Праця шумить безперестанку: розчищаючи простір під аеродром, людська многість перегризає столітні нетрі, як комашня стеблинки, серед яких сама губить свій збір.

Декілька юнаків побралися з білоруськими дівчатами і перейшли жити в їхні села. Слідом виїхала бабуся і її дочка, що заручилася з шофером-білорусом; він, покинувши табір, працював на заводі. Коли дядько Никифор і Андрій вертали з села, де прикупили поживи до лісного супу, — той шофер гнав мимо, а враз зупинився і підвіз їх: рідко хто так робив тоді.

В селі їх гарно нагодували і відмовилися брати гроші; зовсім дешево поцінили городину, якою щедро наділили.

Дядько, в табір ідучи, повторював хлопцеві:

— Я ж тобі казав, люди тут сердечні і спокійні., З ними можна жити! Слухай мене, не вір, як казатимуть: он або он народ великий, бо наплодилося багато і багато крику роблять, — е, то ще не все! Ти подивись, яке там серце! Раз серце собаче, то і народ малий, і зведеться здорове число їхнє нінащо. А побачиш серце, повне добром, то знай — народ великий, перед небом високо став. Хоч не числиться багато, колись побільшає, так Бог дасть! — так з білорусами буде. Глянь кругом: хто руку подав з поміччю? Тут білі хатки, як і в нас; а на півночі хатки — чорні. І там добрі душі є, і немало їх, з братнім серцем, так бачиш, на дно його десь зло собі поклали: як зміїний камінь. Поки все гаразд, вони такі добрі, наче родичі, а прийдеться до чого, тоді вилазить з-під каменя жало! Буває все разом: поможе чоловік, як дуже-дуже щирий, а потім вжалить в печінку. Забрали наш хліб і дивляться, як ми вмираєм, і ніхто, ніхто не пожалів і не поміг. Ніхто! Ні в городі, ні в селі. Тільки лаються. Недарма ж їхні хатки чорні. А тут білі.

Дядько замовк. Зеленими стінами ліс піднімався в небо: вгорі, коло сивих хмарок, перекочував шарахкучий рокіт своїх чатин по світлому простору.

В таборі першими днями хлопцеві було цікаво, та скоро він занудьгував, бо все — мати перед очима. Робота нетерпеливила і підгони мучили; наглядачі ж кричать одно: тягни швидше! Люди прибувають, як потопельники з голодного моря, і кожен повинен поспішати, хоч ледве рухається.

Щодня в ліс, на довгу поляну, заповнену могилками, виносять покійників.

Хлопцеві вся душа болить від згадки про самітню маму, що шукає його. Вночі він прокидається. Якась темна тривога надходить: ніби передчуття пожежі. Після того вдень, як півсонний, він дивиться навколо нетямущим поглядом. Одного вечора сказав дядькові Никифорові:

— Я до мами поїду. Може, вмирає.

— Не хотів би тебе пускати, бо часто так бува — всі в хаті пропадають. Я думав: хоч би одно вижило. Ну, раз вирішив, їдь! Коли схочеш, тоді й вертайся сюди. Візьми листок, тут твоя дорога накреслена, думаю вірно, бо я розпитував.

Дав гроші і торбинку з харчами. Провів до станції, прощаючи; подивився вслід, прошепотів собі:

— Таке бідне хлопча!

І повагом, схиливши чоло, вернувся в табір.

Зароблені і подаровані гроші беріг хлопець для мами: на комерційний хліб. Їхав «зайцем», ховаючись від залізничних доглядачів, що ловили з суворою ретельністю. Тому забарився; торбинка спорожніла: тільки ложка, ніж, кухоль, сіль та півхлібини обважнюють її. Крім старого часопису як паперу на розпал, також сірники — про всякий випадок.

На старому вокзалі, де потяг став надовго, Андрій виліз із-під вагонного черева: роздивитися навкруги. Від темного кооперативного кіоска, що за кількома сусідніми домиками, на порожнині, люди щось несуть, тримаючи в папірцях. Черга всього на два десятки.

Стрічний дідок з кругласто підстриженою борідкою, ніби крейдяною, ставши коло вокзальної стіни, розгорнув папірець і почав їсти якийсь кусник; їв, їв, а тоді враз спинився — не може далі!.. Раптом зблід і вхопився за підгруддя, аж захитаний: обперся об цеглу. Винесло назад з його уст, що з'їв. Поглянув він на Андрія і, крізь сльози від спазм, промовив:

— Не купуй, хлопче! Це — людятина, дешева і солодкава; по державній ціні, а м'ясо, як смерть. Згрішив я навіки. Вернись, не підходь туди!

Андрій почав обминати близькою стороною, весь час поглядаючи на чергу коло кіоску: чорно там, ніби в пеклі. Скоро черга розпалася і хтось голосно промовив — для всіх:

— Розібрано!

Нишпорив скрізь на станції Андрій; нічого споживного, крім перестояної води. А недалеко — розложисті схили і рівнини з ярками, з горбиками коло зелених нивок, схожі на околиці села, де з батьком полювали ховрахів. Хіба спробувати самому? Близько струмок: можна нору залити.

Поряд смітярки валялася бляшаниця, як збан, стара і дірява. Хлопець позабивав просвітлини чопиками з гілочок і ганчір'я; заліпив смолою, набираючи від шпал, складених на відгоні. Дроту багато навкруги, іржавого і поскручуваного, — з нього приробив дужку до цебра. Озброївся подобизною щупа, кілочками, ломакою.

Ховрашиних нірок на полі багато: обсипаних і зарослих. Коли натрапив на свіжий вхід, то, готуючись до наступу, позавалював сусідні печерки, щоб нікуди було вижитому ховрахові вбігти. Заливав нору — звірика ж немає… «Він — як качка, чи що?» — досадує хлопець; пробує мацати дротиною: даремно, бо нора надто крива. Коли відпочивав, щось метнулося і вскочило в одну з незабитих нірок, геть далі. Зразу ж мисливець загородив її двома кілочками, а всі входи навкруги позасипав.

Знов виливає відра води, одно по одному, від ховраха ж — ні знаку! Хлопець думає: «Може, втопився?» Скоро наторкнув дротиною і її закрючкою, підтягає звірика нагору. Той піддається: вилазить; от-от — вискочить і побіжить. Тоді вхопивши ломаку, хлопець пригинається до землі, стрибнути готовий.

Влучено звірика, коли вибігав з нори, влучено з недостатньою силою, тому, приглушений на мить, знов підплигнув і побіг шукати вільного сховища. Мисливець — за ним. Б'є і ніяк не поцілить! Раптом так невдало крутнувся, що пропустив один удар, а наступним, прискореним і зробленим наосліп, попав звірика по спині — хряснуло в ній… і тоді ховрак поволі поліз, припадаючи до грунту. Самому мисливцеві судома настала в нервах від прикрого почуття. Зопалу, як також з остраху зостатися голодним, він добив тваринку, що декілька разів сіпнулася, конаючи, і околіла.

Захеканий стояв хлопець і вражений болісно, і збурений, з огидою до самого себе, що аж пекла серце. Здалося: тваринка перед загибеллю дихнула на нього такою ненавистю, що якби її почуття обернулося в діючу силу, він був би на місці вбитий, мов блискавкою. Він притих і порається коло здобичі: дикий голод, розбуджений від клопітливого дня, приспішує рухи і ніби закриває очі млистою смугою, крізь яку вже не видно нічого страшного і огидного. Розрізано ховрахові живіт і викинуто тельбухи; голову теж — геть! Зідрано шкіру і, разом з відпадами, впущено в нору і засипано.

На вибалках руділи сухі бур'янці — ними хлопець розвів огонь: смалить обполосканого ховраха, перевертаючи його на дротині, в димку принадливому, з теплою пригірклістю.

Поклавши смаженину на часописний папір, здобутий з торбинки, відрізає кусень і жує швидко, навіть хрумкає, ніби то — огірок. От, вже думає: «Досить!» — спиняє свою хижість, і знов жує.

Але відчуває дивну ніяковість; підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть. Непорушна. Ніби стовпик. Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь — і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдувався в думці, мовляв, тепер «кожен — собі». Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся… Де стояла жінка, там і застигла — не зрушилася з місця. І не гукає; не просить. Лише дивиться, як снохода.

Вернувся хлопець до пригаслої ватри; відділивши частину ховраха і поклавши на папір, простягнув жінці:

— Тітко, візьмітьі

Вона трохи ворухнулась і знов застигла.

«…Боїться мене, бо маю ніж, — вирішив хлопець, — така перелякана». Поклав ховрашатину коло багаття і попростував до станції; коли ж оглянувся знов — жінка сиділа, схилившись коло голубуватого слабіючого диму, і їла.