Одного разу він, гуртом з хлопцями, заліз на чийсь баштан. Дід-баштанник уздрів та й застукав їх біля річки в закутку так, що їм нікуди було тікати.

– А, каторжні хлопці, – ось я ж вам дам! – казав дід, думаючи про те, що саме він робитиме з десятком хлопців – адже не вдержиш же їх усіх. – От я з вас штанці постягаю та кропиви вам дам!

Хлопці зовсім перелякалися. Кропива страшна, але ще страшніше, як дід що-небудь з кожного зніме – якої їм тоді дома заспівають? І вони, отетерівши, стояли не ворушачись.

– Як ти смієш це казати? – зненацька скрикнув Гордій, виступаючи з-між хлопців.

Баштанник жив колись у наймах у Гордієвого дядька і пізнав хлопця. Здивувавшися, не знав, що робити. Але ту мить Гордій гукнув:

– Тікайте, хлопці!

А сам кинувся до діда і з розгону штовхнув його. Кремезний з такої несподіванки поточивсь і за малим не впав. З цієї ті скористались хлопці і вибігли з закутка. Одбігши стільки, щоб бути безпечними від діда, вони зупинилися і почали дивитися, що буде з Гордієм. А Гордій і не думав тікати. Дід зачав був його соромити, казав, що одведе його до дядька (а заняти панської дитини не посмів), але Гордій тільки повернувся і пішов геть од його.

З цього часу Гордій зовсім запанував над хлопцями. Як же таки справді: не тільки товаришів визволя, а й сам – навіть страшного діда-баштанника не боїться, а той не сміє його заняти! Хлопці дивились тепер на Гордія, як на вищу істоту, і Гордій це знав, і це йому подобалось, і він і сам був певний, що він і чепурніший (він справді був чепурний), і сміливіший, і зручніший, і розумніший од усіх тих, що над ними він панує. Гордій був щасливий поміж хлопцями.

Але це щастя кінчалося, скоро він вертався до панської господи. Дядькові не подобалось, що хлопець водиться з мужичатами, навчивсь по-мужичому говорити. Він забороняв йому до їх ходити, але Гордій тікав з панських хат, а дядькові було ніколи зупиняти його. З цього сталася ще одна річ.

Дядько казав Гордієві, що до мужичат не треба ходити, що вони погані, що від їх нічого гарного не навчишся, що між ними бути не годиться. А Гордій, навпаки, бачив, що мужичата гарні (бо всі важають його за найкращого і слухаються його), що він од їх навчився багатьох дуже цікавих речей, що з ними дуже гарно й весело. І уперта Гордієва голова думала, що дядько нічого не розуміє, а він, Гордій, це зрозумів, бо він тут більше знає, ніж дядько.

Але на превелике його диво – дядько зовсім не вважав його за розумного, а навпаки – дуже часто казав:

– Ти ще малий, дурний!

Малий! Дурний!.. Ще як жив Гордій з батьком, трапилось одного разу, що були в їх гості. Гордій, жвавий хлопчик, ускочив до вітальні і, підстрибуючи, проскакав боком через усю хату.

– Ах, як гарно! Який гарний хлопець! – сказала одна пані.

Гордій так і стрепенувсь, почувши те, і пострибав назад знов саме таким робом.

– Гарно! Гарно! – хвалила пані.

Гордій пострибав утретє.

– Та буде тобі, – сказав йому батько. – Іди собі, гуляйсь!

– Ах, нащо ж ви так на молодого кавалера? – друга пані. – Хай! Він так гарно стриба.

Але батько не послухавсь і таки випроводив Гордія з хат Це вразило хлопця. Він думав:

– І нащо татко це зробив? Усі мене хвалили, усім було весело дивитись на мене, що я так гарно стрибаю. Всі ж казали що я роблю гарно, а татко каже, що ні, ще й прогнав.

Незабаром після цього батько вмер, але випадок сей зоставсь у Гордія в голові. І коли тепер дядько казав, що він, Гордій, малий та дурний, то хлопець нітрохи йому не вірив.

– Який же я малий, коли я більший і дужчий од усіх хлопців? Який же я дурний, коли всі хлопці кажуть, що я дуже розумний?

Се дядько не тямить, який він, Гордій, розумний.

Гордієві було дев'ять років, як одного разу він з хлопцями заліз на чужу пасіку, що стояла в степу, серед невеличкого степового гайка. Гордій давно вже марив добути меду і ось цього разу, набравши сірників, а хлопцям звелівши принести губки, зважився підкурити бджіл. Але тільки заходився був це робити, як перед його став нижчий за його, але кремезніший чорнявий хлопець, одягнений по-панському, хоча й озвавсь до його по-простому:

– Що вам тут треба?

Гордій озирнувсь на своє військо і відмовив:

– Меду.

– Як же ви можете брати чуже? – спитався зовсім спокійно хлопець.

Чуже? Гордій зовсім не подумав, що це чуже… А хлопець додає:

– То ви хочете красти?

Красти? Ні, цього ніколи Гордій не хотів. Він спалахнув. Йому хотілося б гостро відмовити, але він не міг, бо почував, що хлопець каже правду.

– Гайда, хлопці, назад! – скрикнув він.

Хлопці послухались, але знехотя: вони не розуміли, через віщо їм, коли вже не можна було взяти меду, так хоч не попобити цього чорнявого бісеняти? Вони сказали про це Гордієві, як уже одійшли від пасіки далеко.

– А, мовчіть! Ви нічого не тямите! – сердито відмовив Гордій.

Гордій часто гримав так на хлопців, і вони до цього позвикали, але сьогодні це їх уразило – мабуть, тим, що верталися нездобихом і що вважали себе за правих. Але ж іще більше вразило їх те, що другого дня Гордій до їх не вийшов, не вийшов і третього, і четвертого дня…

А Гордій тим часом багато дечого зробив. Пішовши від хлопців він усе думав про того «чорнявого» та сердився на себе, так збентежився перед їм, поступився назад. Він злував увесь день, а другого дня його потягла якась надзвичайна цікавість знов до пасіки. Він підійшов тихо і глянув з-за тину. Гоние сяло ясно, золоті бджоли бриніли проміж вуликами, під гіллястою грушею у холодку сидів «чорнявий» і дививсь книжку. Гордій якось поворухнувсь, суха гілка тріснула, і чорнявий почув.

– Тікати? О ні! – подумав Гордій і випроставсь.

Чорнявий побачив його, трохи наче здивувався, згорнув книжку, устав і підійшов ближче.

– Що тобі треба? – знов спитався він, як і вчора.

– Я зовсім не бажав красти в тебе мед! – одмовив Гордій зважливо.

Чорнявий трохи підняв брови вгору – мабуть, здивувавсь – і відмовив:

– Але ж ти прийшов по його.

– Ти думаєш, що мені нічого їсти? – скрикнув Гордій.

– Ні, в тебе їсти є що, – я знаю! – відмовив чорнявий.

– А ти звідки знаєш?

– Татко тебе й твого дядька знають.

– А хто твій татко?

– Мій татко? – і очі в чорнявого засяли. – Мій татко – Кирило Семенович Гайденко.

Гайденка Гордій трохи знав. Він жив тільки за п'ять верстов од Гордія і часом бував у Гордієвого дядька, але зрідка і за ділом: дядько щось не ладнав з ним. Гордій помовчав, а далі спитавсь:

– Це ваша пасіка?

– Наша.

– Що ж ти тут робиш?

– Пасіку бережу та читаю.

– І ти не боїшся сам бути так далеко від дому? – спитався Гордій. Сам він не злякавсь би цього, але звик, що всі хлопці можуть боятися, а тільки він, Гордій – ні… хіба так, часом…

– Чого ж я буду боятися? – відмовив чорнявий питанням.

– Ти й ночуєш тут?

– І ночую тут, у катразі…

– Сам?

– Ні, з дідом Паньком.

– А! Вночі боїшся!

– Еге, вночі страшніше. Я одного разу ночував сам, а дід Панько ходив на слободу – і було поганіше, ніж удвох.

– І твій батько зна, що ти сам ночуєш?

– Ні, він цього не знав – це було вчора, а я додому сьогодні піду.

– І знов прийдеш?

– Якщо татко пустять.

– Якщо пустять? Хіба ти його слухаєшся?

– Авжеж! А хіба ти дядька – ні?

– Ні!

Хлопці змовкли.

– Яка в тебе книга? – спитався Гордій. Він на шостому році самотужки вивчився читати і страшенно любив цікаві книжки. Він уже поперечитував їх багато з дядькового книгозбору, роблячи се крадькома, щоб дядько не знав.

– Іди подивись!

Гордій трохи постояв, подумав. Він вагався.

– А як тебе звуть? – несподівано спитавсь він у чорнявого.

– Демидом.

– Де-е-ми-дом… – протяг Гордій. Йому не подобалось ім'я, і він уже хотів був сказати про це, поглузувати, як то він завсігди досі робив з хлопцями, але спинивсь. У цьому чорнявому кремезному хлопцеві з глибокими темними очима було щось таке, що зупиняло Гордія.