Нечай повернувся всім тілом до новоприбулого.

— Коваль! Коли ляхи тут були?

— Недавно. Може вспіли проїхати пів-милі. Ми тому й утекли з хати... Петре!

— Куди пішли?

— На Брище. Спішно їм було.

— Були в тебе? Говорили з тобою?

— Якийсь козак та мабуть, якийсь німець. Розпитували дорогу.

— Про що питали?

— Куди на Махнівку. Я сказав, що через Брище. Тоді козак спитав, чи є ще яка інша дорога туди...

— А ти що сказав?

— Що можна через Майдан.

— Це все?

— Ніби все. Спішилися.

— Поїхали на Брище?

— На Брище.

— На Майдан куди тут дорога?

— Там за ліском, що при озерах, є також дорога на Майдан. Тільки я був би чув, коли б їхали туди.

Нечай глипнув на козака, що стояв при ньому.

— Скоч по сотника Красносельського. Тільки швидко!

Під’їхав Красносельський на височенному гнідому коні.

— Бери своїх людей і через Майдан скачи на дорогу на Дубровну. Туди веде дорога на Брище. Там ми їм перетнемо шлях. Тільки поспішай, що можеш, щоб їх не пропустити. Коли доїдете до шляху, беріть назад на Брище. Там ждіть на нас. Петре! Покажеш сотникові дорогу. Знаєш її добре?

— Знаю.

Коли сотня Красносельського вирушила і сховалася в темному лісі, Нечай відізвався до старшин, що були при ньому.

— Є ще одна дорога з Брища. Правда, Миколо?

— На Лунин.

— Бачиш. Я пам'ятаю ще. Коли б ми на них ударили, вони могли б туди втікати. Сотнику Дочило!

Сотник Дочило, сивовусий січовий братчик, підступив ближче.

— Бери, друже, оцього чоловіка, дай йому коня і зброю, як захоче. Він дороги тут знає, як ніхто інший, їдьте лісовими доріжками просто на шлях, що веде з Брища на Лунин. Там ждіть на мене.

Тепер Нечай не поспішав. Він знав, що райтарія Забуського йому не вимкнеться, бо в Брищі вони мусіли переправлятися через річку. Напевно — думав Нечай — будуть напувати коні й будуть думати, що їх стривожив якийсь незначний повстанський загін, який відважився напастувати їх тільки під покровом ночі, та дадуть коням перепочинок. За той час Красносельський матиме доволі часу, щоб забігти дорогу від Дубровни, а Дочило від Лунина.

Нечай глядів на небо. Ніч була ще темна, але на північному сході стало зоріти.

Козаки годували коней. Минав час. У тихих лісах кругом поволі, поволі починало будитися життя. Там і сям відзивалися вже птахи. Озивалися й утихали. Тільки жаби на озерах не вгавали, не втихали, не томилися, не запереставали свого розговору.

Як стало сіріти, сотня була готова. Підвели буланого. Нечай скочив у сідло. За ним рушили довгі ряди його найкращої сотні. В'їхали знову в ліс, але вже не такий великий, як попередній. Часто піскова дорога переходила в калюжі, що ніколи не висихали. На їх берегах виразно відбивалися численні сліди тяжких кінських копит, що їх тільки що залишила райтарія в утечі. Цілі великі смути лісового молоднику чергувалися з старим бором. Переїхали бір. За бором стало видніше. Щораз виразніше було видно кіньми столочену, рідко вживану, травою порослу дорогу. Нечай прискорював похід. Коли розвиднілося, притьмом увірвався молодник і козаки побачили перед собою дорогу, що круто спадала вниз, дальше глибоку балку, що бігла праворуч дороги.

— Брище! — відізвався Нечай до полкового осавула, Кривенка, що їхав поруч нього. — Їдьмо дальше!

З-поза цих дерев ми повинні бачити брід на річці й село.

Сотня зупинилась. Обидва виїхали за вільшину, яка заслоняла їм вид. Коли минули кущі, побачили внизу Брище, як на долоні: кільканадцять хат, млин, цю частину річки, якої не закривали високі вільхи та сосни, і в місці, де кінчалася глибока балка, брід та майдан коло млина.

— Є! — аж скрикнув Кривенко.

— Є! — кивнув головою Нечай і вдоволення відбилося в його голосі.

Уздовж плотів на майдані, при хатах та біля огорожі й повіток довгими рядами стояли поприв’язувані коні, всі однієї гнідої барви.

По майдані між хатами крутилися райтари. Біля самого млина великий гурт вояків скупчився при чомусь, чого ні Нечай, ні Кривенко з віддалі не могли добачити.

Нечай іще раз охопив поглядом Брище й зморщив брови. Тепер, коли побачив околицю, зрозумів, що зробив помилку. І Красносельський, і Дочило мали чекати, поки не вдарить. Тим часом він усвідомив собі тепер, що такий його наступ уздовж вузької дороги був би виставлений увесь час на обстріл із другого боку річки й коштував би його великих жертв у людях.

Дорога була вузька. З одного її боку були стрімкі стіни, з другого густий ліс також не давав змоги сотні розвинутися в наступ. Довелося б користати тільки з дороги, на якій могло найбільше чотирьох їздців поміститися поруч себе та й ті, що проскочили б через мушкетний вогонь, пішли б під райтарські рапіри, заки інші могли б доскочити.

— Павле! — рішив Нечай — пішли чоловіка до Красносельського і другого до Дочила, щоб наступали, не чекаючи на нас.

Минали хвилини дожидання. Сонце викотилося на небо. Наставав теплий, літній день.

Нечай стояв серед кущів і глядів на Брище та на шляхи, що вели на Дібровну і Лунин. З Брища стали доноситися вигуки, крики. Райтари стали вести коні до водопою. Найкращий час, щоб ударити. Нечай почав нетерпеливитися. Але за Брищем усе було тихо, спокійно.

— Вони збираються в дорогу — висловив здогад Кривенко.

— Приведи сотню під ліс. Рушимо самі.

Кривенко стиснув коня й рушив із місця скоком.

Нечай знову кинув зором через Брище й нараз увесь насторожився. Побачив як із синяви лісу від Дубровни висунувся на зелені поля довгий, предовгий вуж і став швидко зближатися до Брища. Можна вже було розрізнити поодинових їздців, що висувалися поза густі ряди.

Численні блискучі іскорки, ясні, як сонце, полискували раз-у-раз у різних місцях понад тією довгою змією. То грали й грілися до сонця гострі леза списів. Нечаєві очі заграли такими самими вогниками, коли охопив оком цілу свою драгунію. Часом заграв наглим світлом панцер, коли на нього впав соняшний промінь. Часом зброя їздця, чи виряд коня замерехтіли яркими вогнями і все те зближалося, росло, могутніло.

Нечай перевів зір наліво. І тут серед кущів чагарників, ялівцю та придорожніх дерев стали світити такі самі іскри, наглі блиски, короткі й ясні. Хоч із цього боку не видно було ні одного їздця, він знав, що Дочило теж уже недалеко.

— Але що Забуський не поставив чат, ані не вислав роз’їздів — дивувався Нечай, який уважав Забуського за доброго вояка.

Над’їхав Кривенко.

— Полковнику, сотня під лісом. Чи ми?...

І не докінчив, коли повів поглядом за очима Нечая.

Тим часом на дорозі до Дубровни, яку куди краще могли бачити, ніж дорогу на Лунин, зближалася щораз більше сотня Красносельського. Одночасно Нечай завважив, що зі змія стала вона перетворюватися в лаву, готову до наступу.

По хвилині, десь від брищанських хат та в кущах наліво, залунали стріли. У Брищі серед райтарів повстав рух. Розлягся крик команди, заграли трубки на алярм. Вояки кинулися до коней, інші вибігали пішки з мушкетами на край села, відай, щоб стримувати ворога, доки цілий відділ не прийде до справи.

А люди Красносельського йшли і йшли. Коні витягалися в бігу, лискучі леза списів, що досі підіймалися понад головами їздців, грізно похилилися до висоти кінських голів.

Райтарія скоро стала в ладі. Не дивно! — подумав Нечай — це ж військова частина князя Яреми! Ротмістр в оточенні офіцерів випровадив відділ за плоти, в чисте поле, видно: рішений собі вдарити на зухвалого напасника. Старий вояк бачив, що численна перевага по його боці і постановив рушити.

Але як тільки відділ висипався за селище, з лунинського шляху висунулася друга козацька сотня, краснянська. Крик соток голосів: “Слава!” потряс повітрям і обидві наступаючі сотні, наїжені лісом списів, кинулися в повному розгоні на райтарію.

Польський відділ обкутався довгими звоями білого диму від сальви пістолів, якою райтарія звикла зустрічати наступ. Одначе сальва не здержала розгону лявіни. Почувся лоскіт зудару і поле зустрічі покрилося і вповилося димами від стрільної зброї та збитою кінськими копитами пилюгою. — Сотня! За мною! — кликнув Нечай, стаючи в стременах, і чвалом пустився в наступ.