— Он як! — протягнув Отроходін і намагався струсити з самопочуття якусь прикрість або приховати від власної думки. — Так він злісний…

Мирон Данилович дивиться, ніби мимоволі, на допитувача, здавшись на хід подій: як буде — так буде. «Хіба я злісний? — питає в думці. — Аж ніяк; мені однаково».

Вимовляючи «злісний», Отроходін глянув на селянина, але відбіг від його очей. Нерівновага в нервах посилювалася, і несло, як на хвилі, з палючою втіхою. Тільки непевність була — як допит продовжити далі? Виручив Шікрятов, земляк бистрий і второпний.

— Вирито в попелищі закопані буряки. Десь там і чаша: золота, зроблена як художня, і кругом дорогі камінці. Відома постанова комісії, щоб передати державі: а він сховав. Однесли до нього дівчата і самі повтікали з села.

— Хто свідок? — питає, для судового значення, Отроходін.

Свідок є: одна комсомолка; випадково чула, як Катеріна, та, що втекла, розказувала про Катранників. А бригадир бачив — чашу брала Катерина.

— Негайно здати чашу! — призначив Отроходін, здобувши металічний тон, мов командир при окопі.— В противному разі ти відповіси і сім'я з тобою.

— Його жінка з дітьми втекла, — повідомляє Шікрятов, — я сьогодні взнав.

— А, відчула, що злочин розкрито. Мабуть, і він намірився тікати, як спровадив сім'ю. Признавайсь, де чаша! Мирон Данилович відповів без мови, розвівши руки і заперечливо головою відхитавши, — не брав, не знає. Бо вирішив: коли змовчати цілком, вони думатимуть, що сховав чашу і принімів; бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сім'ю.

Отроходін бачить і радіє в думці: «Індус розколюється! Натисну».

Тупотом набіг на селянина і закричав:

— Чого відхитуєшся! Де чаша?

Зрозумів тоді Катранник — стій мовчки і непорушне. Бо вчепиться личина в кожний знак. Застиг селянин: хоч болісно впекла напасть.

Знов викриком допитувач різав слух:

— Кажи зараз! Бо тут тобі кінець.

Насунувся хмарою, що кидає з зіниць блискавку:

— Кажи, поки дійду до п'яти: раз! два! три! чотири!.. Чуєш, одчислю п'ять і виб'ю душу з тебе, ну, я жду — кажи! Чого мовчиш?

Катранник безмовний. Тоді враз, руку відкинувши, розмахнувся Отроходін і вдарив селянина по голові. Ойкнув той і, скручуючись на місці, впав до ніг допитувача: лікті стукнули об підлогу.

Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина, — чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для відзнак: через твою невдачу. Ні! краще — так. Супроти канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина між мертвяками.

Про життя селянина, як окрему цінність, гадки в Отроходіна немає.

— Розворуши! — звелів Шікрятову.

При дверях, поруч мітли і лопати, стояло відро з брудною водою, — приніс Шікрятов і линув на голову непритомного: той відкрив повіки і застогнав; а поливач метко вдарив ногою під ребра. Заворушився тоді селянин від різкого болю і пробує встати, опираючися руками об запилену долівку.

Шікрятов і напарник — «сива ушанка» — рвонули його під руки і поставили; всилу він на ногах тримався. Голова падала на груди. Мов невидющі були очі, без живого свічення.

Від того звеселів Отроходін несамовито, вимовляючи в думці собі: «Погас! Погас!»— про брак світла в очах селянина. Навіть не приховує почуття, тільки удає, що дуже радий притомності побитого.

— От, проснувся! Хто знав, що ти такий? — торкни і вже валишся, а сам винен, бо роздразнив мене. Залізного можна збісити. Ну, кажи, де чаша?

Пождавши марно, міняє голос:

— Їсти хочеш, і сім'я теж. Я нагодую! — Повернув обличчя до гурту і звелів: — Мішок пшениці!

Два підручні тягнуть від стіни обпорошену вагу.

— Скажи, де чаша, — мішок твій!

Катранник, підтримуваний з обох боків, мовчав, хоч поставлено мішок перед його очі і розкрито. Дивився безвиразно він… А вмить аж сіпнувся і втопив погляд в живий колір пшениці! Ось — хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: «Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям… І хто виживе в селі, проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти».

Він закрив очі і, звісивши голову на груди, мовчить.

Допитувач сказав до підручних:

— Борошно принеси!

Вже почув Мирон Данилович, що ставлять і другий мішок; не хотів дивитись, але подужала примана: бачити ще раз — справжнє борошно, білість його. Глянув… Крупчатка! З неї пекли празниковий хліб, який звали в дитинстві — «папка»; можна б сьогодні спекти, вернувшися звідси. Ще ніколи за життя таким диким зойком, нікому не чутним, проте безмірно пекучим, не рвалася в душі жадоба: з'їсти хліба! Катранник задрижав весь і простягнувся сухокостими пальцями, вже божеволіючи, до відкритого мішка. Швидко ж і обпав, знеможено закривши очі, — тільки здогад проблиснув: «Це підстроєно наперед, мене погубити…» Заморочилися думки від змори і виснаження. В очах стемніло. Він обвис, як гілка, що надломилася і зів'яла.

Допитувач побачив: жертва півмертвою випадає з рук; а відзначив собі: «Подіяло! З'явиться сам і проситиме». Одночасно ж досада впекла, бо примітив — на мить в очах селянина знов віджило свічення, хоч враз сховалося під повіками.

Отроходін подав нетерпеливий знак видалення: кінцями пальців.

Поведено хлібороба за двері і, через східці, кинуто на сніг, і його шапку — слідом.

Від холоду він очуняв; тихо постогнуючи, ворушився, як каліка. Підводився потроху, спершу на коліна, потім і на весь ріст. Заточуючись, похилив через площу. Від морозного повітря і снігу, до якого лежав опухлою скронею, швидко полегшало: біль притих…

«Мабуть, я переступив якусь межу — легший зробився».

Все думав: казати жінці про допит чи ні? «Помовчу, бо за мене душею болітиме».

Додому брів під хуртовинкою, що вже зривалася; почув розпачливий крик неподалеку. Помітив: на крик прямували інші — кожен одинцем, не так, як колись гуртками єдналися, поспішаючи і знаходячи здогади про подію. Вже розсипано зв'язки людські і всяк понурим напрямком своїм простує з замкнутою думкою і відстороненістю серця, мов здичавілий. Рідко туляться в купу по два чи три чоловіки. Зібравшись, глядять мовчки, як жінка біжить — кидається серед сніговію то в один бік, то, стрічаючи обмерзлу осичину, в протилежний бік, до хати, і зразу відбігає, мечеться, як сліпа. Одно кричить:

— Убийте мене! Убийте мене!

Не питаючи нікого, Мирон Данилович підійшов близько до глядачів, один з котрих пояснює:

— Кажуть сусіди, що тут проходили, — її сім'я все макуху їла і стала примішувати бадилля, назбиране з осені. Молодиця блекоти через силу наїлася. І чоловіка пригощувала до зілля, він їв, хтозна що з ним зробиться, — може, те саме буде. Чи не одвести її додому? Уб'ється тут або скалічиться, як не замерзне на снігу.

— Одвести! А чого ж? Одвести додому, і все! — раптом з настирливістю, несподіваною для себе самого, заговорив Мирон Данилович до глядачів. — Берімся, поки не замерзла!

Пішли назустріч молодиці, до дерев на розгородженому дворі, схопили її за руки вчотирьох і ведуть. Вона дуже пручається, повторюючи кричма, щоб зразу вбили її,— ледве змогли довести до порога. Вже не розуміє, куди ведуть.

Перейшли гурбою через сіни і відчинили двері: побачили біля печі чоловіка, що мав на собі стріп'я від сорочки і дивився шалено; верхні повіки підняті високо і погляд врізається на прибулих. Скрізь по хаті кров: на лаві зарізана дитина і жаско спотворена.

Чоловік розвів огонь на самому припічку: диму повна хата! — і готує їжу на сковорідці; щось жує, тримаючи в руці ніж.

Один з дядьків, які ввійшли слідом за першим, скрикнув:

— Він дитину зарізав і смажить! Збожеволів.

Невиразимий страх напав на Мирона Даниловича, що випустив рукав молодиці з своїх пальців; інші також до порога відсахнулися, злякані, але ніхто з хати не виходив — стоять всі, ніби примерзли на глиняній долівці.