Тоді наганячі вдвох дорізали лоша і вивезли закопувати зовсім пізно, в нічних сутінях. Вирили яму, але, замісто того, щоб зразу вкинути туди лоша, розпатрали його і поділили між собою м'ясо, і тільки відпадки загребли. Позамотували м'ясо в лантушиння і з тим вернулися.

Потихеньку смажили в кутках лошатину, від якої спершу прибавилося сили, так що Мирон Данилович відчував: твердішають його кроки. Але від одноманітного харчу став на шлунок слабувати; все — конина і кукурудза. Землякові лист написав і одержав пораду: «Держіться теперішнього місця, бо тут починають перевіряти оправки, хто звідкіля, і після цього звільняють сезонних, — глядіть, чи не приведеться нам переїжджати в другу сторону, Білорусь, чи що». Мирон Данилович зрікся наміру — переходити до земляка, і притих, боячися нової недолі.

Послав додому трохи грошей поштовим переказом; не знав, чи дійдуть. І трохи тютюну в вузлику приберіг — на обмін.

Час минає; нивки зеленіють. Можна було б жити, підробляючи, і сім'ю сюди перевезти, хоч і тут побут помітно погіршується. Враз настигла біда: облік всіх, що приїхали з сільськогосподарських районів. З'явилися довжелезні анкети, і треба, заповнюючи їх, представляти посвідки. А тому, що Катранник не мав потрібних паперів, його звільнено з праці.

— Куди ж ти поїдеш? — питає Домборський.

— Не знаю; земляк радить у Білорусь.

— Добре радить: їдь! Я тут продержусь, бо маю документи — я не з села. А в Білорусі, кажуть, обходяться без голоду.

Катранник знов — на потяг, повний безсонного гамору. Приїхавши до станції при горбуватому надрічному місті, знов похилив, за звичкою, на роздобуток. Люди товпляться, спішать в одну сторону, — він теж туди; чує розмову: продають по два кіло комерційного хліба в одні руки. Черга створилася величезна і там він прождав кілька годин: не вистояв! — за чотири чоловіка перед ним хліб скінчився.

Від безсоння і стоянини кволий, побрів Мирон Данилович на базар; натрапив на тюльку. Але вже слабість розбивала його — від шлункового болю, що, здається, спустошував істоту, як, буває, велика комашня підточує коріння дерева. Знеможений, тягся він з тією тюлькою в газеті. Базарна босячня ув'язалась, бо звикла бачити, що чоловік з такою хиткою ходою і худістю скоро падав під паркан. Тоді миттю, мов тічка шакалів, накидалась обчищувати кишені і торбу. Так і крутиться демонською зграєю вся босота вслід, і все дужче нахабніє і дужче, от-от зачепить і пограбує, ще йдучого.

Подивився на них Катранник і зауважив одного, якого інші слухались. Підійшов до нього і сказав:

— Знаєш, що: коли ти не зовсім звір, а є в тобі крапля людська на серці, ось, давай закурим і я хочу щось попросити.

— Давай! — згодився босяк.

Дав йому закурити Катранник: листя доброго сорту, з «м'якого» тютюну, і дрібно нарізане. Босяк закурив — був задоволений, пускаючи дим через одну ніздрю.

— Скажи своїм, — просить селянин, — нехай відстануть від мене! Я хочу додому: ще раз глянути на дітей; може, десь заїду підробити копійку, це все мені в житті зосталось. Тоді вмирати.

Босяк одвернувсь і крикнув на своїх, щоб відстали.

— Хай топає!..

Коли покинули його, селянин попрямував до вокзалу; тільки один з вуркаганів ушніпився слідом і не відстає.

«…Оцей і діжде, поки впаду: загарбає останні гроші і хлібець; якби впасти без нього, можна ще одійти, і моє при мені… І як цього бузувіра здихатись?!»

Був ніж, косий лезом і довгуватий, із саморобною колодочкою, — різати хліб.

Зняв з плеча торбу Мирон Данилович і, схилившися, розв'язує. А грабіжник так і горить очима; простягає руку наперед: гарбати…

Як вхопив тоді селянин ніж, як замірився на босяка, як закричав, — той, переляканий з несподіванки, втік.

На вокзалі немає місця вільного, в приміщенні, де люди ждуть; там притулився Катранник до стіни, як завжди. Але жінка, що сиділа поблизу на лаві, під великим вікном, і мала дитину поруч, взяла її на руки і, посунувшися, сказала селянинові:

— Сідайте тут!

Він подякував і сів. Продовжилося безконечне дожидання.

В залі — гамір, пил, хаос несотворенний. Накурено так, що дим сльози видавлює і їсть очі навіть звичному курцеві. Чемна сусідка завела розмову; згодом, коли Мирон Данилович розговорився, то сказала, що вертається додому — на Кубань. А була в Сибіру.

— Разом з батьками забрали і виселили в Архангельськ, — оповідає жінка. — Було багато таких, як ми, і здебільшого вони повмирали: і діти, і батьки. А я втекла! — втекла і сама-самісінька добралася на нашу Кубань; там колись гарно було. Родичі прийняли мене, і я в них жила довгенько; вже і підросла. Та прийшов наказ — ловити всіх дітей, хто з висланих родин, і мене впіймали і погнали в Сибір. Пішки погнали по снігу, в морози страшні. Вже пройшли ми трактом вісімсот кілометрів, пішки весь час. Лагпункти стояли на дорозі. Начальник вибирав собі декотрих гарніших дівчат і гвалтував» після того передавав своїм помічникам, а ті вже канцеляристам на лагпунктах; після канцеляристів — вуркагани. Поки пройшли вісімсот кілометрів, то жінки ставали проститутками.

А я не піддавалася.

Начальник лагпункта загнав мене в холодний льох, коли було сорок градусів морозу, і облив крижаною водою. Я вся обмерзла, як льодовий стовп, а таки не здалася. Дуже хворіла. На одному далекому лагпункті, більшому, ніж сусідні, мене разом з трьома іншими дівчатами взяли на роботу. Побачила я, що виходу ніякого немає, таки погублять мене москвичі і зроблять проституткою, зараженою і пропащою, і стала я дружити з завхозом. Він був єврей.

Врятував мене від гіршого, добрий до мене був; радував і одягав, обороняв завжди. Прижила я дитину з ним. Так перебула, поки звільнилася. В житті вибрала меншу біду. Переждала з дитиною біля річки — до початку навігації, коли можна вертатися додому.

Під час того оповідання нестерпний смуток і жаль пройняв селянина: «Скрізь горе! Скрізь наруга, пекельна наруга над душею».

Вдарив дзвінок.

— Оце мій потяг! — сказала жінка. Він взяв її мішок і поніс до вагона.

Зоставшися один, думав свою думу без кінця: «Виходить: таки справді панують найчортячіші вороги неба і вірних; розруйновують життя і серця — аби обернути люд в заражений скот, і тягти з нього кров безперешкодно… Це — правда! Це — правда про татарщину москвинів».

Катранник, коли прибув його потяг, протиснувся в двері і, як звик до верхньої лави, то там і ліг; ліг і знову думу свою поткав гіркими нитками.

А подорожні входять і входять; один, особливо сердитий, лається на всіх. Катранникові ж дивно стало: «І чого він кип'ятиться? Все одно йому вже ліпше не буде, бо вкрай випасений і ситий, одіж добра; а кругом злидні; ходив би тихо — ні!..»

Випасений лаявся, крикливо і вчіпливо:

— Напхалися в вагон, ніде пройти! Ледарі кляті, робити не хочуть і катаються потягом, — через їх жити не можна; не хочуть робити, нехай умирають!»

Дядько стояв біля мішка, поставленого долі, і довго слухав лайку, а не стерпів:

— Що ти таке кажеш? Хто не хоче робити? Може, ти не хочеш, а ми з землі не вилазили, хліб роблячи. Я жили свої напинав, як сірий віл, і залізні мозолі нажив, — тепер забрано хліб.

— Ледар, не хочеш робити! — репетує товстун, схожий на старочасного крамаря.

Другий дядько, весь обношений, і жердкувато довгий, і прехудющий, що лежав на середній лаві, схопившись, крикнув:

— А-а, личино! Я тобі покажу, як клепати!

Пишний товстунець підхопив свої великі валізи, обшиті блідно-жовтою шкірою, з блискучими мідяними обковами, і понісся в сусідній вагон.

Катранник дивується: «Чого йому треба? Розтовстів на людській нужді, а самих нещасних поганить, — от чорна душа! Злий».

Весь берег річки поділений між хлопцями з села — вони здобувають корм, знаний з первісних тисячоліть. Андрій працює поруч однолітка Олекси, що має прізвище Крілик; горнуть граблями черепашки.

Олекса спитав:

— Скажи, чому рибина зветься «лин»?