– А чом же ти не кажеш мені, як тебе звуть? – спитався Демид, бачачи, що Гордій мовчить.
– Мене? Мене звуть – Гордієм! – Се ім'я Гордій вимовив навіть гордо: він уважав його за дуже гарне, за найкраще – з того часу, як вичитав, що один цар звавсь так, як і він. І, сказавши ім'я, Гордій скочив на тин та й стрибнув у пасіку.
Через кілька хвилин хлопці вже сиділи в холодку під грушею та й роздивлялися на книжку з малюнками. Се був «Шлях до Північного бігуна» Ж. Верна. Демид тільки оце зараз почав книжку і йому легко було почати її знов і читати голосно, щоб і Гордій міг слухати. Він так і зробив.
Спершу читав Демид, потім Гордій. Слухали обидва надзвичайно уважно. Вони читали мало не до вечора, – аж поки Гордій сказав, що йому треба йти.
– Але ти без мене не читай, – чуєш, – не читай! – казав він Демидові. – Я завтра знов прийду.
– Добре, – відмовив Демид, – приходь!
Він був радий, що Гордій прийде. Хлопці, видимо, подобались один одному.
Гордій справді прийшов і другого, і третього дня. За сі дні вони дочитали книгу. Гордієві сподобалась вона надзвичайно. Гатерасова[2] постать стояла мов жива перед ним.
– Якби я мав три мільйони, – скрикнув Гордій, – я теж поїхав би туди і вже я добився б до Північного бігуна!
Демид похитав головою.
– А ти думаєш – ні? – спитавсь Гордій задерикувато.
– Важко, – відмовив Демид.
– Важко? О, я цього не боюсь! Я дуже радий, що буде важко, дуже радий! Більша слава буде! Ох, якби в мене було три мільйони!
І хлопець, не змігши всидіти, почав нервово бігати по пасіці, лякаючи бджіл.
– Гордію, бджоли покусають, – не лякай їх! – казав Демид.
Але Гордій на те не зважав, – він навіть не чув Демидових слів. У його в голові вже мигтіли картина за картиною. У його була дуже буйна фантазія. Те, що він прочитав (хоч часом і мало розуміючи) багато романів, зробило її ще дужчою. Часом уночі або і вдень, лежачи в саду в холодку або нервово ходячи, починав він марити. Мрії в його були всякі, але всі вони були міцно зв'язані з ним самим, його постать була осередковою постаттю на всіх тих малюнках, що малювала йому розпалена фантазія.
Він уявляв себе великим привідцею – як Наполеон, що про його він прочитав недавно. Він – простий солдат, але бере в бран ворожого генерала і відразу з солдата робиться офіцером, далі полковником, далі генералом… Він сміливий, розумний, солдати за малим не моляться на його, і він іде, й воює собі царство, і стає там царем. І бачить себе, як на пишному коні він уїздить у повойовану столицю. Навкруги трупи ворожі, кров, але те все топче кінь копитами, а йому, Гордієві, до ніг схиляються городяне, виносячи ключі від міста.
Або уявляв себе святим мучеником з часів Римської імперії. Він сміливо йде аж до царя «у сенат» проповідувати свою віру. І він докоряє цареві, розбива поганських богів, і цар велить ухопити його і вести на муку. І його ведуть, і він витерплює всі муки, тоді ведуть його на смерть. І його страчено… ні, його не страчено, бо палким словом він упевняє своїх катів, робить їх християнами, і вони всі гуртом ідуть знов до царя. І цар, здивований, вражений, устає з престолу і схиляється Гордієві до ніг, як святому, і вихрещується, а його, Гордія, робить після себе першим у царстві. Ні, після себе – це погано! Але не може ж цар кинути царювати, а його посадити на престолі замість себе! Ні, отак: у царя є дочка чудової вроди, і Гордій одружується з нею, а як старий цар умира, то Гордій стає царем сам і царює велично…
За такими мріями спливав у Гордія звичайно дуже довгий час. Тепер же його вразила Гатерасова постать, і він уже уявляв себе серед снігів та серед криги, уявляв, як він лама всі перешкоди, як своїм єдиним словом зупиняє бунт на кораблі, як він… Але ту ж мить біль примусив його прокинутись мрій. Він ухопивсь за шию і скинув з себе бджолу.
– Проклята тварюка! – скрикнув він.
Круг його літало безліч бджіл.
– Гордію, тікай, бо вони тебе закусають! – скрикнув Демид. – Ти штовхнув вулик.
Гордій хотів був ще щось сказати, але ту ж мить новий біла примусив його скрикнути і побігти геть.
– Прокляті бджоли, щоб вони всі виздихали! – скрикнув Гордій.
– Защо ти їх лаєш? – спитався Демид. – Ти сам винен що вулика штовхнув.
Гордій хотів був сказати Демидові щось не дуже гарне, але зупинивсь. Він тільки плюнув і почав терти собі шию руками.
Через кільки часу біль трохи втих, але Гордій мовчав: він розсердився на дійсність, що так неласкаво розігнала його мрії. І дедалі він сердився все більше та більше: зло все росло та росло, все піднімалось та піднімалось у його в грудях. На кого? На бджіл, що його али, на Демида, що їх обо-роня, – а! хоч би швидше відціля піти!
Але він зараз не пішов, а трохи мовчки позлував, лежачи на траві (Демид думав, що в його нестерпуче болить шия, не займав і дуже його жалів), знов помалу розбалакавсь, і знову хлоп'яча розмова повернулась до прочитаної книжки. Гордій знову почав оповідати, що зробив би, якби в його було три мільйони. Він довго й палко казав, а Демид слухав його мовчки, сидячи під грушею, прихилившись до стовбура спиною і втупивши замислені очі кудись у далечінь.
– А ти що зробив би, якби в тебе було три мільйони? – зненацька спитався Гордій, ставши перед Демидом і вдивляючись у його блискучими, розпаленими очима.
– Я? – перепитався Демид і змовк.
– Еге, ти! Кажи! – нетерпляче підгонив Гордій.
– Але ж у мене не буде трьох мільйонів, – чи то сумно, чи то поважно відмовив Демид, не одриваючи очей од блакитної далечіні.
– А! Який ти! – розсердився Гордій. – Знаю, що не буде, але ж якби були?
– Якби були? – знов перепитався Демид. – Якби були… Я не знаю, що з ними зробив би… Тільки я не поїхав би на північ.
– Чому?
– Що там? Читати цікаво, а їхати не хочу. У нас краще… – І відразу якась думка блиснула в хлопця в голові – очі засяли ясно й зважливо, він випроставсь. – Якби в мене було багато, багато грошей – заговорив він голосно, – то я зробив би так, щоб убогих не було.
– Щоб убогих не було?
– Еге! Я з мамою ходив до Прокопа…
– Хто се – Прокіп?
– Чоловік один, мужик… У його була жінка хвора, і мама носила ліки. Які вони вбогі! Одежа драна, в хаті порожньо і – їсти нема нічого… самий цвілий сухар.
Останні слова Демид вимовив сумно.
Гордій дивуючись слухав його і – не розумів.
Але се не пошкодило хлопцям зійтися і четвертого дня, і п'ятого, не пошкодило їм потоваришувати добре. Демид не міг ходити до Гордія, бо ж Гордіїв дядько не ладнав щось із Демидовим батьком, але ж зате Гордій ходив до Демида. Звісно, він робив се так, щоб дядько не знав, та це ще більше його зваблювало, що воно заборонене.
Батько Демидів був панського роду і мав кріпаків. Усе те він процвиндрив, прогуляв у божевільних оргіях. Кирило Гайденко, тоді малий хлопець, бачив усі ці ганебні оргїї, бачив, як батько мучив його матір своїм деспотством та гаремними звичаями, і його дитяче серце проймалося сімпатією до тих, хто так, як він сам, терпів од незагнузданого панського норову, що мав його батько. А той розтринькав усе і вмер, кинувши жінку з двома недорослими дітьми без шматочка хліба. Кирилова мати мусила піти у економки до однієї багатої панії, заробляла щоденною працею хліб собі й дітям і налила їм у душу великої любові та поваги і до себе, і до всіх, хто працює. Кирилова сестра пішла заміж, мати вмерла. Кирило став конторником у тії ж таки панії (мати могла дати йому дуже малу освіту). Повсякчасні справи із народом, коли Кирило мусив говорити до його його ж словом, привчили його так до вкраїнської мови, що він і тепер у сім'і з селянами говорив нею і тільки буваючи поміж панами уживав іншої. Він одружився мало не з простою, надзвичайно доброю дівчиною і од неї мав єдиного сина Демида. Одержавши несподівано невеличку спадщину від одного родича – десятин 40 землі, – він кинув свою панію та й почав хазяйнувати. Господарював уже років з п'ятнадцять, не мав великих баришів і ледве міг дати синові таку освіту, про яку він марив, – сеото довести його до університету. Батькові оргії та панська його дикість, материна саможертва, що про неї ніколи Кирило не забував, та власна добрість укупі з давньою завичкою, зробили те, що він жив з своїми сусідами-мужиками справді по-сусідському, дуже з ними ладнаючи. У його з мужиками не було сварок ніколи, а коли й були непорозуміння, то вони кінчалися ладом.
