— Ні. Пан Зацвіліховський.

— Де він?

— Якщо не впав, то певно перебився з драгунами.

— Ага! Вашмосць, пане Розвадовський, поїдеш до нашого табору, де мій лікар тобою заопікується.

Нечай видав потрібний приказ і тоді знову звернувся до Розвадовського:

— Поставити варту коло вашмосці, чи згодишся на пароль?

— Годжуся на пароль.

Тим часом сотні стягалися одна за однією. Тільки Байбуза переслідував драгунію по болотнистих долинах майже аж до самого польського табору, вирубуючи безпощадно всіх, що не могли втекти. Нечай звелів частинам підступати ближче до Пилявець та післав по гармати і до Зеленського.

— Гармати підуть уліво. Там їх буде можна підтягти ближче до табору. Не жаліти ні пороху, ні куль. Усі близькі хутори, всі стоги сіна спалити. Чим їх більше спалахне, тим краще. Нехай знають, що їхні тили вже зайняті.

І дими знялися на полях між Немиринцями і Пилявцями та широкою смугою закрили червоне, заходяче сонце. Довго в ніч гриміли гармати. Ген далеко по другому боці польського табору, відзивались інші. Червона заграва стелилася по небу. Накінець гармати почали втихати, але це, замість успокоїти, ще більшу тривогу ввігнало у вистрашену, залякану, збентежену шляхетську товпу.

Пізно вночі повертався Нечай до свого шатра.

Йому назустріч вийшов Климовський.

— То ти, полковнику? Я саме хотів шукати за тобою, бо маю вістку. Знаєш, що Розвадовський сказав? Другим у команді був Забуський.

— Забуський? — аж скрикнув Нечай.

— Так, але то ще не все. Один ранений драгун розповів мені, що ти зустрів Забуського й повалив його.

— Я? — ще більше здивувався Нечай.

— Ти. Він старався боронитися, але коротко.

— Чекай! Чекай, пане Климовський. То хіба там перед долиною, де ми їм дорогу загородини. Там і справді був один, що старався боронитись. Але він... Ага він мав великий драгунський шолом, що закривав йому обличчя. Гей, сторожа!

Прибіг вартовий.

— Пішли по Дика. Нехай бере людей, якесь світло і нехай перешукає поле. Там десь між убитими або пораненими має бути Забуський. Жваво!

Шукали до пізна вночі, але Забуського не було ні між убитими, ні між живими.

Мряка розкотилася туманом по долині та прилягла до землі. Хоча видно було зорі на небі й далекі вогні розведених ватер, то перед себе не видно було на три кроки, бо все окутала сіра мряка.

Тихо було на долині, що розділяла обидва табори. Тільки з того боку, де таборував брацлавський полк, неслись іржання коней, рик волів або якась далека заблукана пісня.

По другому боці долини, де стояв укріплений подвійним рядом возів польський табір, доносилися гомін, метушня, тупіт розгуканих коней, крики. По боці брацлавського полку горіло безліч вогнищ; зате польський табір стояв майже темний.

— Ех, коби так розвести хоча невеличку ватру. Протрусився й перемерз я увесь — сказав хтось серед мряки притишеним голосом.

— Дав би тобі сотник ватру!

— Невеличку. Ось тут за кущами. Ніхто й не завважив би навіть.

— Хіба на те, щоб тебе самого припекти на ній.

— Думаєш, що сотник зробив би це?

— Коли ні, то віддав би тебе полковникові.

— А він, думаєш, казав би припікати людей? Він?

— Він самого себе припік би, коли б таке зробив. Сказано було: на стійках у долині ні вогню, ні гомону! От і все.

— Коли холодно дуже.

— Не треба було до війська йти. Ще й у брацлавський полк захотів? Шкода, що перини не приніс із собою сюди!

— А ось, скільки там вогнищ у нашому таборі. Навіщо їх стільки?

— Полковник звелів.

— Чому?

— Ти знаєш, що не твоє діло допитуватися, чому. Залиши це нашому полковникові. В нього мудріша голова, ніж у тебе... Щоб ляхи думали, що тут не один полк стоїть, а десять. Ось що! Але цить! Хтось їде.

Від козацького табору далося чути чалапання коней по грузькій долині.

Козаки схопились і той, що був проти розпалювання ватри, крикнув:

— Стій! Хто йде ?

— Свої.

— Клич?

— Брацлав. Гей, то ти, Дужий?

— Я, пане полковнику.

Дужого перевів був Нечай до брацлавської сотні, а Андрійка ще з Межибожа відіслав у Київ.

— Як поляки?

— Не займають. Ніхто не підходить.

— Тихо там, кажеш?

— Ні. Дуже гамірно. Я вже хотів посилати козака, щоб тобі про те, полковнику, донести. Гонять кіньми, чути крики. Ось і тепер...

І справді невпинний гул у ворожому таборі не вгавав.

— Що це може бути? — спитав Нечай інших їздців, прислухаючись до дивного гомону по польському боці. — Що ти кажеш, Красносельський?

— Не знаю. Хіба кінноту виводять, щоб зараз ізранку вдарити.

— Так гонили б по таборі? Та ж це... О-о! Чуєш, що твориться?

Звивають табір — догадувався Байбуза.

— Вночі?

— Втікають?

— Без возів? — хитав головою Нечай. — Щось незвичайне діється. Нічого. До ранку вже недалеко. Побачимо. Ви, хлопці, пильно вважайте і, як щось почуєте, чи побачите, шліть вістку. Дужий! Покажи, де друга стійка. Ходи зо мною.

Поїхали до другої стійки. Ця була ще ближче польського табору і звідтам іще ліпше можна було чути метушню, що була за возами.

Нечай прислухався довший час, міркуючи, далі пошукав очима Зеленського.

— Зеленський! — кликнув. — Присунь сотні сюди. Всі сотники до сотень! Вогні в таборі погасити! До гетьмана вишли посланця, що щось незвичайне діється в польськім таборі.

Сотники роз’їхались. Осталися тільки полковий осавул Кривенко та полковий обозний Махаринський.

— Дужий!

— Я тут, полковнику.

— Підеш зо мною.

— Куди скажеш, батьку.

Нечай зіскочив з коня і разом із Дужим пустився в напрямі ворожого табору. Кривенко рушив за ним.

— Ти куди? — спитав Нечай.

— Із тобою.

— Ні, братіку. Ти останешся тут. Мені там гурту не потрібно. Один Дужий вистачить. Я хочу поглянути, що там твориться.

— Перша стійка може вас застерелити.

— Коли застрелить, ти перебери полк. Ви тут чекайте.

На сході стало сіріти. Але в долині ще темно було і тяжко було серед кущів та болота шукати ходу до польського табору. Одначе, як ґрунт став підноситися в гору, мряка помітно рідшала і при ясніючому небі видно стало, як бовваніли здалека навантажені вози.

Йшли поволі й осторожно, очікуючи кожної хвилини стрілів із-за возів, крику стійок, чи наглої зустрічі з польськими вартовими. Але чим дальше Нечай підступав уперед, тим більше росло його здивування.

Вже давно Нечай минув віддаль, де сподівався стійок, і не застав нікого. Вже вози ось-ось перед ним і ніхто не віддав до нього стрілу. Що це значить? Хочуть живцем узяти?

Стиснув шаблю в руці й одним скоком досягнув воза. Ніхто не рушився. Тиша. Ясніло щораз більше. Розвиднювалось. Кинув оком вліво, вправо. Нікого. Вози стояли рядом, але ні живої душі коло них. Глухі. Німі. В таборі було ще чути тупіт коней, але коло возів, чи поблизьких наметів, людей він не побачив. Протиснувся попри віз і вийшов на вільне місце між возами й шатрами. Знову — нікого. Перший намет — великий, на ліво. Метнувся туди. Речі порозкидані, все в неладі, але ні живої душі. Скочив далі в глиб табору. Якийсь самітний їздець, темний, заблуканий, одинокий, наче той, що на Божий суд спізнився, чвалував, як божевільний, не оглядаючись ні вправо, ні вліво. По хвилині знову якась група їздців, може п’ятьох, може шістьох, мигнула в повноті розгону, підганяючи коні, що й так добували останніх сил. Минув другий намет. Те саме. Знайшовся на трохи вільнішому просторі, незайнятім шатрами. Там угледів якийсь темний стовбур, що бовванів на землі. Гармата! Покинута гармата! Глянув ближче: ящик із порохом та кулями біля неї. Ремені для коней поперетинані.

— Кинули по дорозі. Відтяли від коней! — мигнула думка. Чому?

Нараз ясна, несподівана, незрозуміла, ніби з байки, правда поразила його, наче громом:

— Утікають!

— Дужий! — заговорив швидко. — Давай знак пану Кривенкові, щоб післав по сотні, а сам сюди приходив. Поляки кинули табір і втікають.