Том 2 ТАРАС ШЕВЧЕНКО ПОЕТИЧНІ ТВОРИ 1847–1861 В КАЗЕМАТІ Згадайте, братія моя… Згадайте, братія моя… Бодай те лихо не верталось, Як ви гарнесенько і я Із-за решотки визирали. І, певне, думали: «Коли На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову На сій зубоженій землі?» Ніколи, братія, ніколи З Дніпра укупі не п’ємо! Розійдемось, рознесемо В степи, в ліси свою недолю, Повіруєм ще трохи в волю, А потім жити почнемо Меж людьми, як люде. А поки те буде, Любітеся, брати мої, Украйну любіте І за неї, безталанну, Господа моліте. І його забудьте, други, І не проклинайте. І мене в неволі лютій Інколи згадайте. I. «Ой одна я, одна…» Ой одна я, одна, Як билиночка в полі, Та не дав мені бог Ані щастя, ні долі. Тілько дав мені бог Красу — карії очі, Та й ті виплакала В самотині дівочій. Ані братика я, Ні сестрички не знала, Меж чужими зросла, І зросла — не кохалась! Де ж дружина моя, Де ви, добрії люде? А дружини й не буде! Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург II. «За байраком байрак…» За байраком байрак, А там степ та могила. Із могили козак Встає сивий, похилий. Встає сам уночі, Іде в степ, а йдучи Співа, сумно співає: «Наносили землі Та й додому пішли, І ніхто не згадає. Нас тут триста, як скло, Товариства лягло! І земля не приймає. Як запродав гетьман У ярмо християн, Нас послав поганяти. По своїй по землі Свою кров розлили І зарізали брата. Крові брата впились І отут полягли У могилі заклятій». Та й замовк, зажуривсь І на спис похиливсь. Став на самій могилі, На Дніпро позирав, Тяжко плакав, ридав, Сині хвилі голосили. їх нема, я сама. З-за Дніпра із села Руна гаєм гула, Треті півні співали. Провалився козак, Стрепенувся байрак, А могила застогнала. [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург] III. «Мені однаково, чи буду…» Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. В неволі виріс меж чужими, І, не оплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру, І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі. І не пом’яне батько з сином, Не скаже синові: «Молись. Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись». Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні… Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені. [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург] IV. «Не кидай матері…» «Не кидай матері» — казали, А ти покинула, втекла, Шукала мати, не найшла, Та вже й шукати перестала, Умерла плачучи. Давно Не чуть нікого, де ти гралась; Собака десь помандрувала, І в хаті вибито вікно. В садочку темному ягнята Удень пасуться. А вночі Віщують сови та сичі
І не дають сусідам спати. І твій барвіночок хрещатий Заріс богилою, ждучи Тебе, неквітчану. І в гаї Ставочок чистий висихає, Де ти купалася колись. З гай сумує, похиливсь. У гаї пташка не співає — Й її з собою занесла. В яру криниця завалилась, Верба усохла, похилилась, І стежечка, де ти ходила, Колючим терном поросла. Куда полинула, де ділась? До кого ти перелетіла? В чужій землі, в чужій сем'ї Кого ти радуєш? до кого, До кого руки приросли? Віщує серце, що в палатах Ти розкошуєш, і не жаль Тобі покинутої хати… Благаю бога, щоб печаль Тебе довіку не збудила, Щоб у палатах не найшла… Щоб бога ти не осудила І матері не прокляла. [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург] V. «Чого ти ходиш на могилу…» «Чого ти ходиш на могилу? — Насилу мати говорила.— Чого ти плачеш ідучи, Чому не спиш ти уночі, Моя голубко сизокрила?» «Так, мамо, так». І знов ходила, А мати плакала ждучи. Не сон-трава на могилі Вночі процвітає, То дівчина заручена Калину сажає, І сльозами поливає, І господа просить, Щоб послав він дощі вночі І дрібнії роси. Щоб калина прийнялася, Розпустила віти. «Може, пташкою прилине Милий з того світа. Зов’ю йому кубелечко І сама прилину, І будемо щебетати З милим на калині. Будем плакать, щебетати, Тихо розмовляти, Будем вкупочці уранці На той світ літати». І калина прийнялася, Віти розпустила. І три літа на могилу Дівчина ходила. На четверте… Не сон-трава Вночі процвітає, То дівчина з калиною Плаче, розмовляє: «Широкая, високая Калино моя, Не водою до схід сонця Поливаная. Широкії ріки-сльози Тебе полили, їх славою лукавою Люде понесли. Зневажають подруженьки Подругу свою, Зневажають червоную Калину мою. Повий мою головоньку, Росою умий І вітами широкими Од сонця закрий. Вранці найдуть мене люде, Мене осміють. Широкії твої віти Діти обірвуть». Вранці-рано на калині Пташка щебетала; Під калиною дівчина Спала, не вставала: Утомилось молодеє, Навіки спочило… Вставало сонце з-за могили, Раділи люде, встаючи, А мати й спати не лягала, Дочку вечерять дожидала І тяжко плакала ждучи. [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург] VI. «Ой три шляхи широкії…» Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися. На чужину з України Брати розійшлися. Покинули стару матір. Той жінку покинув, А той сестру. А найменший — Молоду дівчину. Посадила стара мати Три ясени в полі. А невістка посадила Високу тополю. Три явори посадила Сестра при долині… А дівчина заручена — Червону калину. Не прийнялись три ясени, Тополя всихала, Повсихали три явори, Калина зів’яла. Не вертаються три брати. Плаче стара мати, Плаче жінка з діточками В нетопленій хаті. Сестра плаче, йде шукати Братів на чужину… А дівчину заручену Кладуть в домовину. Не вертаються три брати, По світу блукають, А три шляхи широкії |
