А душу треба розважать, Бо їй так хочеться, так просить Хоч слова тихого. Не чуть, І мов у полі сніг заносить Не охолонувший ще труп. [Друга половина 1848, Кос-Арал] «Ой умер старий батько…» «Ой умер старий батько І старенькая мати, Та нема кому щирої Тії радоньки дати. Що мені па світі, Сироті, робити? Чи йти в люде жити, Чи дома журитись? Ой піду я в гай зелений, Посажу я руту. Якщо зійде моя рута, Остануся тута, Прийде милий в мою хату Хазяїнувати. А як же ні, то я піду Доленьку шукати». Посходила тая рута, В гаї зеленіє. А дівчина-сиротина У наймах марніє. [Друга половина 1848, Кос-Арал] «Не вернувся із походу…» Не вернувся із походу Гусарин-москаль. Чого ж мені його шкода, Чого його жаль? Що на йому жупан куций, Що гусарин чорноусий, Що Машею звав? Ні, не того мені шкода; А марніє моя врода, Люде не беруть. А на улиці дівчата Насміхаються, прокляті, Гусаркою звуть. [Друга половина 1848, Кос-Арал] «У Вільні, городі преславнім…» У Вільні, городі преславнім, Оце случилося недавно, Ще був тойді…[82] От, як на те, Не вбгаю в віршу цього слова… Тойді здоровий-прездоровий Зробили з його лазарет, А бакалярів розігнали За те, що шапки не ламали У Острій брамі[83]. Дурня знать По походу. Отже назвать, Єй-богу, я його не вмію, Того студента, — що ж нам діять? То синок був литовської Гордої графині. І хороше, і багате, І одна дитина, І училось не паничем, І шапку знімало В Острій брамі. Добре було, Та лихо спіткало! Улюбилося сердешне — Було молодеє, У жидівку молодую Та й думало з нею, Щоб цього не знала мати, Звичайне, побратись, Бо не можна ради дати, Що то за проклята! Мов змальована сиділа До самої ночі Перед вікном і втирала Заплакані очі, Бо й вона таки любила; І страх як любила! Та на бульвар виходила І в школу ходила Усе з батьком, то й не можна Було ради дати. І банкір якийсь із Любська Жидівочку сватав. Що тут на світі робити? Хоч іти топитись До 3акрету [84], не хочеться Без жидівки жити Студентові. А жид старий Ніби теє знає, Дочку свою одиночу В хаті замикає, Як іде до лавок вранці, І найма сторожу, Стару Рухлю. Ні, небоже, Рухля не поможе. Уже де вона па світі Роман сей читала З шовковою драбинкою — І Рухля не знала. Може, сама догадалась. Тілько заходилась Та сплела й собі такую І вночі спустилась До студента на улицю. І де б утікати, А вони — звичайне, діти — Любо ціловатись Коло воріт заходились. А жид ізнадвору, Мов скажений, вибігає З сокирою! Горе! Горе тобі, стара мати. Нема твого сина, На улиці валяється Убита дитина, Убитая жидовином. Горе тобі, мати. Жидівочка… де та сила Взялася в дитяти? Вихватила ту сокиру І батькові в груди Аж по обух вгородила. Отаке-то чудо У тім місті преславному, У тій, Вільні сталось. Дивувались довго люди, Де вона сховалась, Жидівочка та гадюча, Що батька убила. А вона вночі любенько В Вілії втопилась, Бо найшли її в Закреті, Там і поховали. А графиня без дитини, Сердешна, осталась; Поїхала у Рим, кажуть, Та десь опинилась, Та з маркізом якимсь голим, Кажуть, одружилась. Може, й брешуть, бо, звичайне, На те вони люди: І вдовицю не забудуть, І тую осудять! [Друга половина 1848, Кос-Арал] «Заступила чорна хмара…» Заступила чорна хмара
Та і білую хмару.. Виступили з-з а Лиману З турками, татари. Із Полісся шляхта лізе; А гетьман-попович Із-за Дніпра напирає — Дурний Самойлович З Ромоданом[85]. Мов та галич, Вкрили Україну. Та й клюють єлико мога… А ти, Чигирине! А ти, старий Дорошенку [86], Запорозький, брате! Нездужаєш: чи боїшся На ворога стати? «Не боюсь я, отамани, Та жаль України;— І заплакав Дорошенко, Як тая дитина! — Не розсиплем вражу силу, Не встану я знову!.. Возьміть мої гетьманськії Клейноди, панове, Та однесіть москалеві: Нехай Москва знає, Що гетьмана Дорошенка На світі немає.. А я, брати запорожці, Возьму собі рясу? Та піду поклони, бити, В Межигор до Спаса». Задзвонили усі дзвони, Гармата гримала, У дві лави задніпрянці З москалями стали Аж на милю — меж лавами Понесли клейноди… Годі тобі, Петре, пити Із Тясмина воду! Положили ті клейноди Попенкові в ноги. Іди, Петре, в Межигор’я Молитися богу. Не пустили Дорошенка, У рясі пізнали, Закували у кайдани, В Сосницю послали. А з Сосниці в Ярополче[87] Віку доживати. Отак тобі довелося, Запорозький брате!.. Виглянуло над Чигрином Сонце із-за хмари, Потягли в свої улуси [88] З турками татари. А ляхи з своїм Чарнецьким[89] З поганим Степаном, Запалили церкву божу. І кості Богдана Й Тимошеві[90] в Суботові Гарненько спалили Та й пішли собі у Польщу. Мов добре зробили. А москалі з Ромоданом В неділеньку рано Пішли собі з поповичем Шляхом Ромоданом [91]. Мов орел той приборканий, Без крил та без волі, Знеміг славний Дорошенко, Сидячи в неволі, Та й умер з нудьги. Остило Волочить кайдани. І забули в Україні Славного гетьмана. Тілько ти, святий Ростовський [92] Згадав у темниці Свого друга великого І звелів каплицю Над гетьманом змуровати І богу молитись За гетьмана, панахиду За Петра служити. І досі ще що рік божий, Як день той настане, Ідуть править панахиду Над нашим гетьманом В Ярополчі. [Друга половина 1848, Кос-Арал] «Не додому вночі йдучи…» Не додому вночі йдучи З куминої хати І не спати лягаючи, Згадай мене, брате[93]. А як прийде нудьга в гості Та й на ніч засяде, Отойді мене, мій друже, Зови на пораду. Отойді згадай в пустині, Далеко над морем, Свого друга веселого, вернуться Ще був тойді…— Мова йде про Віленський університет, який після Польського повстання (1830–1831) був перетворений на лазарет. вернуться Бакаляри — Так у старі часи називали студентів. Остра брама — міська брама у Вільно з іконою богороднці, перед якою треба було скидати шапки. вернуться Закрет — левада на околиці м. Вільно, над рікою Вілією (Неріс). вернуться Самойлович, Іван — гетьман Лівобережної України (1672–1687), походив з попівського роду, тому мав у народі прізвисько Попович. Ромодан — Ромодановський Григорій, боярин, воєвода, командував царським військом на Україні в другій половині XVII ст. вернуться Дорошенко, Петро — гетьман Правобережної України (1665–1676). Всупереч бажанням народу 1669 р. поставив Правобережну Україну в залежність від султанської Туреччини. За зраду Дорошенка та його прибічників дорого розплатилося населення Правобережної України. Шевченко, можливо, слідом за С. Величком дещо ідеалізує діяльність Дорошенка. вернуться Сосниця — тоді село на Чернігівщині. Ярополче — «село коло Москви», — прим. Шевченка, — в якому Дорошенко провів останні роки життя. вернуться Чарнецький, Стефан (1599–1665) — польський полководець, магнат. Суботів він спалив раніше, незабаром після смерті Хмельницького. вернуться Тиміш — син Богдана Хмельницького, 1653 р. під час облоги турецької фортеці Сочави поблизу Камянця-Подільського об’єднаним військом Польщі, Семигорода (Угорщини), Молдавії, Валахії був тяжко поранений і незабаром помер. вернуться Шлях Ромодан — шлях, прокладений військом князя Ромодановського з Полтавщини в Росію через Конотоп, Ромни, Путивль. вернуться Святий Ростовський — Дмитро Туптало (1651–1709), український письменник, митрополит ростовський у 1702–1709 рр., родом з Києва. вернуться Згадай мене, брате — Поет звертається до свого знайомого Федора Лазаревського, в листі до якого написав цей вірш. |
