Багато б вона дечого сказала ще, так-бо Семен Іванович не дасть їй слова промовити: цілує її у вічі, руки їй виціловує і усе дякує, що і вона його так любить, як він її. «Тепер,— каже,— я не сирота. І для мене сонце світить. У радості віку доживу... От ідеть панотець, скажу йому, буду прохати...»

— Підождіть, Семене Івановичу,— сказала Галочка,— ще не пора панотцеві нічого говорити. Ще ми не порадились ні об чім... Я ще і тепер ума не зберу усе те розказати, що в мене на думці. Нехай ще опісля, я ще не привикла до свого щастя...

— Як знаєш, так і роби! — сказав Семен Іванович.— Як скажеш, так і я робитиму, бо нічого не знаю і не хочу нічого знати, опріч того, що ти мене любиш... що ти моя... повік моя!..

— Повік твоя,— сказала Галочка і сама від усього серця поціловала його... а далі і розійшлись, бо вже Олексій доходив до воріт.

— Де се ви були, мій милий паночку? — скрикнув з радощів Олексій, увішедши у хату і побачивши Семена Івановича; та аж побіг до нього, кинувся було йому руки ціловати, так той не дав, та обняв і поціловав його.— Я по вас,— каже Олексій,— кріпко скучав та, не стерпівши, ходив аж до вас. Так мені денщик ваш сказав, що ви пішли на Гончарівку; так я,— дай боже ноги! — мерщій сюди. Так і є, що ви в нас. Де сс ви були?

— Усякі діла лучіїлися,— сказав Семен Іванович,— так ніколи було у вас бути, та і сам було так зажурився, що притьмом приіїїшюсн вмирати.— Та, сеє кажучи, глядь на Галочку... А та вже зразу догадалася, до чого вій каже, та мерщій і перехопила:

— Ануте, вже не споминайте про смерть. На сім світі так весело, гарно. А там що ще буде — не знаємо. Будемо тут жити у щасті, у любові, аж поки зовсім зостаріємося.

— Так, Галочко, так,— сказав Семен Іванович, не чуючи себе з радості.— Не відганяйте від себе... будемо жити у любові...

Галочка зараз догадалася, куди він гне, та і перехопила його речі, та зараз кинулася поштувати його то сим, то тим: і обідати йому лагодиться подати, і усаджує його... Так що ж бо, Семен Іванович як узнав добро, узнав, що то є щастя від вірної любові, так він нічого і не хоче, і ні об чому і не дума: веселий такий, як ще його ніколи і не бачили, говорливий за усіх... Галочка теж землі під собою не чує, бігає, мотається, у очі йому приглядається, до батенька кидається, веселенька, жартовлива...

І Олексій аж радується, бачачи, що вона така весела; як спитався Семена Івановича, чи буде ж вп’ять часто приходити, так той і загнув, усе наводячи на своє:

— Я,— каже,— не тільки часто буду до вас ходити, та думаю з вами і повік жити, коли тільки приймете.

Олексій глянув на нього... і тільки що мав спитати, до чого він се говорить, так Галочка вп’ять-таки перебила і не дала, не дала увесьденички Семенові Івановичу яке слово об своїй думці сказати.

Гарно, любо, весело минувся увесь сей день, як один часочок, і незчулися, як вечір настиг — треба розіходитись.

Прощаючись, Семен Іванович сказав: «Коли б швидше мо(-' щастя прийшло, щоб я і повік з вами був...»

• - Що се він, доню, сказав? — питав Олексій Галочку, проводивши з хати Семена Івановича.— Що се він усе за-кида, що якби йому повік з нами жити, га?

— Не знаю, таточку,— сказала Галочка, ставивши на мисник то миски, то тарілки.— Чи не против того хіба, що казав... чи кватері їм будуть на Гончарівці... чи що: не знаю-таки.

— Не знаю і я,— сказав Олексій та, дивившись довго на Галочку, як вона вбирала усе, буцім і не нона, далі перехрестив її, здихнув і, сказавши: «Ти моя дитина», пішов у світлицю спати.

Не спати лягла на своєму ліжку наша Галочка! Ні, соп далеко від неї! Узяли її думки та гадки... Тільки і чути її, як важко здихне... сплакне... проговорить: «Що ж з сього буде?..», та вп’ять за думки. Далі аж голосно сказала: «Чого ж я журюся? Вже, вірно, і він так дума. Так і зробимо, так і житимемо... Що то за гарно буде! Що то я щаслива буду! Аж дух в мене радується! Він мене любитиме, аж поки я вмру; а я вже буду довго-довго жити, бо у щасті... та у вірній... любо...ві...» — та незчулася, як і заснула, думаючи про своє щастя...

Треба ж було так статися, що вранці прийшов до Олексія чоловік, з котрим вони укупі купили лісок, так треба було їм там порядок дати: яке на сажні у продажу, а яке почистити. А як Олексій у сьому велику силу знав, так без нього і не можна було. Сяк-так подумавши, Олексій і поїхав, перехрестивши свою Галочку, і, нічого їй не сказавши, тільки пильно їй у вічі подивився. Так не на таківську-бо напав! Та знала його думку та сама собі опісля і сказала: «Ні, таточку! Ти ж й сам учора сказав, що я твоя дитина...»

Незабаром вже Семен Іванович і тут. Як зійшлися, так буцімто цілий год не бачились. Намилувавшись собі, як є меж молодими парубком і дівкою, що хотять собі побратися, Семен Іванович посадив Галочку біля себе і став казати:

— Не буду тобі, Галю моя мила, розказовати, яке ти мені щастя дала, полюбивши і мене, як я тебе люблю. Коли мене щиро любиш, так душа твоя знає теж щастя.

— Знає, мій соколику! Та нема таких річей, щоб його розказать,— так сказала Галочка, приголублюючись до нього.

— Так, моя зірочко! Так і я не вмію усього розказати. І як я знаю своє серце, то знаю і твоє, що як я маю тебе любити по увесь мій вік, то і ти не покинеш мене і не забудеш мене ніколи...

— Хіба ж я захочу своєї смерті? Бо знаю, що якби я не що друге, а тільки б подумала тебе менш любити, то тут би з нудьги й пропала! Через те і живу на світі, що люблю тебе... Жити і тебе любити — се мені однаковісінько. Чи проживе рибонька без водиці, чи розцвіте який квіточок без рісоньки небесної? Так і я не проживу без твоєї любові. Перестанеш мене любити, то я тут зараз і вмру, а усе-таки і вмираючи так же буду любити, як і у сей час...

— Коли мене так любиш, то, Галю, зробиш усе для мого щастя!..

— Що хоч звели, иа край світу пошли... та нема на світі такої сили, щоб мене вдержала від любові до тебе; а затим нема того і па світі, чого б я не зробила для тебе від щирої моєї любові...

— Галю! — сказав Семен Іванович, кріпко її поціловав-ши.— Поберемося собі!.. Я не можу без тебе жити... Куди ж ти устаєш?..

Галочка, почувши се від нього, підняла свою головоньку з його плечей, де, припавши, усе лежала, і, випручавши тихенько від нього свою руку, устала і стала поодаль від нього... Господи! бліда як стіна, рученята зложила на грудях, тяжко дише і не зможе слова промовити.

Семен Іванович, здивовавшись кріпко, пита її: «Галочко, чого се ти!.. Скажи мені, чи надіятись мені на таке щастя?.. Скажи!» — і хотів було узяти її за руку... так вона відступилась ще від нього і, силкуючись, через велику силу промовила:

— Що се... ви... ваше... благородіє,— та з сим словом мерщій ухопилась за стіл, щоб удержатись, а то зовсім би впала; тяжко-бо їй було відрікатись від свого щастя...

— Галочко! —аж крикнув Семен Іванович, сам себе не тямлячи.— Чи се мені так почулось?.. З ким ти говориш, кого так величаєш?

— Вас!

— Чи так же тобі зо мною треба говорити?

— Так. Коли ви самі забули, що ви є благородні, так проста дівка, мужичка нагадує вам, що ви таке є,— сказала Галочка вже сміліше і ніби суровенько.

— З чого се ти так почала?

— Вам не подоба того і думати, що ви отеє мені сказали.

— Та що з тобою сталось? Чи се ти, Галочко, так говориш?

— Я, Галочка, дочка обивателя Олексія Таранця, нагадую Семенові Івановичу, що він є благородний, пан, поручик... йому не можна сього і думати...

— Так же ти мене любиш! Так же ти ось тепер завіряла!

— І вмираючи буду те ж казати. Ох, бачить бог, як я кріпко вас люблю і любитиму повік!

— Коли ж так любиш, чому ж не хочеш іти за мене?

— Затим, що люблю вас кріпко, міри нема, як люблю, щиро люблю.

— Коли ж любиш, чом не хочеш мого і свого щастя?

— Моє щастя у моєму серденьку, а пильно хочу, щоб ви щасливі були, І тим не хочу слухати ваших річей...

— Коли ж хочеш мого щастя, чом не хочеш іти за мене?