Згадуємо минуле, говорим про давнє, а думка повертає до одного. Ні-ні, та й знову тієї ж:

- Виходить - повінчались... жених!.. А хоч би ж був словечко написав! Стій же, я побачу тебе!

І знову Тася, шаріє, як піон:

- А ви зразу нібито й не догадались?

- І в голову не приходило! Дід каже про якусь Наталію Андріївну, а мені й не в голові, що то за Наталія Андріївна! Ну й погуляю ж у вас на весіллі, Тасю! Тільки глядіть, щоб весілля було з музиками, з дружками, з світилками...

Очі в Тасі засяяли. Зітхнула:

- Та хто зна, як воно буде. Може, ще й та чутка була неправдива, що їх повипускали, може... такого завдадуть весілля...

Позирнула з опаскою на вікна.

Аж так. Хтось у вікно: стук!

Тінь одразу пробігла по лицю Тасі.

- Ну от... Чуєте?

Одразу наїжачилась темрява, ворожа стала.

Тася раптом до лампи:

«Ху!»

Погасила.

Шепотить у темряві:

- Це, мабуть урядник! Коли буде питать мене, кажіть що вдома немає.- І вже за пальто, за хустку, тримається за двері.

Одтуляю на вікні ріжок ковдри, придивляюсь: якийсь дядько...

Через плече полотняна торба, в руках ціпок, чобітьми топче осінні квіти під вікном, що срібною комашнею вже вкрила їх паморозь...

- Хто такий?

Проти вікна забіліли зуби - сміється. Лице томлене, мучене, ніби в мертвого. Очі позападали, світять десь із глибини, здавалось, хтось начепив жартома машкару.

- Хто такий? - голосніше гукаємо, стривожені, вже з Тасею обоє.

І зразу мурашки розсипалися поза спиною: в запалих очах у «мерця» запалало, блиснуло як криця і під вікном прогриміло громом - переможне і грізне:

- Марко!! З тюрми!

Тася заметушилась по кімнаті. Сміється, а очі набіглй слізьми. -

- Воля! Воля! Хай живе воля, рівенство й братерство!

Всі наші розмови, спогади, жалі - все розлетілось, як тріски. Так діти розкидають свої цяцьки, коли летять назустріч давно сподіваній, забареній матері...

Столітня минала ніч, розпадались мури...

- Діду, світла! Світла!

...Так от весілля... Коні воронії, бубни, музики...

Загрібай, мати, жар-жар,

Буде тобі дочки жаль-жаль...

Разом: радість, воля... маніфестації, співи, мітинги, організації...

А далі, як сніг серед літа,- драгуни!..

А далі - козаки! А далі засвистіли лютим вітром нагаї, закрутили вихрі. Ось тобі весілля! Ясну молодість, карі очі, співи - все закружило, понесло-понесло, як у бурю зо-рваний лист, за тисячі верстов у сніги. Гай-гай, куди занесла ти мене, моя сива шапка! Аж серце мліє!

Крижані гори! Білі ведмеді!

Північне марево - чари!

А далі - пекучі морози, молоді обличчя, гарячі очі, червоні на щоках маки...

А далі...

Та що ж це за вітер такий пекучий, що в лице віє, віє, як огнем?

І я ніби пробуджуюсь од сну: із естради подимає гарячим вітром, як кропивою жалить:

Яскрять золотом огні. Попід стінами ті ж тихі тіні стоять у вінках із барвінку. Море мужніх, бородатих голів посхилялось, мов під запашний цвіт у саду. Сидять, як у завороженому сні, соколом пославши думки за літами своїми.

І сидить між ними Наталія Андріївна, на руку схилилась. Примовкла, щоки од жалю горять.

І дивиться вона на мене, ніби за цю коротку мить од куплета до куплета була вже між нами довга-довга розмова,- хитає головою. Може, майнули їй перед очима теж весільні коні чи помарились далекі сніги, чи, може, того що бачить - моя ось голова сивим снігом закуріла-закуріла... Чи, може...

Ой...

Що ж то за сон, що ж за марево увижається мені, що коло жаркого осіннього огника сидять темної ночі пастухи в степу? Пастухи сидять, а до них мандрівник з темряви наближається...

Шапку знявши, голову схиливши. Сивий чуб його вітер розвіває. Реп’яхи на полах у його, на ногах болото, туга в очах. Підходить заклопотаний, сумний, мов волів шукає. Питається, і чудна в його мова:

- Не бачили, не чули - не їхали тут мої літа?

Сміються.

- Які ж твої літа?

- З музиками, з бубнами, з прапорами, кіньми вороними.

- Не бачили, тільки чули: погули літа твої геть поза горами. А як їхали, співали:

Не вернемось, не вернемось,

Не знаєм, до кого..