Торкнулися зміни, викликані помстою царя українському народу, й економічної ситуації, розпочався перерозподіл. Майно, яке під час репресій над прихильниками Мазепи втратило своїх господарів, швидко переходило до інших рук. І, звичайно, теж не українських. Самі лише належні Олександру Меншикову землі зайняли колосальні території у центрі та на сході України. Швидко стали українськими поміщиками й такі поплічники Петра І, як Шереметєв, Головін, Шафіров, Долгоруков і багато інших.

Проте навіть такого приниження гетьманської влади і народу України Петру І, здається, було замало. Адже якщо на Лівобережжі він домігся цілковитого контролю, то залишалося бунтівне Правобережжя, яке знову й знову робило спроби позбутися панування союзної Петру І Польщі. Царю і майбутньому імператору не давало спокою й Запорозьке Низове військо.

Як відомо, запорожці на чолі зі своїм кошовим отаманом Костем Гордієнком не залишились осторонь від доленосних подій, що відбулися під час Полтавської битви. Вони активно підтримали гетьмана Мазепу, створивши чи не найбільш боєздатний підрозділ його війська. Проте перемога не була цього разу на боці січових відчайдухів, тож, зазнавши нищівної поразки, Запорозька Січ потрапила у немилість російського монарха. Відомий дослідник історії Запорозької Січі Д. Яворницький зазначає: «Спокушені Мазепою, захоплені Гордієнком, отримавши надію від Карла ХІІ, запорожці після страшної і кровопролитної поразки їх росіянами у самому гнізді, Чортомлицькій Січі, вимушені були покинути все, що було дорого кожному запорожцю: і рідну колиску, матку-Січу, і шумовиті пороги, що багато казали розуму і серцю кожного запорожця, і Великий Луг, який був «батьком» для всякого «сіромахи», і заповітну річку Самару з її священною для набожного запорожця обителлю, і, нарешті, усі могили, що приховували у своїх безмовних і таємничих надрах усю попередню історію запорозького війська».

Становище запорозьких козаків і справді було вкрай безрадісним. Опинившись перед фактом руйнування створеної легендарним Сірком Чортомлицької Січі військами царя, який неодноразово раніше виголошував своє захоплення козацькою вольницею, запорожці були змушені шукати порятунку серед своїх одвічних ворогів. Так, саме татари і кримський хан Девлет-Гірей ІІ стали тими, хто надав на своїх землях притулок колишнім недругам, залишивши їм можливість зберегти військову організацію всупереч бажанню Московського царства. Так у 1711 році виникла Олешківська Січ.

Зазначимо одразу, що Олешки – урочище, місцевість і поселення в пониззі лівого берега Дніпра – з’явилися задовго до появи тут татар, тож є ймовірність того, що запорожці у минулому володіли цими землями. Назву урочища місцеві краєзнавці виводять від слова «вільха», яким люди у давні часи позначали болотяну місцевість, укриту дрібноліссям. Деякі історичні джерела вказують на те, що поселення Олешки виникло на місці чи поблизу давньогрецької колонії Олександра. Це еллінське поселення було відоме з другої половини ХІ сторіччя як форпост Київської Русі під назвою Олешшя. У наш час згадувана місцевість знаходиться в межах міста Цюрупинська Херсонської області.

Осівши з дозволу кримського хана в Олешках і заснувавши там Січ, запорозькі козаки були змушені на якийсь час зовсім припинити стосунки з козацькою Україною. Однак сама Україна про них не забувала. Як, утім, і розлючений Петро І. Ще 17 липня 1709 року гетьман Іван Скоропадський, пропонуючи цареві Петру І різні «Прохальні пункти», писав про запорозьких козаків: «Любо то запорожци проклятые, через явную свою измену и противность утратили Сечь, однак понеже весь малороссийский народ оттоль рыбами и солью питался и на всяком зверу имел добычь, абы и теперь, по ускромлению помененых проклятых запорожцов, милостивым вашего царскаго величества указом вольный туда с Украйны был путь для помянутой добычи и яко от господина воєводы каменнозатонскаго, так и от людей, в кгварнезоне том будучим таковым промышленникам жадная не чинилась обида и препятствие». Отже, Скоропадський, незважаючи на використання яскравих «епітетів» щодо запорожців, усе ж намагався втримати росіян від негайної колонізації Запорожжя, вочевидь розраховуючи на те, що козаки згодом зможуть повернутись на свої одвічні землі. 1712 року, вже після того як цар Петро I, розпочинаючи війну з турками, знову спробував перетягти на свій бік запорожців і отримав від них відмову, після невдалого для царя Прутського походу, Петро І видав ще суворішу постанову про недопущення запорозьких козаків в Україну. Він наказав коменданту Полтави і Переволочної Скорнякову-Писареву пильнувати, щоб «малоросіяни на Запорожжя з товарами і ні з чим не їздили, а кримчаки запорожців із собою не возили; запорожців ні для чого не пропускати, окрім тих, які приходитимуть з повинною до царя».

Зрозуміло, що такий контроль царських урядників надзвичайно сильно шкодив як самому Запорожжю, так і Україні в цілому. Економічні зв’язки, установлювані протягом сторіч, було розірвано. Багаті на дичину, рибу, сінокоси і соляні копальні краї залишились поза межами досяжності населення Подніпров’я, а товари, у яких мали потребу в Запорожжі, перестали надходити туди з царської милості. І, звичайно, така ситуація дуже скоро далася взнаки. Зубожіння населення Лівобережної України, до якого, як уже було сказано, призвела Північна війна і перебування великих підрозділів російського війська, лише прискорилося. Колись вільні й заможні, українські селяни перетворювались на бідноту, що було лише на користь Петру І. Адже не викликає сумнівів, що контролювати вбогих для влади є значно простішим завданням, аніж утримувати у ярмі заможних.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.