– А до речі, можна поцікавитися, звідки це приїхав ваш синок? – немовби ненароком запитав він, ледь переступивши поріг кімнати.
– Приїхав… ну, і приїхав собі! А користі, як бачите, ніякої, – відгукнулася Тетяна, замислено граючись улюбленою срібною ложечкою.
«Або баба ця просто надзвичайна лицемірка, краща від мене самого, або їй невідомо те, що вже відомо мені, або з глузду з’їхала й геть нічого не пам’ятає», – вирішив Олізар і продовжив обережно:
– Бачу, що ніякої… Але от якби довідатися точно, звідки він з’явився!.. Може, я б зміг зрозуміти, чого це молодий князь не в дусі?!
– З Рогатина, з ненависного Рогатина, – мовила стара княгиня.
– А що у нього там, у тому Рогатині? І чому це вільне місто ненависне вашій князівській милості, дозвольте поцікавитися?..
– Не знаю я, у тім-то й річ, що не знаю! – Вона відірвала нарешті погляд від яскравих відблисків, віддзеркалених сріблом ложечки.
– Як це не знаєте?..
– Отак не знаю! Він – невдячний, зовсім не бажає розмовляти зі своєю матінкою, що народила його на світ Божий, – у голосі княгині прорвалися досі стримувані нотки обурення й образи. – Одне тільки знаю: як доповідали мені слуги мого непутящого сина, Іван Михайлович спочатку просидів у Рогатині весь кінець минулого року, зиму й весну цього, потім виїхав звідти, згодом повернувся знову. Затіває щось, по всьому судячи…
– А більше його слуги ні про що таке підозріле не згадували? – обережно поцікавився Семен.
– Кліщами не витягнеш! – від роздратування вона гепнула кулаком по столу.
– А послали б вірних людей довідатися, що там, у Рогатині, відбувається…
– Ще чого, стану я за власним сином шпигувати!..
– А якщо я дізнатися спробую? – обережно запропонував Олізар.
– А чом би й ні?! Спробуйте…
Втім, у голосі старої княгині відчувалася безнадійність. На цьому Семен попрощався, вийшов у відведені йому покої, а потрапивши туди, насамперед велів покликати до себе повірника у найтемніших справах – Прохора, за надійність і готовність у будь-який час стелитися хазяїнові під ноги прозваного Копилом[2]. З ним мав півгодинну таємну нараду, після чого відпустив слугу, сам же повалився на широку лаву, розтерзаний найпохмурішими передчуттями.
Копил повернувся вже глибоко вночі.
– Ну, що тобі вдалося дізнатися?
За час відсутності слуги Олізар не заплющив очей. Було видно, як сильно він стомився від очікування найменшої звістки.
– Дізнався, хазяїне, вивідав усе, що тільки можна було вивідати!
– Ну що?..
– Кепські справи.
– Тобто?!
– Дружину там, у Рогатині, молодий князь Іван Михайлович має.
– Що-о-о?!
– А що чуєте: справжню законну дружину! У неї, до того ж, ще й немовля від князя народилося. Хлопчик…
– Ти що верзеш, мерзотнику! Коли ж він устиг?..
Розгніваний Олізар схопив слугу за комір сорочки й притягнув до себе, але Прохор напівпридушеним голосом просипів:
– Говорю, як на сповіді!.. Та й навіщо мені брехати?! Що я, зовсім з глузду з’їхав, щоб на самого князя Вишневецького наклеп зводити?..
Насилу опанувавши себе, Семен відпустив вірного слугу, впав на лаву й простогнав:
– І звідки, скажи мені, ці баби проклятущі беруться?! Вічно підлізуть під найзавидніших наречених, усі плани поплутають…
Слуга розсудливо промовчав, чекаючи, коли хазяїн заговорить знову. І той спитав:
– А чого ж його власна мати про таке ні сном, ні духом?..
– Минулої осені татарва клята князя підстрелила, його довезли куди найближче – просто в Рогатин тобто. Там його місцева знахарка лікувала… А слуги побоялися матері-княгині розповісти про таку справу: відомо, що стара норов крутий має!
– Ну, а згодом?
– А потім уже сам князь заборонив їм патякати про все це: адже доки він у Рогатині відлежувався та від важкої рани одужував, то закохався, а потім уже й оженився.
– А ти як же довідався про всю цю справу?
– Та як, як!..
Копил на секунду потупився, після чого заявив з несподіваною рішучістю:
– Та дуже просто: підгледів і підслухав – чого вже там!..
– А тебе самого ніхто не помітив, доки ти підглядав та підслуховував?
– Мене?! А хто на слуг увагу звертає, нас же навіть за людей не вважають…
Прохор подивився на хазяїна з докором: мовляв, не кривдьте вірну, всім серцем віддану людину настільки нікчемними підозрами…
– Ну, добре, добре! То що ж ти підгледів?
– А те, як молодий князь Вишневецький, відіспавшись із дороги, спершу листа якогось написав, потім гукнув свою людину, вручив те послання й наказав суворим тоном: «Мчи у Рогатин, віддай це моїй обожнюваній Олександруньці. На словах же передаси: нехай замість мене синочка нашого, дитятко моє любе, поцілує. І нехай незабаром чекає на моє повернення. Я у матері день або два побуду, не більше – сил бракує довше розлуку з коханою дружинонькою винести! Але все ж таки треба деякі справи вдома залагодити. Тим паче, що по весні хочу молоду дружину з дитятком з Рогатина сюди перевезти». Сказав усе це – і пішов геть. А слуга той миттю в дорогу збиратися почав. Ну, а я сюди, до вашої милості…
– Та-а-ак, погані справи, зовсім погані… – Олізар лише потилицю почухав, досадуючи на зовсім непередбачену перешкоду.
– Куди вже гірше, – обережно підтакнув Копил.
– Так ти б краще порадив, як із цією справою бути, а не гугнявив отут мені!.. – миттю напустився Семен на слугу.
– Отже, коли у князя дружина молода в Рогатині…
– Та ще й синок у них, не забувай!…
– Тобто, ви б хотіли, щоб вони зникли звідти?
– Зникли?!
Хазяїн і слуга уп’ялися один одному в очі й досить довго мовчали. Першим не витримав Прохор:
– Щоб вони зникли, це влаштувати можна було б, якби…
– Якби та якби! – розлютився Олізар. – Якщо мені потрібно, то й нехай зникнуть вони обоє, щоб навіть сліду їхнього на цьому світі не залишилось!..
– Часу надто мало, – поскаржився Копил. – Князь сказав гінцеві своєму, що всього лише днів на два у Вишнівці затримається, не більше…
– От і поміркуй, як би влаштувати так, щоб ці двоє з Рогатина за два дні зникли!
– Воно б і нічого… можна й за день упоратися. Можна б навіть і скоріше, та от тільки…
– Що?..
– Стривайте, ваша милосте, стривайте, дайте поміркувати…
Хвилин десять Копил мовчав, завмерши посередині кімнати й обхопивши потилицю долонями. Коли ж Олізар почав виявляти ознаки нетерпіння, поставив найменш очікуване запитання:
– А що, якби на вільне місто Рогатин зненацька кримчаки напали?..
– Ну, напали б, і?..
– І з-поміж інших убили б або забрали в полон цю саму новоявлену княгиню – а?!
– Та-а-ак!..
Крекчучи, Семен дрібненькими кроками наблизився до слуги й, зазираючи йому просто в очі, зашепотів:
– Непогано… Непогано було б, якби не в полон по гнали, а відразу ж на місці повбивали… Бо Іван за живою коханкою, мабуть, навздогін кинеться! Отже, нехай краще на місці приб’ють обох.
– Можна й на місці, – погодився Прохор. – Ну, підстрелили… Буває ж, хіба ні?
– Буває, ще й як буває, – погодився зі слугою хазяїн. – Тоді моїй Настусі шлях під вінець із князем Вишневецьким миттю відкрився б.
– Завжди радий прислужитися своєму панові! – хитро посміхнувся Копил.
– Облиш радіти! Ти насамперед скажи, як нам з бусурманами знестися й домовитися?! За якихось два дні…
– Не переймайтеся такими дрібницями, ваша милосте! Ви стільки разів громили загони кримчаків, що відбитої у них зброї…
– От-от: громив!
На обличчі Олізара був написаний непідробний розпач, коли він продовжив розвивати свою думку:
– Чого доброго, як довідається татарва клята, хто по слуги від них просить, то й не захоче жодної справи мати з моїми посланцями! А у нас часу обмаль…
– Ніхто нічого не довідається й не запідозрить, не турбуйтеся!
– Як це не довідається?! Як, тобто, не запідозрить?! – сторопів Семен.