– Ти що накоїв зі своїми людиськами, га?! Що накоїв, гнидо смердюча, розумієш?!
– А що такого?.. – абсолютно щиро здивувався Прохор.
– Тобі як було велено вчинити?!
– Зробити видимість татарського набігу – я ж це сам і запропонував…
– Ну?!
– Залишених князем дружинників повбивати, щоб не заважали, на околиці Рогатина, де, за отриманими відомостями, живе князівська дружина, людиськ з хат повикурювати, всіх бабів з малолітніми дитинчатами перестріляти, а решту…
– Так! І що ж твої паскуди накоїли?!
– А що такого?!
– Куди ця сама новоявлена княгиня поділася?!
– Її схопили, потім у лісі прибили, двоє повезли кудись подалі в хащі поховати…
Коротко розмахнувшись, Семен ударив Копила кулаком в обличчя.
– За що, ваша милосте?! – зойкнув ошелешений слуга.
– За те, що твої людиськи князівську дружину там же, в Рогатині, не прибили – от за що!!!
– Так вона ж з кинджалом була, виявляється, – хто ж знав-то?!
– З кинджалом?!
– Ну так!!!
– Одна баба з кинджальчиком проти дюжини кремезних козаків?!
Ще один удар. Цього разу Копил промовчав, розуміючи справедливість хазяйського докору.
– Мовчиш?! І правильно!
– То в чім річ, ваша милосте?! Князь же думає собі, що згоріла його коханка в хаті своїй – ну, то й нехай думає!!!
– Згоріла?!
– Так!
– У хаті своїй?!
– Ну так!..
– А хто ж там згорів, коли людиськи твої в ліс її потягнули?!
– А хтозна! Головне, щоб князь…
Третій удар в обличчя змусив Копила замовкнути.
– Та-а-ак, далі… Що з немовлям трапилося, з цим вилупком князівським?!
– Згорів він!
– Як так згорів?! І він згорів?!
– А в хаті разом з батьком цієї самої князівської…
Одразу на обличчя Копила впав черговий потужний удар.
Передчуваючи недобре й облизуючи кров з розбитих губ, Прохор з жахом вислухав наступні слова хазяїна:
– Отже, нічого поганого вилупкові князівському не зробилося! А-ні-чо-гі-сінь-ко-о-о – зрозумів, бовдуре?! Виявляється, метка матуся встигла відвести свого батька до церкви, туди ж віднесла й маля!!! Твої людиськи церкву цю саму обшукати здогадалися?!
– Не знаю!.. – поринаючи в безодню жаху, промимрив Копил.
– Не знаю!.. Не знаю!.. – передражнив слугу Олізар. – А треба було б знати. Оскільки тепер князь Вишневецький заявився сюди разом зі своїм вилупком та ще і з якоюсь новоявленою мамкою!..
Семен замовк, щось обмірковуючи. Але раптом відпустив слугу, відійшов до далекої стіни, впав на лаву й прорипів слабким старечим голосом, більше схожим на стрекотіння цвіркуна, ніж на звичайний грізний «олізарівський» рик:
– І знаєш, що запропонував мені Вишневецький?! Добре, каже, згоден – мовляв, візьму за дружину твою дочку Настусю…
– Так у чім же річ?! – здивувався Копил. – Ви ж для того все це й затіяли, щоб…
– Я все це затіяв, щоб моя дочка від князя Вишневецького діточок прижила! А тепер виходить, що мені потрібно до своєї родини князівського вилупка прийняти, якого твої людиськи вбити не сподобилися.
– Як це?!
– Та отак!.. Вишневецький сказав: мовляв, моєму синочку терміново мати потрібна, отже, Олізаре, візьму я за дружину дочку твою Настусю, але з однією умовою – щоб була вона княжичу моєму Дмитрикові ріднішою від матері рідної, котру татарва підстрелила й у хаті спалила… Нехай усі близькі мовчать про те, що не твоя Настуся його на світ Божий народила. І ти мовчи, тестю мій новоспечений. А хто княжичеві хоч слово правди бовкне, того я!.. особисто!..
Олізар зробив руками жест, немовби душив когось. І закінчив плаксиво:
– От що ти накоїв разом із твоїми людиськами вошиними – зрозумів тепер?..
Копил убито мовчав. Тоді Семен заговорив знов:
– Чи всі твої помічнички повернулися вже після тієї справи?
– Не всі: трьох князівська жінка прирізала, двоє відправилися у лісові хащі її тіло схоронити та заразом і татарських речей позбутися. Щоб ніяких слідів, отже…
– Ну, тоді затям: коли додому повернемося разом з усіма – кожен із твоїх людиськ як особисту мою вдячність за отаку службу дістане по десятку батогів!
– Але ж, господарю!..
– А ти, Копиле, всі двадцять отримаєш!!!
Голос Олізара нарешті зробився колишнім – грізно-рикаючим.
– Помилуйте, хазяїне!..
– А хто помилує мене, кому чужого княжича тепер потрібно буде виховувати, немов рідного онучка?!
Слуга розсудливо промовчав.
* * *
Повернення двох шибайголів, які поїхали шукати татар і продавати їм бранку, так і не дочекалися. Що з ними стало, не відає ніхто. Може, побачивши у них не тільки непритомну жінку, але й татарський одяг зі зброєю й зрозумівши, з кого все це добро знімали (і при яких обставинах!), розлючені кримчаки просто прирізали невдалих «купців». А може?.. Втім, мало що траплялось у ті неспокійні часи!
Одне зрозуміло: якби не жадібність цих дріб’язкових брудних людиськ, наша історія закінчилася б досить швидко: зв’язану Олександру схоронили б під шаром труску в якомусь яру або утопили в ополонці – на тім, як кажуть, і кінці у воду…
Але, на щастя чи на нещастя, самовільне й зовсім неважливе, на перший погляд, рішення Олізарових прислужників круто змінило майбутнє, принаймні, не тільки однієї гігантської імперії, але ще низки країн…
Що ж очікувало попереду на нещасну страдницю?
Глава 5
Бранка
Дикий степ, 1518 рік.
Усвідомлення себе поверталося повільно, накочувало і знову зникало, залишаючи по собі біль, що пульсував десь між тім’ям і потилицею, та брудно-криваві спалахи тьмяного світла, що в такт із болем розривали пітьму безпам’ятства.
Перша картинка реальності, більш-менш чітко закарбована у пам’яті, була така: вдягнені по-зимовому троє чоловіків у кошлатих шапках з лисячими хвостами (з одягу чомусь найбільше запам’яталися саме шапки) стоять один напроти іншого й про щось сперечаються незрозумілою мовою, запекло тицяючи пальцями то кудись удалину, то на речі, навалені купою неподалік. За ними видніються стриножені коні.
Дерев поблизу немає: чи то луг, чи степ. Сонця на небі не видно – його закрили низькі шаруваті хмари. День зараз, ранок чи вечір – сказати важко: зима… Так, саме зима: лежати на снігу холодно… а лежала вона саме на снігу!
Побачене породило у збудженому мозку якісь неясні, але водночас чітко пов’язані з небезпекою асоціації, що вилилися в миттєве рішення: БІГТИ, ТІКАТИ ЗВІДСИ!!!
Вона спробувала поворухнутися, однак, по-перше, виявилося, що руки туго скручені за спиною, а по-друге, навіть найнезначніший порух відбився диким розривним болем у потилиці. Полонянка жалібно застогнала. Один із чоловіків миттю залишив інших сперечальників, підійшов до неї, легко підняв із землі, поклав собі на плече й поніс до своєї присадкуватої кобилки. При цьому, незважаючи на біль, що посилився, бранка помітила трохи далі ще двох чоловіків – тільки ці розпласталися нерухомо, застигли у неприродних позах, а сніг довкола них був пофарбований чимось червоним.
Розглянути усе це більш детально полонянка не встигла: її саме донесли до коня, перекинули через сідло… і для вірності вдарили кулаком кудись у шию. Удар відбився у збудженому мозку вибухом нестерпного болю. Нещасна скрикнула і знепритомніла.
Наступного разу отямилася в якомусь візку: лежала просто на купі абияк навалених речей, вінчаючи цю купу і немовби ставши її прикрасою. Голова нестерпно нила, біль буквально розривав її на шматки! Спрага висушила нутро, навіть губи пошерхли. Поранена застогнала й вимовила одне-єдине слово:
– Пити…
Візок миттю зупинився, причому різке припинення руху відгукнулося в потилиці новим нападом болю. Десь збоку зарипів сніг, сіро-біле навколишнє світло майже повністю закривало обличчя темношкірого татарина з вузькими розкосими очицями й чорною з легкою сивиною ріденькою борідкою. Знову її охопило почуття небезпеки, знов закортіло бігти… але тепер у бранки не вистачало сил, навіть щоб поворухнутися. Тому вона повторила своє тихе благання:
