– Та справа ж ця давно вже порохом пішла!..
– Синку, ти ж прекрасно розумієш!..
– Не розумію.
– Батько твій покійний, царство йому небесне, не тільки не заперечував би, але навіть дуже порадів би такому союзу.
Вишневецький заскрипів зубами від злості. Та що ж це діється?! Він залишив родину, поспішив до матері, нажаханий думкою про її передсмертне становище… а матуся тут, виявляється, живісінька-здоровісінька!!! Та ще й до того ж займається улюбленою своєю справою – плете інтриги, намагається командувати дорослим сином…
– Угода хоч і стара, але дорожча від будь-яких грошей. Такі справи, Іване Михайловичу, – розважливо мовив Олізар.
– Ні вже, не вийде!.. Нічого у вас не вийде. Не бажаю недоїдків із Сангушчиного столу, – прошипів крізь стиснуті зуби молодий князь, кинувши на гостя недобрий погляд, потім додав, звертаючись до матері: – Дякую вам, матусю, смачно пригощаєте!
І широким кроком попрямував до виходу. Княгиня залишилася за столом, гість кинувся слідом за розгніваним Іваном.
Олізар колись давним-давно заприятелював з покійним князем Михайлом, незважаючи на те, що був, по-перше, далеко не настільки знатним, а по-друге – на десять років старшим. Втім, емоційний, сміливий до безрозсудства Михайло і практичний, розважливий Семен прекрасно доповнювали один одного. Їхня невеличка зведена дружина, що складалася з вірних козаків, користувалася повагою всієї околиці. У діях проти татарських навал добре продумана Семеном тактика засідок і раптових ударів підкріплювалася відмінно поставленою у Михайла розвідкою.
Час минав, і шляхи друзів почали потихеньку розходитися. Спочатку Михайло одружився й зайнявся облаштуванням маєтку. Ні, бойові товариші зв’язку не втрачали, але все-таки обмін посланнями й рідкі візити в гості – це вже не те…
Але потім і Семен улаштував своє життя, причому досить вдало: ще б пак, за дружину йому дісталася іменита й родовита княгиня з роду Острозьких – родичка самого князя Костянтина Острозького!!! Здавалося б, разом із цим шлюбом Олізар нарешті одержав від життя всі можливі блага: і величезний посаг, і становище у суспільстві… Чого ж іще бажати?!
Діти в них народилися майже одночасно: у Михайла – син Іван, у Семена – дочка Настуся. Щасливі батьки вирішили неодмінно оженити їх, коли виростуть. Іванко був досить емоційним хлоп’ям, Настя ж, як і все жіноцтво з родини Острозьких, – надзвичайно гарною й лагідною. Чутки про спокусницю розбурхували чоловічу уяву, подивитися на дівчинку приїжджали імениті персони…
Отут Семен і порушив слово, у 1512 році видавши красуню дочку за Януша Михайловича, князя Сангушка-Коширського, за що одержав у подарунок маєток Бєлашов! Настя, зрозуміло, наплакалася досхочу – тим паче, злі язики посилено розпускали плітки про прокляття, що витало над родиною Сангушків. Але батько стояв на своєму, і дочка зрештою упокорилася: а що тут вдієш?! Іван же так легко заспокоїтися не міг. Щоб розвіяти сум, зібрав невеличкий загін і поїхав патрулювати межі своїх володінь.
Тим часом, сімейне щастя новоспеченої княгині Сангушко-Коширської тривало недовго: усього через якихось два роки заповзятливому Олізару довелося підшукувати Настусі нового чоловіка… Та налякані чи то родовим прокляттям Сангушків, що цілком могло перейти на його дружину, чи якимись іншими обставинами, але наречені тепер обходили десятою дорогою колись завидну наречену.
Отоді-то і згадав Семен Олізар про стару угоду зі своїм покійним товаришем Михайлом Вишневецьким. А й справді, чом би не виконати її?! А що Настуся побувала за іншим?.. Ну, то й що такого! Був у неї чоловік Януш Михайлович Сангушко-Коширський – і нема його, як не було, а буде тепер у чоловіках Іван Михайлович Вишневецький!!! І ім’я ж однакове в них обох: Іван Михайлович! Яка фатальна випадковість… Зате дітей у першому шлюбі не нажила, натомість статок і становище в суспільстві прижила!..
Окрилений надією, Олізар прибув у родовий маєток князів Вишневецьких, але Івана не застав, знайшовши тут одну лише княгиню Тетяну. Втім, заповзятливого Семена ця обставина не збентежила. Швидко знайшовши спільну мову зі старою вдовою, він нишком заговорив про листа, в якому непогано б висунути аргументи, проти яких жоден син не встоїть! Піддавшись умовлянням Олізара, княгиня написала фатальне послання, де в основному йшлося про нібито погане самопочуття матері й палке бажання побачити сина хоч би перед смертю…
Пастка була розставлена вмілими руками.
Зрозуміло, «дичина» попалася – інакше й бути не могло!..
– Стривай, Іване, не гнівайся на матір, – гукнув Семен молодому князеві, щосили намагаючись наздогнати його.
Втім, Вишневецький ніяк не відреагував на окрик.
– Та не біжи ти від мене, немов очманілий!..
Тепер молодий князь зупинився, обернувся до Олізара й неприязно процідив крізь зуби:
– Ніколи я ні від кого не тікав, ще чого…
– Ну, ясна річ! Ти незмінно відрізнявся гордістю й хоробрістю, – відхекуючись після швидкої ходи (майже бігу!), Семен зупинився перед Вишневецьким і заговорив якомога м’якіше: – Я так давно не бачив тебе! Ти за цей час виріс, змужнів… Просто орел, як я подивлюся! А між іншим, я тебе пам’ятаю всього лише п’ятнадцятирічним хлоп’ям… Коли батько твій покійний Михайло вкотре збирався в похід на бусурман, коли вирішив тебе із братом твоїм Олександром прихопити – пам’ятаєш?..
– Чого б не пам’ятати, – процідив крізь зуби Вишневецький.
Олізар же продовжував у колишньому піднесеному тоні:
– Ох, яким же хвацьким вояком був твій батько! А ти весь у нього вдався і вродою, і статтю…
Очі Олізара заблищали демонічним вогником. Чим довше слухав Іван його слова, тим глибше поринав у спогади. Потихеньку очі його почали злипатися: позначилася втома після довгої дороги й загальна тяжка гнітюча атмосфера рідної домівки.
Мати завжди уявлялася Іванові не жінкою із плоті та крові, а такою собі величною кам’яною статуєю. Він щиро дивувався батькові: як цей життєрадісний, жвавий лицар уживався з кам’яною скульптурою, у якої ну зовсім не було ні почуттів, ані емоцій – сам лише суцільний тверезий розрахунок?! Не дивно, що після смерті старого князя Михайла син просто втік з рідного дому, щоб тільки не стати таким, як його мати – безжальним і безсердечним. Молоде трепетне серце Івана прагнуло насиченого життя, скороминущих розчарувань, палкого кохання – загалом, усього що завгодно, аби не життя за раз і назавжди встановленим церемоніалом!!!
– Отож, дорогий ти мій Іване Михайловичу, у мене до тебе пропозиція, якщо ти ще не забув про це…
Слова Олізара повернули Вишневецького до реальності.
– Що?..
Судячи з реакції, він і досі не отямився остаточно, тому Семен продовжив жваво:
– Сподіваюся, ти все ще не забув мою красуню Настусеньку?..
– Як же її забудеш, – неохоче мовив Вишневецький.
Незважаючи на досить безсторонню розмову, що тільки-но відбувалася у материній світлиці, тепер, за відсутності старої княгині, йому не хотілося сваритися з Олізаром. Зрештою, це ж славетний воїн, товариш його покійного батька… хоча, зрозуміло, він не вирізнявся ні високою моральністю, ані шляхетністю…
– Отож я й веду весь час про те, що дочка моя тепер знову вільна, – тон Олізара зробився урочистим.
– А я, здається, повідомив у присутності моєї шановної матінки, що не хочу харчуватися недоїдками із Сангушчиного столу… Та й не можу….
– Але послухай-но, хоробрий мій лицарю Іване Михайловичу!..
І Вишневецький не стерпів. Вирішивши завершити настільки неприємну бесіду одним махом, він мовив холодно:
– Мене ця пропозиція анітрохи не цікавить, бо я вже одружений.
Потім розвернувся й пішов геть – хотілося будь-що виспатися з дороги.
Такої відповіді Олізар ніяк не очікував!!! Сказати, що він був ошелешений, – це не сказати нічого!.. Дещо заспокоївшись, він злодійкувато озирнувся на всі боки, щоб з’ясувати, чи не чув хто останніх слів молодого князя. Здається, довгий замковий коридор був порожнім… Семен постояв якийсь час, збираючись із думками, потім поспішив до старої княгині. Знайшов її там же, де й залишив, – у світлиці за столом.
