– Чьок гюзель![8]

Це були перші турецькі слова, які вона зрозуміла без сторонньої допомоги. Отак буває в житті: ніколи не знаєш наперед, звідки до тебе прийде порятунок… Хоча чи порятунок?..

Тепер Олександра жила у своїй клітці, ранком і ввечері одержувала по невеличкому коржику, удень – по маленькому кувшинчику води. Ошатна рабиня, що звалася Марисенькою, більше не з’являлася. Тоді навіщо тримати тут її?! Не могли ж тюремники просто забути про неї… Та й, судячи з розмов на площі в день її чудесного порятунку, її вже купили як служницю для цієї самої Марисі!

А може, не купили?! Може, просто вирішили не дати вмерти? Або ця сама Марися просто наказала оплатити її лікування й утримання… або це зробили нові господарі красуні Марисі!..

Бранка губилася в здогадах, але все ж таки поступово впевнилася: очевидно, чекають, коли вона набереться сил – швидше за все, перед новою далекою дорогою. Час тягнувся настільки ж повільно, як і одужання. Рана на голові була, здається, дуже серйозною, тому гоїлася нестерпно довго. Іноді Олександра непритомніла, іноді ж просто відключалася від реальності, хоча тіло її в цей час продовжувало жити зовсім окремо від душі.

Чорне море, 1520 рік.

От саме після чергового такого нападу «відсутності душі в тілі» бранка зненацька для себе отямилася в корабельному трюмі. Олександра зовсім не пам’ятала, як опинилася тут. Ніхто не звертав на неї ані найменшої уваги. Кожен був зайнятий якоюсь своєю справою…

…Купець Айваз віз правителеві живу данину від Татарського ханства: чарівних слов’янських дівчат – у гарем, маленьких міцних хлопчаків – для поповнення корпусу яничар. Також він прикупив за нагоди декількох рабинь винятково для себе, маючи намір вигідно перепродати їх на ринках Бедестану. Айваз уже підраховував майбутні бариші (на щастя, товар цього разу був відмінний), коли настільки солодкі міркування порушили крики слуги-помічника Акрама:

– Хазяїне, накажіть викинути це божевільне дівчисько з трюму!

– Руду, чи що? – поцікавився купець ліниво.

– Її, кляту!!! Вона нічого не їсть, не п’є, а тільки стогне й жахливо виє!..

– То куди ти пропонуєш її подіти?..

– Та кажу ж – за борт, невелика втрата! Її крики зводять інших бранок з глузду, вони б’ються об стінки трюму – чого доброго, ще покалічаться… Як їх тоді продамо?!

– Ах, негідниці!.. – Айваз підібгав губи й розпорядився: – У ланцюги всіх до єдиної, зараз же, швидко.

– Так вони ж і без того закуті! То що, дозволяєте?..

– Та ти збожеволів!!! Про її долю особисто подбала одна з майбутніх наложниць володаря правовірних – нехай продовжить Великий Аллах його дні! – а ти що ж, хочеш замахнутися на життя тієї, на кого звернула прихильний погляд жінка, уже призначена в гарем самого султана?! Тобі що, хлопчику, життя не дороге?!

– Мені?..

– Особисто я хочу й надалі носити свою голову на плечах, – посміхнувся купець. – Не думаю, що вона буде краще виглядати насадженою на гостру палю посеред однієї зі стамбульських площ.

– Так, але!..

– Ти взагалі уявляєш, яка паніка почнеться, якщо інші жінки довідаються, що ми позбулися однієї з них у такий от спосіб?! А крім того, потай кинути цю бестію за борт не вдасться – це побачать усі. Опісля хтось та повідомить слуг володаря правовірних, як ми поводимося з його власністю! А тоді…

– Але якщо все залишити як є, то ми втратимо не частину дорогого вантажу, а весь вантаж: адже інші бранки й надалі битимуться об стіни трюму…

– От і зроби так, щоб вони припинили біситися, – мовив Айваз примирливо. – Заспокой їх, хлопчику, утихомир. Ти ж чоловік, зрештою, а чоловік повинен уміти втихомирювати жінок.

– Простіше за борт божевільну!..

– Ні, Акраме, навіть не думай про це.

– Але, пане, тоді давайте хоча б на деякий час піднімемо її із трюму на палубу! Може, їй стане краще? Або вона сама вистрибне за борт?! Або, може, помре швидше, еге ж?..

– Ну, от бачиш, ти трішечки помізкував і знайшов вихід… – Купець так і розплився у посмішці. – Наказую закувати руду бестію й підняти на палубу!

– Хазяїне, не варто заковувати: вона й без того ледь животіє; а раптом її в море змиє?! А ланцюги ж грошей коштують… За час плавання ця дзвінкоголоса схуднула вдвічі, її ціна відповідно впала, так що…

Айваз огледів слугу презирливим поглядом з-під примружених повік і подумав: «Все-таки ти хочеш її позбутися, представивши все як нещасний випадок. А раптом за борт змиє… Але нічого в тебе, дурника, не вийде! Не дозволю». Уголос же мовив:

– Замовкни, Акраме. Я не хочу втратити гроші, які за руду бестію все ще можна виручити. Загалом, радій: ти свого домігся. Витягни дівчисько із трюму, але ненадовго. Нехай погріється на сонці, подихає морським повітрям – може, це поверне її до життя.

– Я миттю, хазяїне!..

Слуга кинувся на палубу й наказав матросам підняти рудоволосу бранку на палубу. Коли це зробили, бестія заспокоїлася, щось замурмотіла, спробувала перебирати ногами, але було очевидно, що сил у неї немає зовсім. Бранку залишили на носі галери, уклавши на голі дошки, про всякий випадок прив’язали (щоб, усупереч палкому бажанню Акрама, не змило хвилею) і залишили відлежуватися.

Незабаром вона отямилася. Прохолодне морське повітря приємно голубило шкіру обличчя, наповнювало легені. На палубі їй полегшало, головний біль майже зовсім угамувався.

«Що ж зі мною таке? Що я тут роблю? І взагалі, хто я така?..» – запитувала себе бранка. Вона як і раніше не пам’ятала нічого з минулого життя. Тільки раптом відчула, що жахливо хоче пити. І ще відчула, що тут прохолодно… І чому так паморочиться в голові?! Чому земля хитається?! А що це плескотить зовсім поруч?! І від чого повітря таке сире, і чимось настільки дивно пахне?! Майже як у загадковому місці із назвою… із назвою… здається, Сиваш?!

Не розуміючи, що робить, Олександра щосили вигукнула:

– Води! Дайте пити!!!

– Ну от, хазяїне, чуєте, як вона репетує?! – схопився за голову слуга.

– Так-так, Акраме, дуже потужний і гарний голос! А який мелодійний…

Айваз на якийсь час про щось мрійливо замислився, коли ж слуга обережно торкнувся його руки – скоромовкою кинув:

– Ах, про що це я?.. Швидше, хлопчику, піди до неї, дай їй пити і будь ввічливим. Вона коштує набагато більше, ніж я думав спочатку. Можливо навіть, вона найкоштовніша з усієї потолочі, що ми веземо нині на продаж. На ось тобі…

І тут сталося неймовірне: пошукавши у речах, хазяїн простягнув слузі висушеного гарбузика, до країв наповненого живлющою вологою! Коли ж отетерілий від такої щедрості Акрам вийшов геть – кинув йому в спину:

– Ти говорив, що її треба утопити?.. Ич, розпорядник знайшовся! Та це ж не голос, це просто безцінний скарб…

Схоже, на відміну від слуги, хазяїн був зачарований голосом рудоволосої бісиці. Тим часом хлопчик прибіг до бранки, подав їй гарбузика з водою, попередив, звертаючись на ламаному русинському з деякою домішкою турецьких слів:

– Ти дурний дурень – нічого немає пити, немає жерти… Дурень, хіба так не можна… можна?.. Не можна так, не можна! Ось бардак[9], пити обережно. Тепер ти поганий, зовсім поганий, евет[10]… Пити, жерти, Акрам слухати, хазяїн слухати, або туди… море! Тонути!.. Дурень.

Олександра взяла заповітного гарбузика, зробила маленький ковток, потім ще і ще. Яке блаженство!!! Вода була зовсім не такою, як подавали в трюмі: та була затхлою й ледь солонуватою на смак, ця ж – чистою і свіжою.

– А поїсти даси? Я зовсім зголодніла і дуже змерзла…

– Акрам немає жерти, немає одягти. Акрам спати внизу, у трюм на підлога. Але Акрам бачити трюм рогожа. Ти дурень, але ти мати рогожа, евет. І мати старий сухий корж також. Акрам немає жерти вчора корж, але ти сьогодні жерти! Корж немає гьозлиме[11], корж учора, корж старий, корж сухий, але ти жерти корж зараз. Акрам добрий, евет!