Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Тут Ґізель зупинився і довшу хвилину мовчки глядів на Нечая.

— Такий самий, як був колись. Не змінився. Тільки вус більший і в плечах ширший. Але очі ті самі — говорив уголос, ніби до себе. — Вірні очі! Та сама точність, пильність; та сама сміливість і палкість.

Правда?

Нечай дивився на ректора, не відповідаючи. Ґізель, наче читав із пам`яті:

— Цей самий Нечай, якого так легко було запалити до доброго діла, який завжди в запалі немов горів ясним і рівним світлом. Цей самий Нечай, що зовсім іще молодим хлопцем кинув бурсу в тому дні, коли дійшло до погрому на Масловім ставі, і пішов на рятунок загроженій Січі. Інші покидали тоді Січ і втікали з неї, як щурі з корабля, що потопає. Цей самий Нечай і тепер терпить душею, о не всі так думають, як він.

— Отче ректоре!..

— Так, так. Знаю. Є одна Вітчизна, як один Бог. Я так і сподівався, тому чекав на тебе. Владика — добрий чоловік, тільки в нього інша думка. Скажи панові Хмельницькому, що ми всіх сил докладемо, щоб допомогти йому.

Нечай слухав із радістю слів свого давнього вчителя, який, залишивши далеку Туринґію, опинився в серці України, в Києві. Для України віддав він усі свої сили й усе своє життя. Нечай любив його, як любили його й усі спудеї, що їх він виховував. Не раз у юних днях заводив із ними довгі диспути, в часі яких формувалась незамітно його душа, устійнювався й закріплювався світогляд.

— Що ж казав тобі владика?

Нечай тільки махнув рукою.

— Не хочеш сказати?

— Чому ні, отче ректоре. Вам скажу. Погрожував, що виклине нас.

Аскетичне, худощаве обличчя Іннокентія Ґізеля приблідло, горішня губа задрижала.

— Аж так?

— Потім сказав, щоб ми скорились, гетьмана видали, старшину видали. Таке!

— А з чим розійшлись ви?

— З нічим. При моєму відході сказав, що буде молитись за нас.

— То й так дуже багато, пане Нечаю. Дуже багато. Стривай! Сьогодні увечорі я буду в архимандрита Тризни. Буде там отець ігумен видубицького манастиря Старушич, ігумен михайлівського манастиря Лобзанський, ігумен киринівського манастиря Бережецький, київський протопоп і разом із ними багато знатніших членів капітули: Тустановський, Поготович і ще дехто. Я подбаю з ними обережно поговорити.

Перервав йому Нечай.

— Отче ректоре...

— Що синку?

— А чи я там не міг би піти? Я роз’яснив би все, може, переконав би.

— Ні, сину. Ні, шкода. Роз’ятрив би тільки. І тут у нас — не всі певні. Так, так, що робити! Воно так завжди і всюди... Не треба. Ти мені доручи справу і вір мені.

— Вірю, отче ректоре. Зі мною вся Січ вірить.

— То ж нехай тебе, синку, Господь Бог провадить. Коли в таких руках, як твої, буде лежати доля козацтва, я певний, що Бог поблагословить ваші труди й зусилля і змилосердиться над бідним народом.

Бувай здоров, козаче!.. Ні, ні, не клякай переді мною. Це перед Розп'ятим нам треба клякати й молити його з цілого серця, з цілої душі, щоб усунув недолю і мир мірові цьому дарував.

— Ні, отче ректоре! Я прошу вас іще поблагословити мене перед відходом. Хто зна, який мій шлях, хто зна, який мій кінець. Хто зна?.. Ви ж навчали мене свій край любити, вкажіть мені тепер правий шлях.

Сумерк огортав кімнату. Тонули в ньому і дубові крісла, і широкий стіл, і низьке склепіння розмальованої стелі, і сухорлявий ігумен і козак, що похилив голову низько і побожно бив себе в груди.

Старий ігумен широким рухом зробив знак хреста над похиленою головою Нечая.

— Боже, благослови раба Твоего Даниїла, якоже путь єго прав єсть...

На дзвіниці дзвонили дзвони на вечірню.

Пан воєвода

Заки брацлавський воєвода, пан Адам Кисіль, одержав воєвідський уряд, був київським каштеляном. Хоча потім каштелянію перебрав пан Березовський, то Кисіль до Києва навідувався часто, бо крім Брацлава і Гощі мав іще великі добра близько Василькова. Також біля Ніжена, на лівому боці Дніпра, отримав іще носівське староство та міста Кобизгу і Козаргород на леннім праві. З тієї причини частіше перебував у Києві, ніж у Брацлаві, з яким, крім уряду воєводи, не в'язало його стільки справ, що з Києвом. У Києві мав також просторий, багато виряжений дім, що вславився в тому часі розгульними розвагами шляхетської братії. Часті з’їзди й гулянки відбувались також і в інших його добрах, але з’їзди й розваги в Києві затемнювали величавістю та блеском усі інші. Хіба тільки в одній Гощі, де також любив пересиджувати пан воєвода, могли вони дорівнювати київським. Увесь гербовий народ різних віровизнань обох народностей, різних поглядів та переконань з’їздився на такі прийняття, де при розкішних, по-маґнатськи заставлених столах і при повних чарках затиралися різниці між шляхтою.

Старий воєвода, бистра й над міру честилюбна людина, вмів зручно з’єднувати собі прихильність шляхти й не жалів витрат на такі з’їзди, бо вони йому згодом у десятеро оплачувались.

Ось і тепер прибув брацлавський воєвода до Києва, сподіваючись гостей. Прискорили також його приїзд непровірені вістки, що дійшли до нього про рух на Запоріжжі.

Ці вістки затривожили старого воєводу.

Він Січ знав. Цілу свою фортуну завдячував він своїм зв’язкам із Січчю. За виєднану козацьку поміч у поході проти Москви одержав тоді незнаний іще Кисіль носівське староство разом з урядом чернигівського підкоморія, від чого й почалась його життєва кар’єра.

Він міцно держав ці зв’язки і використовував для себе; він причинився також до ганебного замирення на Масловім ставі; він також краще, як хто інший, розумів небезпеку від Запоріжжя для Речіпосполитої, для шляхти й передусім для себе. І хоч усюди хвалився, що він шляхтич “руської крови і руської віри”, то дрижав на саму думку, що те гніздо шершенів, як він називав Січову твердиню, вкінці заворушиться й поріже шаблями на шматки ординацію, накинену перед десятьма роками. Ще більше занепокоївся вельможа, коли почув, що цей рух розбудив добре йому знаний Богдан Хмельницький. Брацлавський воєвода вирішив діяти на власну руку. Як між шляхтою, так також між козацтвом мав своїх людей, і тому хотів бути в Києві, щоб бути ближче козацтва та могти вжити свого впливу на примирення Січі.

Западав скорий вечір. По просторій кімнаті воєводи зачали снуватись вечірні тіні. Воєвода проходжувався повільними кроками, не перестаючи говорити до одягненого в багаті кармазини шляхтича. Був ним київський каштелян, також благочестивої віри, пан Максиміліян Березовський.

— Писав до мене в останніх днях пан краківський Потоцький. Боїться, що з починань Хмельницького може calamitas для цілої reipublicae вийти. Пише мені, що через те стягає військо до Черкас. Не розумію: по що? Те військо може зробити більше злого, як доброго.

— Чому?

— Побачиш, ваша милосте, що я добре пророкував.

— То що, на думку вашої милости, коронний гетьман має робити?

— Pacificare! Pacificare! Змінити їм комісаря, дати замість зненавидженого Шемберґа, який і так нічого не варт, другого, хоча б того самого Хмельницького або Забуського. Хочуть скасування ординації? Можна одну заступити другою. Буряться на Січі?.. Гайда на море! Воно їм гарячі голови прохолодить. Але по що розпочинати похід? Коронне військо на межах Диких Піль, це провокація Орди. Що intendit пан гетьман?

Березовський здвигнув раменами.

— Пан Потоцький за сильний, щоб свавільство голову підняло.

Кисіль хвилювався. Це видно було в його поведенні, в ході, частому затиранні рук.

— Нещаслива mens моя... Все те, до чого тепер доходить, можна було заздалегідь припускати. Я бачив козаків, plus quam простих хлопів oppressos et pessime trucidatos. Боюсь, що це пімститься, боляче пімститься!

Березовський усміхнувся.

— Я й не знав, що ваша милість такий приятель хлопів.

Кисіль повернувся круто до Березовського.

— Ваша милість помиляється. Я не є їх приятель. О, ні! Але я вважаю, що козаки потрібні для Речіпосполитої як vis armata, звернена проти татарів і турків. Без них, ваша милосте, ми не володіли б так спокійно своїми фортунами. Не буде козаків, не буде Січі, не буде й нас ось тут.

9
{"b":"211639","o":1}