А Галочки вже давно тут нема: вже давно у кімнаті... тяжко їй стане, дух захватує, сплакне і поки-то, поки справиться з думками, що увійде до них.
А Олексій, той на усе дививсь по-своєму. Бачачи, було, що Семен Іванович так страждав, приньметься його роз-прошувати: «Чого ви так собі, Семене Івановичу?»
— Так щось, нездорово,— скаже, було, він так, аби б що-небудь сказати.
— Чи не викушали б, може, полинькової! Вона кріпко полезна вещ від усього.
О, щоб тебе, пане Олексію, з твоєю полиньковою! Ну, так що прислужився! Від усього, каже, полезна. Ти вже до старості доходиш, так позабував єси, що то є молод чоловік. Не тільки твоя полинькова, та і ніщо у світі не відведе туги від серця, хіба...— Ох! тут і своя молодість згадується!.. Якого то дива не робили зо мною і карії очі, і румянії щоки, і біленькі рученята! Годі!.. Не хочу згадовать, тільки жаль бере!.. Будемо своє розказовати.
Так усе частіш, усе частіш діялось меж Галочкою і Семеном Івановичем. Вже й так траплялося, що хоч він і прийде, то такий же то смутний, такий невеселий, що й слова від нього не почуєш. Сидить; мовчить, часом здих-не, а на Галочку, не зводячи очей, дивиться... і з тим і піде.
— Чи не сердиться на нас чого Семен Іванович? Чого він такий чудний став з нами? Як ти думаєш, Галочко? — пита, було, часом Олексій дочки.
—< Може,—одвіт повагом дасть дочка, аби б то що-небудь сказати, а сама дуже добре знала, від чого він такий. Та так знала, що відгадувала сама собі, який він прийде: чи веселенький, чи ще більш смутненький. По своїй душі відгадовала і об ньому*
Щодень, щодень Семен Іванович був усе смутніший, як ось і овсі не прийшов.., Галочка просумовала, і на другий день не дожидала його: нема, нема і па третій і па п'ятий нема... Галочка сумує, Галочка плаче... то роздум а і скаже: «Добре кін робить, що покинув до нас ходити... Що з того?.. Ііехай! Він привикне без нас, забуде... усе йому ранно; однаково ж я швидко вмру... не можу його забути!.. Хоч сяк, хоч так!.. Мені треба вмирати; нехай він живе, нехай любується у білім світі! Нехай і їм світ красується, як най-луччою своєю квіточкою!.. Коли б тільки провідав, де я Лежатиму, та щоб хоч разочок навідався б до мого гробу!.. Земля б стала мені пером, тісна домовина стала б мені за веселую світлицю; запекшіїся уста мої усміхнулися б до нього, замершії оченьки мої глянули б і скрізь насипану землю вздріли б його, сухая рука моя іще б простяглася до нього!.. Лучче смерть мені прийняти, лучче моє діпованпяч-ко, і мою молодість, і мою дівочу красу заховати так, як вона є, чим ждати, поки я зсохну, зчахну, що він і не пожалкує!.. Смерте, смерте! де ти? Пожалкуй батька від діточок, жінку від мужа, не бери їх: їм хороше на світі жити, не бери їх; озьми мене, нещасну сироту! Мій батько ще не стар, ожениться, дітей бог дасть, мене забуде, без мене привикне, не буде журитись; а мені зачим жити на сьому світі?.. Коли він справді мене любить, як я його, так ще лучче тут мені вмерти, бо що з нашої любові має бути? Смерте, смерте, озьми мене! не жалкуй ні моєї краси, ні ді-вованнячка... Мати сира земле! прийми мене до себе, приголуб мене і не пусти мене на світ, де нема ні щастячка, ні одрадоньки і ніякої втіхи!..»
Так, було, Галочка поусякдень тужить, і що б робила з нудьги? А Олексій, так той притьмом зажурився! Ні з’їсть нічого до порядку, ні роботою не втішається. У хаті скуча, вийде до робітників: усе, здається йому, усе не так роблять. Сердиться, грима, часом налаєть кого дурнісінько, покине усе, побрів у хату; у хаті сумує, розгорне книгу — і нічого не прочита.
Так сумовавши, у неділю гукнув на Галочку: «Давай, дочко, швидше обідати. Мені діло є у городі». Негаразд пообідав, подякував богу — зараз за шапку і, порчачи сам собі: «Я не стерплю так довго... пропаду під нудьги»,— пішов з хати аж у самий город.
Як осталася Галочка сама, чи поприбирала дещо, чи ні*-журба її узяла... Сіла кінці стола, схилила свою головоньку і рукою підперла та і задумалась... Об чім же вона 4ам не думала?., об чім не розмишляла?., чого то не розга-довала?.. Тільки що сльозоньки з чорних очей капали на її ііїовкову запаску...
■ Не чула, і серце їй звістки не подало, що Семен Іванович увійшов у хату, стоїть перед нею, дивиться... вона плаче! Він не стерпів, ухопив її за руку та аж крикнув:
— Галочко, чого се ти плачеш?
Господи! Що сталося з Галочкою! Сама себе не тямить. Скочила, дивиться, чи се він, чи ні? І раденька б то, і сміється, а слізоньки, мов той дощик, що скрізь сонця йде, так і капотять. Насилу схаменулася, насилу у чувство прийшла та розгляділа, хто се є против неї і що схопив її руку і пригорнув її до свого серця, що так і чути, як воно кріпко ко--лотиться...
— Се ви, Семене Івановичу,— насилу промовила словце і стала визволяти тихенько свою руку, буцімто щоб хусточкою зітерти лавку. Зітерла та і стала його прохати: — Будьте ласкаві, сідайте, поки панотець вернеться з города. Вони пішли до чоловіка за ділом.
— Жалко, що нема,— сказав Семен Іванович.— Я й до нього, я й до тебе прийшов... Галю, зірочко моя!.. Не можна мені без тебе пробути... Усе тобі розкажу, як я страждаю без тебе. Побачивши тебе уперше, мені здалося, що я знайшов якесь собі щастя. Усе б я на тебе дивився, усе б я тебе слухав, усе б хотів, щоб ти мене взивала по менню, бо ніхто мене так приятно не зове, як ти. Душа у мене стрепенеться, серце заб’ється, і мені стане так весело, так весело. Згляну у твої оченята, що отеє напрасно ти рукою закрила... закрий їх, та тільки слухай. Без тебе я не жив, а маявся: чи справлю хоч трохи своє діло — біжу до тебе. Біля тебе — моя радість, моє шастя, моя втіха! Без тебе мені увесь світ немилий. Не вмію розказати, як весело мені біля тебе... Далі думка така стала приходити: «Галочка тебе не полюбить...» Слухай-бо, не закривайся і другою ручечкою. Я тобі як розкажу усе, тогді роби зо мною що хочеш. Від такої думки я став відвикати від тебе, затим не буду їй докучати, не буду ще більш до неї привикати; перестану овсі ходити, не буду її бачити, швидше вмру: бо, не бачивши тебе і не слухаючи твого голосочка, знаю, що довго не проживу. От я перестав до тебе ходити, усе звав смерть до себе...
— Та і я ж її... викликала,— через велику силу, хлипаючи, промовила Галочка...
— Як се можна? Тобі треба жити! — аж скрикнув Семен Іванович і, ухопивши її руку, став оп’ять казати: — Ти—втіха твоєму панотцеві, ти — краса усьому миру! Тобі треба жити. Нехай я один постраждаю! Як можна мені жити без тебе? Нащо мені і світ, коли мене не любиш!..
— Хто ж се вам сказав, що я вас...— сказала сміливо Галочка, та вже ледве-ледве договорила, та тихесенько, як
кроппп’яііочк.'і инкінча свою пісеньку, так вона закінчила,— що я ікіе їй1 люблю?
- Так ти, мене, Галочко, любиш? — крикнув Семен Іва-поніїч, иг тямлячи сам себе з радості. І, хопивши її другу руку, став пильно приглядатись їй у оченьки, усе допитуючись: -Скажи, так ти мене любиш?
Де б ділася Галочка! Утекти — не можна: він за руки кріпко держить, а тут ще у вічі загляда і пізна усе, пізна, щр у неї є на душі. Що їй робити? Куди очиці заховати? Більш йікуди — припала йому на плече, і не видно йому її...
А він усе просить, та руки цілує, та молить, щоб сказала, чи любить його хоч трішечки...
Жалко їй стало його; а на серці їй весело, так сльози ж так і ллються, і сама не зна чого; за хлипанням ледве промовила: «Я не знаю, як люблять... а тільки усе те, що ви розказовали... то так і мені було без вас... і я не хотіла без вас жити... хотіла вме...»
Вже останнього Галочка і не договорила. Вже Семен Іванович, не тямлячи і сам себе з радості, обняв її, пригорнув до серця і поціловав...
— Що зо мною діється? — сказала тихесенько Галочка, лежачи на руках Семена Івановича, що держить її, цілує, цілує її зовсім нечувственну і стане дивитися їй в очиці та вп’ять цілує.— Що зо мною діється? Мені так хороше, що я не зумію і розказати. Ще як стала знати вас, то, було, як задумаюсь, задумаюсь, то мені тогді було так хороше... Та ні, тепер лучче. Тепер я не знаю, хто я, де я і що я? Я, мов птичка, вибилась з хмарочок густесеньких та темних, біля ясного сонечка літаю. Не страшно мені, хоч по увесь вік горечко, бідонька, усякоє лихо: мені усе байдуже. Я мала тепер таку годиноньку з вами, що і повік не забуду сієї радості... Ви мене любите... ви мене цілуєте, ви мене не' покинете ніколи?..— Та з сим словом обняла його ручечками і пригорнула до себе кріпко і, гірко заплакавши, жалібно стала прохати його: «Не покиньте, ие забудьте мене. Ви — моя і душа, і серце, і втіха, і радість. Не вмію, як більше сказати...»
