада, рада вiльного, рада визволеного українського народу. Тяжкою боротьбою добув собi народ волю, визволився з пут, щоб справдити в рiдному краї iдеали громадської волi, рiвностi… Правда, ми програли тодi, сили темряви й неволi, сили похмурого деспотизму були дужчi за нашу молоду новонарождену волю, - вони зламали її… Але тi iдеали, за якi наш народ боровся, не жалiючи свого життя, - тi iдеали не могли в душi його зламати нiякий деспотизм, нiяка темрява. I та велика перемiна, яка тепер робиться, - не чужа вона нам: ми ждали її, виглядали її в темнiй неволi крiпацтва, в тяжкому поневiряннi пiсля крiпацького життя, боролися за неї, - i ось вона прийшла, сподiвана й рiдна нам! I коли був час, що народ наш порiзнився з iнтелiгенцiєю, то тепер цей час минувся: народ вирiс, народ зробився вже свiдомим творцем свого власного щастя i та свiдомiсть об'єднує його з iнтелiгенцiєю в одну велику сiм'ю. I ця сiм'я борцiв iде назустрiч золотому сонцевi визволення робочих мас, визволення рiдного народу i всiх народiв з iржавих пут старої неволi… Воно горить, сяє вже, це золоте сонце, i кличе нас: вперед! вище! до високостiв щасливого, вiльного, могучого робiтницького життя!..