— Хоч і так, однаково — страшна вигадка. Мені подумалося… — ні, скажете, що я безумиця.

— Чому?

— Подумалося: не ми хижого, а він всіх піймав і душить.

— Так і є: ми спіймані

— Бо гемони згуртовано пристали до татарця — душити нас. І сонця не видно.

— Нехай. Те саме на них повториться і вкаже, хто зробив. Бог дужчий — всім на небесних терезах змірить, що заслужили.

— Вже нас не буде.

— Другі побачать.

Дарія Олександрівна тільки гірко зітхнула, скоса поглядаючи на побудівку, що нагадувала їй владу «татарця», — та подібно б'є всякими гостряками в горло людності, заведена чортякою.

Через негоду, що почалася вночі, і через недугу, від якої голова заморочувалася, Катранники вийшли в степ аж на третій день.

Ранок погожий. Батько ніс приладдя в мішку і тягнув лопату; синові доручив відро і дротяний крючок. Таких мисливців, як вони вдвох, чимало вибралося: скрізь сірі постаті. Довго сновигали батько і син, поки натрапили на нору з певними прикметами ховрашиного побуту, недалеко від видолинка з калюжею. Воду носили вдвох, держачися за дужку від відра — так, що більша вага лягала на сторону старшого. Швидко зникає вода в норі! — стінки і темніють, і протряхають.

Відходячи, мисливці встромлювали лопату навскоси: замикали звіра. Збилися, числячи влиті відра.

— Мабуть, ховраха немає дома, — сумнівається хлопець.

— Де б він дівся? Тільки тут.

— По старі колоски побіг…

— Ні, побоїться: сьогодні скрізь ганяють.

— Або — зловив хтось.

— Були б сліди, а то ж рівно.

— Чому сидить?

— Нора велика: треба залити.

Носять і носять. Здається, не буде кінця. Виморені вкрай. І якраз тоді, коли перестали пильнувати нору, звідти вискочив ховрах і помчав мимо. Мирон Данилович ударив його крючком, але не вбив. Біжить за ховрахом, а той кидається то в один бік, то в другий, і видно, що притоплено його і прибито: нема доброї прудкості.

Недалеко від ярка починалися кущі — мала ділянка, але досить їх, щоб ховрахові сховатися; він там і присів. Шукають мисливці довго, нема його: так хитро сховався. Раптом вискочив, ніби з-під землі; кружить по западині, потім відбігає до своєї нори, також кидаючися на сторони.

Мирон Данилович, доганяючи, бив навпопад, з розмаху, і стежив, аби тільки звірик від власної нори не відбіг до сусідської і не вернувся в кущі. Випадково — так поцілено, що писнув ховрах і забився у судомі; вдарений підбором з усієї сили, сіпнувся декілька разів і скорчено припав до землі; знов, востаннє, підвів голову і ще раз, невиразимо ненависницьки, зирнув і околів. Моторошно стало від погляду дикої, але свідомої в своїй смерті істотки.

— Неси мішок! — звелів батько хлопцеві, зовсім задихаючись.

Обидва, як прийшли додому, зразу лягли. Батько важко дихав; болі — в цілому тілі, аж застогнати хотілось. Дрімав, поки жінка зварить вечерю з ховраха. Прокинувся, бо син клав йому лист на руки: щойно принесено і кинуто в двір, просто на землю, ніби то лист не до людей, а до худоби, якої вже не видно.

Писав косар, Калинчак — він і обіцявся сповістити, як тільки натрапить на заробіток.

— Читай голосно! — просить жінка. — Що там пишуть.

Він до сина:

— На, читай: я слухатиму.

Андрій розбирає карлючки, ведені криво і розхитані рядами:

«…Пристав я на Північному Кавказі. Можна витерпіти трохи; є підробіток і дещо з їжі. Приїдьте — зачепитеся в совхозі».

— Це добре: є куди тікати! — сказав Мирон Данилович. — Поїдем на Кавказ…

Діти теж пожвавішали:

— На Кавказ їдемо, на Кавказ! Коли, тату?

— Не спішіть! Не скоро. — Сказав, а сам втішений: «Ось, є куди вискочити з тенет, серце зболіло від такого помирання».

Жінка зрікається:

— Вже я з дітьми мандрувала. А тепер знов ночувати, як собакам, під тинню. Так пропасти і дома можна. Нікуди з малими не поїду!

Він довго збирав останні міркування, та не вирішилося нічого.

Ховрашина в юшці пахла смачно, коли ж покуштував, чудна якась… «Це я всилюю собі!» — думав Мирон Данилович.

Голод навів такий присмак, що скоро кісточки лягли біля миски в кожного їдця: обгризені і обсмоктані.

— Гарне м'ясо — не думала! Правда, гарне? — питає мати.

Малі цокотять ложками об миски і, стверджуючи, хитають головами замісто відповіді.

Батько по обіді взяв мішок і знов подався в поле. Людські тіні снували всюди — поодаль одна від одної. Він відбився зовсім далеко і, поникавши марно, стороною вертає: тоді бачить розкопаний кагатик. Торік там були білі буряки; гарніші забрано, — зосталася гнилувата дрібнеча, з якої дещо годиться на борщ. Мабуть, хтось брав і, занедужавши, вмер. Рештки пропадають. Поки перечищав їх, оберталося на думці з невідчіпною тривогою, ніби від хуртовини: хтось брав тут і вмер, брав і вмер…

Мирон Данилович відходить до села. Земля, як жива, прокидається і ніби заглядає в душу людини: чого ходиш без плуга? Вдягнена світлою вогкістю, дихає м'яко і з ясним смутком, навіть з незвичайною зворушливістю, обіцяючи врожай, — після злигоднів викинеться добрий колосок.

Хмарки переходили легко і так низько, як в хаті; віддавали перловою рожевістю і синню, забарвлюючи повітря відсвітами.

Селянин ступав помалу — беріг дихання; боявся, щоб серце не почало перебивати: тоді впадеш немічний. Перетерплював одну тривогу, відчуваючи її з великими смутками, без надії подужати до кінця. Не міг вирватися з болючого круга, повного тіней, що стовпилися і, мов птиці, віщують майбутнє.

Він вертав завулками, де все чорніє, як після пожежного побоїща: все обідране і розорене до пня. В одній хаті дах провалився і не було ні дверей, ні вікон. Мирон Данилович заглядає всередину без луток: мертві лежать не прибрані — ціла сім'я. Батько біля лави, близько покуття; мати при стіні, а діти, скорчені, недалеко від печі. Сама ж стіна, при якій сконала жінка, була вся на віддалі простягнутої руки обколупана, а пальці, забруднені в глину, яку ця душа видряпувала і їла перед смертю.

Мирон Данилович, глядівши, заціпенів на місці, ніби грозовицею прошитий, а вмить відвернувся, бо почув як десь поблизу загуркотіло — спроквола, з глухими перестуками коліс. Тоді відступив від хатнього кладовища. Став за причілком поруйнованого сарая; бачить: наближається віз і коло нього — два дядьки, обидва ледве сунуть, такі слабі; поволі наближається віз, запряжений ребристою конячиною. Ось пристає до хати, звідки щойно відійшов свідок.

Дядьки беруть довгі жердки з крючками, ніби гакосписи, вживані пожежниками в роботі серед огню, і входять по мертвих. Через поріг тягнуть труп чоловіка до воза; потім, перемінивши жердки на вила, простромлюють: один вганяє гостряки крізь ноги, а другий — крізь шию… З натугою піднімають труп, хоч то сам кістяк в шкірі і лахмітті, і кладуть на віз. Відпочинувши, знов зайшли в хату, виволочили відтіля, мов великий потлілий сніп, труп жіночий, з пальцями в глині, і так само на віз поклали, після чого побрели по мертвих малят.

Миронові Даниловичу видалося, що жіноча рука шарпнула повітря, — і він, ніби крижаним вихром обкинутий, мерщій пішов геть, не оглядаючись. Думав дорогою:

«Ніж отак пропасти під бісівськими гаками, спробую на Кавказі», — що зароблю, додому вишлю: прикупити харчів; бо кінець на возії — кинуть через полудрабок, коли людина тіпається». Докладно обміркував: доки йому доїхати до служби, в хаті вистачить маторжеників, ховрашатини, буряків і лузги. Андрійко знає, як ловити звірка і птахів. З мамою діти ходитимуть по зілля, що скоро вирветься наверх.

Віддавши жінці знахідку, пішов по ломаччя на паливо: в сусідньому дворі, порожньому і тихому, як. цвинтар, витягнув із хлівця; потяг до свого порога — там порубав і поколов на цурки. В хаті мовчання. Діти сидять коло печі, скорчившись, як ті, що їх Мирон Данилович бачив щойно в руїні.

— Трохи продержимося, — сказала жінка, — а далі як буде?..

— Я надумав: таки поїду! Не стане гроша на квиток, один і так проскочу. Вночі багато «зайцем» тулиться між вагонами.