- Се, брате, дурне! Порядкуй у своїй хаті, а не в мене. Аж задихалась.

Співали півні.

Одні й другі - сидить мати, як сиділа.

А вітри гудуть...

Вітри будуть, а ясени риплять, а матері дрімається...

Затріщав каганець - гасне.

Глибоко-глибоко зітхнула, підвелась, налагодила гніт.

Стала посеред хати, на того селюка, що на стіні, очі зводить...

Не^: любить його дівер. Боїться. Все збирається колись порізати або спалити, а стара звикла до його, як до живої душі в хаті, мовби поріднилася з ним.

Підійшла до малюнка, обсмикала рушник, краще квіти порівняла, починає говорити до його стиха:

- Скажи, сумний, скажи, невеселий, ще й нерадісний: куди мої діти позаводив? Де мені їх шукати? Куди листи слати?

Витерла сльози, зітхнула.

- Як то в тій пісні співається:

Чи так, сумний?

Мовчить, невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе - твердий як криця. Тільки з думного чола, як огнем, пашить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині бунтар - золотий дзвін:

(З юнацьких спогадів)

Осінь... Мені - дев’ятнадцятий.

Сорочка в мене крамна, «фантазі», шнурочок із рожевими китицями, а живу я у матері, в старій-престарій селянській хаті.

Цієї весни я скінчив учительську семінарію, і тепер день у день дожидаю призначення в народну школу на вчителювання. Ще не затихла в голові моїй музика моїх школярських років, а проте в мене - думок-думок. Про темряву народну, про бідняцьку недолю... Ходжу, як у тумані. Дійсність - як сон, і сни - як дійсність...

Один із моїх товаришів у своєму до мене листі прирівнював нас у цей час до дівчини, що незабаром дожидає в хату сватів.

І на те дуже скидалося: було і боязко, і радісно, і чогось смутно.

А од товаришів все летіли листи: той поїхав на Поділля, другий їде на Волинь. Моє серце завмирає: куди ж мене, в який мені випаде закуток?

І яка буде школа, які люди, діти?..

Щодня ходжу на пошту, певну маючи надію, що ось сьогодні неодмінно буде мені пакет, і щодня вертаюся звідти лютий і на пошту, і на поштаря, і на все – нема.

Так іщов час.

День - у нудьзі, ніч - у думках. Працювати для народу в мене, кажу, було велике бажання, та що саме робити і як, правду кажучи,- того я не уявляв собі. Розпитати - нікого, книжок таких добути - ніде.

Одного вечора думав: хто б поміг мені у цій справі з місцевої інтелігенції? Ні, нема такого. Десь тут хтось колись був такий... Ще за школярування в сільській школі було чутко... Забулось... Почав перебирати давнє шпаргалля. Може, пригадаю. Знайшов засушену фіалку у книжці, чимось пахне, не розберу. Все молоде, юнацьке так і затремтіло в мені... З тим я й заснув.

Тоді приснився мені сон... Приснився мені ліс. Дихав фіалками. І приснився мені син нашого вчителя, Славко - білоголовий кучерявий панич. Учився він разом із нами, селюками, колись у містечковій п’ятилітці, з нами ж і товаришував.

Приверзлося, що цей Славко - в білому кашкеті, блідий і переляканий, тікав од мене десь у лісі, закриваючи щось під пахвою, щось наше, школярське, дороге, миле...

Ганяючи за ним, я гукав:

«Ану, покажи, покажи, що там у тебе таке?!»

Він поза ставом, я за ним, він - у ліщину і зник...

Я прокинувся безмірно обурений. І довго ще билося в мене серце й стискалися кулаки.

Ранком довго думав про той сон, щось намагаючись пригадати. Ввесь час воно в мене вертілось на думці, проте не пригадав... Тільки все пахли фіалки, все стояв у голові туман, все весною віяло. Непереможно потягнуло провідать той ліс.

День видався хмарний, і ліс був повитий осіннім сумом. Угорі гули вітри й стояли шуми.

Вгорі гуло й шуміло, а внизу налягав сон, аж очі злипались. Кругом - ні живої душі. Тільки в гущавині хтось рубав дубовий пеньок, і він глухо дзвенів на осінньому вітрі, як казковий під землею дзвін. Не дивлячись стежок, пішов я блукати по лісі, як сновида. Іду... Понад ставом, гребелькою в ліщину... Крізь дерева голубіє дах якогось будинку. Де він тут узявся? І тільки не швидко пригадав: та це ж «Голуба Дача»! Цей будинок я пам’ятав ще тоді, як малим ходив у ліс по суниці. Стояв він тоді пусткою, із забитими вікнами та замкненими на великий замок дверима. Тепер - двері одчинені, вікна - одтулені, на вікнах привітно визирають квіти. Колись щось я чув про нього... Що саме?

І чого, і як мене принесло сюди? Стало якось чудно. Глянув убік - одразу аж у грудях тьохнуло: високо підіймаючи голову вгору, червоними од осінього холоду пучками ловила китицю горіхів на пригнутій ліщині дівчина.

Руда коса в неї і вся на ній одіж була обплутана лісовим павутинням. З одного боку на рові коло неї лежала її червона хустка з голови, з другого - книжка. У фартусі - повнісінько нелущених горіхів.

Почувши за спиною шелест, вона швидко озирнулась. Заглядівши чужу людину, вона засоромилась і випустила з рук ліщину. Потім, придивившись, щось нагадала, і в очах блиснула гостра цікавість, навіть радість.

Привітно, як старому знайомому, вона кивнула мені головою:

- Оце добре, що я вас побачила. Я давно збираюся вам щось передати.

Чуманію.

- Мені?!

- Вам! Вам!

Стало якось чудно.... Дивлюсь, а в неї очі - не очі, а справжні дві блудящі зірки: загадкові, спокусливі, чудні! Мені прийшла навіть у голову дика думка: чи не зустрівся це я в лісі з мандрівними огнями, що заводять людину в блуд? Перед цим я чув, таке розповідали про одного музику. Дожидаю, що далі.

Сідає на рові, висипає з пелени нелущені горіхи.

- Ідіть допоможіть лущити! Та чого ви боїтеся? Я не кусаюсь,- засміялась, і чудною покотився в лісі той сміх луною.- Сідайте! Ближче! Отак!

Я мимохіть корюся.

- Все блукаєте, все думаєте, як буде на вчителюванні? Угадала? До речі: чого це вам і досі не дають місця? Ха-ха-ха! Та не бійтеся - я людина, а не якась обмара!

Сміюся довірливо, тру рукою чоло: зовсім заморочила голову.

Заводимо звичайну розмову про вчителювання: як учителювати буду, що робити.

Далі - перебиває:

- Забула вас спитати - ви й досі пишете вірші?

Починаю хвилюватись: що за притичина! Рішуче одмагатись:

- Ніколи не писав і не буду!

Лукаво прищурила очі, хотіла щось сказати - примовкла. Хтось гукав:

- Марусю! Марусю!

- Зараз! - гукнула.

За штахетом в палісаднику я побачив сивого діда з довгим на голові волоссям. З сокирою в одній, з трісками в другій [руці]. «Чи не він це й дзвонив у пеньок?»

Маруся почала вкладати свої горіхи.

- Татусь кличе! - І знову ті ж лукаві, примружені, загадкові очі-огні...

Осмішка дедалі прояснюється, в очах сплива щось тепле, інтимне, щире.

- Так не пишете? Не писали? А ви не знаєте часом, чий це буде вірш... Про «посланця» од народу?..

І почала декламувати: