– Давай, маля, неси свій коржик, і за рогожу дякую… Як по-вашому «дякую» буде?

– Тешакюр, – Акрам посміхнувся від вуха до вуха. Отже, він таки втихомирив цю руду бестію! Отже, він – справжній чоловік…

– Тешакюр! – повторила Олександра.

Хлопчик знову посміхнувся й кивнув.

– Ти добре знаєш нашу мову. Звідки?

– О-о-о! – Акрам вирячив очі й поважно надув щоки. – Хазяїн Акрам багато людин возити Стамбул сам володар правовірних! Татарський купець поганої… немає купець! Татарський купець – дурний дурень, бруд. Хазяїн Акрам справжній великий-великий купець, о-о-о! Акрам допомагати хазяїн, Акрам багато людин говорити, Акрам багато інший слово знати!

– А мене говорити по-вашому навчиш?

– Евет! – охоче кивнув хлопчик і кинувся за обіцяними дарунками. Незабаром бранка вже лежала на рогожі й гризла сухий корж. Сухарик був маленьким і трохи тхнув цвіллю, але в той момент здався їй надзвичайно смачним. Рогожка ж взагалі була м’якшою й теплішою від пухової ковдри! Тоді вона накрилася ганчіркою, згорнулася по-котячому в клубок і миттєво заснула. І ніколи їй не спалося так добре…

День минав за днем. Спілкуючися з купецьким слугою Акрамом, Олександра швидко освоювала турецьку мову. Щоденні прогулянки з трюму на палубу галери зробили свою справу: бранка потихеньку одужувала.

Османська імперія, кінець 1520 року.

Галера з «живим товаром» наближалася до Босфору. На скелястих пагорбах, серед маслинових гаїв і струнких кипарисів лежала країна, де Олександрі, як і іншим привезеним рабиням, доведеться жити в неволі. Все тут чуже й ненависне – величні мечеті з високими мінаретами, прекрасні палаци з повітряними, немовби ширяючими високо над землею вежами, із зеленими квітучими садами й чудовими фонтанами. І хто знає: може, для одних ця країна навіки залишиться чужою, а для інших колись перетвориться на другу батьківщину?..

Оцінивши сприятливий вплив свіжого повітря на руду бестію, Айваз розпорядився, щоб інших рабинь також виводили з трюму, – зрозуміло, ненадовго й під наглядом матросів. Одні рабині з ненавистю, інші з байдужністю, треті із цікавістю вдивлялися в мальовничі береги чужини. Про що вони думали?.. Бозна!

Нарешті корабель причалив до пристані. За зеленню парків і садів ховалося величезне заможне місто. Біля причалу стояли також інші кораблі… й, відверто кажучи, у порівнянні з деякими з них галера Айваза виглядала більш ніж скромно. Невільниці в супроводі охорони залишали трюм і сходили на берег.

На дубових лавах у два ряди по шестеро були прикуті галерники – голі по пояс, виснажені, із випираючими назовні суглобами, запаленими од вітру й сонця очима, глибокими незагойними фляками на плечах і спинах. Ноги й руки стерті до крові: ланцюги, кайдани й весла зробили свою справу… Побачивши рабинь, веслярі засвистіли, заулюлюкали, застогнали й навіть завили, але залізний прут наглядача відразу пішов гуляти по оголених спинах і плечах, праворуч і ліворуч роздаючи криваву платню за неналежні прояви емоцій.

Стогони луною прокотилися по пристані. Обличчя Айваза налилося кров’ю: рабині здригалися при кожному ударі, ридали від жахливого видовища. Жалість і сум переповнювали їх: по суті, ці галерники нагадували їм батьків і братів, що загинули в бою або були вивезені в рабство на чужину, як і вони самі…

– Агов, ворушіться! – прикрикнув купець на матросів. – Чого ви вовтузитесь, немов весняні мухи?! Незабаром торг почнеться, ми спізнюємося.

Хоча він, насправді, просто не хотів виставляти на продаж заплаканих дівчат: адже вигляд у них тоді не зовсім «товарний».

Немов отару овець, невільниць погнали уздовж берега: кого до невільничого ринку, кого просто до воріт султанського палацу. Олександру помістили до купки рабинь, призначених для продажу. Незважаючи на ранній ранок, східний ринок уже гудів на повну силу. Невільниць вишикували на майданчику перед воротами. Уздовж їхнього ряду снували євнухи, вдивлялися в обличчя бранок, м’яли їхнє волосся, мацали ноги, чіпали за руки. Стягаючи одяг, прискіпливо розглядали животи, спини, шиї рабинь, заглядали їм у рота, несильно ляскали по стегнах. Кивали якимсь своїм думкам, цокали язиками, бурмотіли щось малозрозуміле. Нарешті всебічно оцінивши «живий товар» – групували й особливим чином розставляли дівчат.

Настала черга Олександри. Вона відрізнялася від інших рабинь молочно-білою шкірою, високим зростом, досконалістю фігури, великими зеленими очима й особливо – довгим хвилястим волоссям. Хоча нахабний євнух залишив бранку зовсім без одягу, вона не була оголена: вогненно-рудий волосяний водоспад струменів їй на плечі, природним плащем прикриваючи міцні груди, талію й широкі стегна. Євнух наблизив до неї безбороде обличчя, втягнув ніздрями повітря, єхидно промуркотав по-турецьки, звертаючись до самого себе:

– Звідки отака красуня взялася, цікаво довідатись?..

– З далеких заморських земель привезли мене, пане! – відповіла бранка, причому по-турецьки й несподівано чисто. Євнух смикнув бровами на знак подиву, але одразу приязно посміхнувся й наказав відвести дівчину у двір. Айваз задоволено потирав руки: ну от, недарма він придбав цю рабиню – причому практично за безцінь! Тепер її визначили на аукціон, а це обіцяло великі гроші. Зараз бранку помиють, вичешуть, вона приспиться з дороги, а завтра ранком – на продаж! Ох і пощастило Айвазу, нічого не скажеш!..

Зранку відбулися торги. Саме в цей час по ринку прогулювалися купець Луїджі Гріті й візир Ібрагім-паша. Гріті тільки-но придбав у свій гарем чергову екзотичну невільницю й схиляв приятеля до аналогічної покупки. Та оскільки витончений Ібрагім забракував усіх запропонованих його увазі дівчат, приятелі вже вирішили полишити ринок… коли завдяки щасливому випадку опинилися на аукціоні.

Тут на поміст і вийшла оголена рудоволоса бранка. Торговець заходився на всі лади розхвалювати її принади, особливо підкреслюючи, що рабиня не тільки гарна, але також знає різні мови… Ціна на невільницю стрімко поповзла вгору, кількість бажаючих зробити покупку почала відповідно скорочуватися.

– У невільниці грецьке ім’я: Анастасія… – кричав торговець.

– Сто дукатів! – відгукнувся один із двох останніх покупців.

– Уміє читати… – не вгамовувався торговець.

– Сто двадцять дукатів! – перебив його ціну конкурент.

– І писати теж уміє…

– Сто тридцять дукатів!

– А яке прекрасне її волосся!..

– Сто п’ятдесят дукатів!

– Розмовляє різними мовами, а це дорогого коштує…

– Двісті дукатів!!! – гаркнув перший купець, вирішивши одним махом відірватися від конкурента.

По юрбі присутніх пробігло поважне ремствування: оце так ціна!..

– Послухай-но, ти зараз накрутиш ціну до того, що дівчисько в змозі буде купити хіба що султан! – крикнув Ібрагім торговцеві. Той уже хотів щось відповісти, як раптом над юрбою пролунав чистий високий голос рабині:

– Aut Caesar, aut nihil![12]

Рабиня… і раптом… заговорила?..

Та, яку от зараз виставили на торг, як будь-який інший безмовний товар, – посміла рота розкрити?!

Неймовірно…

Юрба загомоніла, але швидко затихла: усі чекали на продовження. Ібрагім же відверто розгубився: думав, що торговець прибріхує щодо знання мов нікчемними жінками, а виявляється, це чистісінька правда! Отак запросто заговорити на латині – мовою вчених і дипломатів?.. Ого-го!

– А що іще ти можеш сказати, рабине? – запитав Ібрагім цього разу по-грецьки.

– А ти купи мене, отоді й відповім на всі твої питання. Чи у тебе, пане, недостатньо грошей? – парирувала дівчина знову ж по-грецьки. А потім додала вже по-турецьки: – Пане, наважуйтесь, бо мене зараз же забере інший.

– Двісті п’ятдесят!.. – вереснув купець, що претендував на рудоволосу бісицю. Він явно збожеволів, бо його останню ціну у двісті дукатів ще ніхто не заперечував…

Але кров уже вдарила Ібрагімові в голову: на цей виклик належало відповісти – причому негайно! Ніколи ще жінка не ображала його отак запросто, та ще й у присутності цілої базарної юрби… та ще отаким приємним високим голосочком!!!