— Як же ти живеш? — питає хлопця. Той тільки плечима знизує і не може слів знайти; зрештою, відповідь сама приходить:
— Колоски…
— Ой, бережися, хлопче, з ними! — в Сибір поженуть, там і замерз.
— А тут не пропадають? — втрутилася господиня. — Повно покійників на колгоспному. Одноосібні латки дальші, туди менше хто лізе, а й там разор. На нашій ниві мало зосталося: кілька снопиків.
— Там не рвав! — раптом виголосилося в хлопця з уст.
— Добре робиш, — хвалить Петрун. — Із тих нивок тільки й порятунок наш. А колгоспне, то все грабоване, і піде кудись, як у прірву.
— Подивися: борошенце з того зерна, з наших снопиків! — сказала господиня до гостя.
Вона спекла балабушки і стала годувати хворого, що показавши їй очима на хлопця, мовляв, і його наділяй, споживав і просив:
— Ще! Неси ще!
Але, боячися, що він умре, коли не їстиме розмірно, господиня відрізала:
— Вже нема, підожди трохи.
Хлопцеві подарувала хлібчик — більший від інших. Вимовивши: «Спасибі!» — гість про все забув; миттю вийшов з хати і попростував бур'янами, де найглухіше. Гостро оглянувся навкруги, вмостився і почав їсти. Відкушував і ретельно жував, жував і одночасно нюхав, бо такий гарний пахощ хлібний; пильно підбирав губами навіть найменші, мов квітковий пилок, крихти з відкушеного місця — боявся їх згубити. їв і весь час в душу вбирав пахощ: із сухістю його і теплотою, чистий і добрий, від малого хлібця, такого білого, як була колись недільна сорочка.
Все з'їв і скоро відчув, як посильнішало дихання в грудях — від самого спожиття хлібця: кругластого, хоч із кутиками, і такого світлого тут, як тільки одне сонце, що часом поглядає між біжучими хмарами. Також — як щось дужче від сонця: над всім світом, але вже того він не міг збагнути, ні уявити, лише тихо і слабо відчував; і лише згадував мамину ласкавість, утрачену для нього.
Потім, бродячи кволою тінню серед своєї пустки, нездатною навіть рити городи кописткою як слід, він уже знав, що в одному місці всієї ворожої довколишності до нього добрі. Часто, в переходах через хащі, він окреслював круги, близькі до тієї хати. Дивився здаля, сам непомічений, як дядько Петрун молотить. Снопи, що тітка пов'язала, були — як віники. Господар коло них стоїть, заточуючись від слабості: не може вдарити ціпом. Тоді нахиляється з тяжким зусиллям і переносить снопи до стіни, а там, обпершись плечима об неї, молотить — ледве б'є ціпом; і видно, боїться впасти від власного руху. Хотів хлопець вийти з бур'яну в поміч господареві, але не насмілився: «Подумають, на їхній хліб іду»; і сам був слабіший від господаря. Вже не то що боявся, а більше дичився, відлюднівши, як вовченя. Непомітно відступив від сусідського дворища.
Що споконвіку звали чудовим словом «жнива», стало «уборочною кампанією». Врожай 1933 року подекуди видався невиданий: ніби казковий; важкі колоски схиляли стебло, і вітер ледве розгойдував їх. Незчислимою многістю свого сухого віястого скарбу половіли ниви, зблизившися в рівні річки — під горяччю сонця. Ждали женців.
А жати було нікому. Бо народ страшно вирідів. Скільки ж не косили ті, що вижили, — не могли впоратися навіть з малою частиною. Зерно обсипалося. Потім аж до Різдва достоював, гинучи, той врожай. Не могли зарадити присланці з заводів і фабрик. А хліборобів домучено; ті, що не вмерли, більшістю на землі валялися: зовсім опухлі! — з потрісканої шкіри сочилась водиця; або сухі вони, як дошка. Не могли косу в руці вдержати. Хотіли чимсь підкріпитися і багато, багато повзло в лани: спожити стиглих колосків. Лежачи, зривали їх і розтирали на долонях, м'яли в хустках, приполах, торбинках, картузах; сирим зерном наповнювали собі виголоджені шлунки: так і мерли на місці! Скрізь по нивах повно покійників, але не видно сторони; коли ж хто заглянув зблизька, повзучи між ними, робилося моторошно від окритого кладовища.
Хлопець добувався до колосків кількома завченими напрямками і все обминав мертвих, що там лежали. Спершу страшився, аж торопів при зустрічі з конаючими або вже покійниками, згодом звик; і сам був — як перші з них.
Схована трупарня ставала дедалі жахливіша; тліла з нестерпною сморідністю, хоч і затоплена в хвилях стиглого хліба, які поверх неї то перебігали шелесткою чергою, буяючи від вітрових напливів і поривних нападів, то — при безвітрі — затихали, так що чути було, як комашка на колоску ворушиться.
Коли зморений хлопець, відпочиваючи, дивився вгору, тоді на густо-густо синьому тлі неба, засіяного невстижимими іскорками з сонця, вирізьблювалася колоскова численність, мідясто-рудава і рясна, рясна! Тихо притулюються колоски одні до одних і перетинають, як в рисунку золотим атраментом, стрілчасті промінці свого озброєння. Простягають його і схиляють наперед: від всіх своїх зернин, що їх так чітко, в ритмі ступенчатого складу, вкріплено одні при одних. Колихаються колоски легко і мило; з ними такий щирий і зворушливий настрій віє! — можна без кінця дивитися на них. Неоцінитною ризою добрості і смутку Божого накрито замучених. Видно також: вгорі срібними скелями повільно пропливають від півдня хмари, сліпучі з лицевої сторони — в сонці. Хлопець застиг, вражений таємничістю дива. Притьма, почувши сильний шорхіт, здригнувся він і миттю відповз геть набік: від нив'я тікати до бур'янів і вибалків з чагар'ям, де ніхто не помітить. Там він випростовується на свій дрібний зріст і відносить здобуті колоски додому.
Коли розгорнулися жнива, то всіх, хто косити міг або снопи в'язати, наймано підряд. Ходив і дядько Петрун: вже так оклигав, що спромігся працювати в полі, разом з жінкою.
Але для хлопця настала грізніша пора, бо при косарях, над їхніми душами, скрізь стояли наглядачі. Треба дуже обережно підступати до ланів. Вранці, ще ледве зачинало видніти, він прокинувся від торохкання в шибку; за вікном стояла тітка Петруниха і гукала:
— Збирайся зараз, підем на роботу — снопи носити! Дістанеш хліб.
Андрій миттю вихопився з хати. Вже як ішли в поле, сусід казав хлопцеві:
— Перебрався б ти до нас! Знаєш, наш синок помер, одно, що — нужда, а потім хвороба пристала. В хаті все однієї душі бракує. Якби схотів, жив би в нас. Не було б тобі сумно одному, і нам веселіше, — подумай!
— Пороблю трохи, тоді перейду.
— От і добре. Дивися ж: ми ждатимем!
— Ще поїду маму шукати…
— Шукати — де? Це не одне село і не одна станція. Сам загубишся. Не їхав би!
— Таки поїду.
— Якби міг, я поїхав би з тобою, та бач: біда.
— Я сам.
Увечері, вертаючися додому, побачили, як в одному дворі з великим клопотом виряджають мертвого на похорон; навкруг метушаться міліціонери і сільрадівці, мов рибалки біля човна — перед бурею.
— Чого вони? — питає хлопець.
— То кара прийшла і правду виказує: на голосному активістові, — сказав дядько. — За зло чоловік і має зло, як цей Корбик, що тепер хоронять. Був дуже беручкий і докучливий, людям спокою не давав; мучив їх, щоб догодити партії. Тихого середняка переслідував, бо ніби лає радянську владу, а того не було! Середняк мав кінну машину і жив як трудовик; крім машини і коней, була в нього корова. Його з синами розкуркулено, — тоді в його хаті активіст забрав собі сало і кожух. Пройшло два роки після того; от він розпух з голоду і вночі в поле вийшов, де кошено хліб. Узяв сніп і вернувся додому: так узяв, як ото кожух попереду. Вилізає з сином на горище і обминає там. А декотрі партійці підгледіли і зразу ж донесли на нього, як він — на середняка. Прийшли гуртом другі активісти, ще докучніші і зліші, ніж він сам. Шукають його скрізь і лізуть на горище, там бачать: обминає крадений сніп. І давай бити Корбика, як злодія. Побили до смерті. Бач, кладуть на віз, і це вже остання дорога: куди відійшов, там нема ні снопа, ні потреби на нього. А гріх зостався невідпокутуваний. Ходім, не треба довго глядіти!
Першими днями немічні хлібороби ступали мляво і втинали небагато; згодом, підкормлені теплою юшкою і кашею, де було трохи вишкварок, випростали плечі і праця сяк-так пішла.
