Мирон Данилович пригадав: тут Сіненки; господар тут з найраніших колгоспників на селі.

Вийшла жінка і чує:

— Ваш чоловік умер. Руками вдарила об поли:

— Та як же так? Він пішов борошна шукати.

— Готовий.

Заголосила жінка на весь двір:

— Що я з малими робитиму? — їх п'ятеро. Ой, лишенько! Діти, ходімте до тата прощатись…

Як утішав сповісник, не чув Мирон Данилович. Сумно стало. «Це б помогти треба, так чим? — і дивився ж, замкнули: ні заробити, ні купити. Тільки в кошару женуть, а там однаковий похорон». Вийшов за село і вгледів: люди на дорозі спиняються коло мертвого, що його шапка відкотилася набік. Одна рука відкинута, друга придержує мішок. При обличчі збився сніг, ніби відгортано перед смертю. Селяни відходять; Катранник теж віддалився, роздумуючи: «Страшиться кожен мертвого, себе впізнає».

Скоро почув зойк і оглянувся — вже Сіненчиха з купою дітей підходила оплакувати покійника. Стали сім'єю і голосять. Підвода спинилася: відвозити небіжчика до ями.

Невесела дорога! Простують згорблені люди; дехто присідає перепочинути, сил нема.

Біля млина більше голодних, ніж було. Скрізь бродять, мов привиди німі, часто на сніг хиляться. Борошна їм — ні порошинки від височезних воріт.

Виходять звідти два з пузатими мішками: Отроходін і Шікрятов; перший в мишастому пальті поверх піввійськового френча і в кепці,— обімкнув обома руками здобич, тримаючи при лівому боці, і так сунеться, а слідом другий, в чорному пальті, аж надривається під вагою. Недалеко нести: до підводи, що серед зборища голодних примар. Борошно, випилившися з мішка на спину і рукава Шікрятова, так принадно сивіє, що скелетоподібні тіні не витримали і кинулись до носіїв. Простягли багатьма гілками висохлі руки і чіпляються слабосилими пальцями: відняти мішки.

Прибігли міліціонери і розшвиргують натовп, як копу порожніх снопів. Отроходін підкида коліно, щоб підбити вгору мішок і підтримати, — тоді миттю ж, звільнивши праву руку, б'є худих по чім влучить і валяє на сніг. Одного, висохлого, мов павутина, поцілив прямо в перенісся і той, непритомний, скрутився на місці.

З охороною носії дійшли до підводи; поклавши здобич і швидко самі всівшися, звеліли погоничеві торкати коні. Він стьобнув і покриконув: «Но! но! цуценята, щоб тобі виздихали!» Тільки сніг із-під копит курить.

Катранник, як стояв, так і пристиг, коли подумав: «Наш хліб вирвали з рук, а ми могли б відняти, для дітей!.. Хіба нема чоловіків певних? Однаково — загибель».

Вразив і випадок, дрібний, але багатозначний: Отроходін зустрівся очима на коротку мить, коли валив опецькуватий мішок на підводу, — очима зустрівся Миронові Даниловичу: один одного побачили, ніби в блискавичному огні, що, однак, невидимий людям. Крізь окуляри Отроходіна пробіг виблиск при виразі зваги і зненавиді, який збудив селянинові в пам'яті день з дитинства.

Одна сім'я вибралася на празник до дальніх родичів, а вночі злодії підкотили підводою під комору і винесли добро. Довго розшукувано їх, аж поки, несподівано, попався підгородній мешканець. Він прибув із Рязанщини і оселився в «солдатки»: серед акацій стояла дрібна хатка на пригорбі, без квіток і пташиного голосу — тільки бур'яни скрізь, як ліс. Там запиячили місцеві друзяки, з ними також — не заміжня жінка, сестра якої вийшла за вчителя в селі і теж вчителювала; до них тоді в школу ходив Катранник.

Раз вночі рязанський прибулець, п'яний, як туман, з кимсь посварившися, почав стріляти. Його схоплено, дома вчинено трус і знайдено силу чужих речей. Чутка про знахіддя дійшла до Кленоточі; прибули звідти обікрадені господарі: впізнали своє добро і поставили свідків — потвердити заяву. Почалося слідство по селах, зокрема в Кленоточі, куди приводили самого грабіжника. Глядів він на людей так безсоромно — з найзлішою зухвалістю: точнісінько, як тепер Отроходін; навіть на вигляді обох вирізалася подібність… «Чи не синок того самого? — вгадує Мирон Данилович. — Ні! Цей, мабуть, окремо, партійною борозною».

Довго ждуть селяни, сновигаючи і постоюючи на снігу: борошна їм нема, а ждуть!.. Дивляться — млин приковує таємними ланцюгами.

Ті, що, впавши в сніг, сконали, так і лежать; ніхто з службовців не гляне. В другій половині дня заїхала темна гарба; коли два возії наскладали трупів, як обаполів, вона поскрипіла в степ.

Мирон Данилович пішов геть, бачачи, що, крім тісного місця на возі, нічого дожидати. Згадав про городні ділянки: чи знайдеться що-небудь? Можна костуром розгрібати.

Рився, мов олень, що копитами і рогами відгортає сніг, шукаючи немертвої трави. Грушевий костур міцний, ніби з заліза; а вигребені бурячки дрібні і поморожені. Декотрі підгнилі, декотрі трішки свіжіші: якщо гаразд перечистити, згодяться в чавунець. Радів, бо до печива на переміну є що пожувати. Переб'ють млосний смак від малясника.

В хаті вся сім'я підступає до нього: такий вигляд тіней, як біля млина! — аж трусяться, чекаючи борошна, і горять очима. Він сказав:

— Нема борошна…

Відразу відвели погляд; але пожвавішали, побачивши буряки.

— Годяться! — страва буде, — сказала господиня і заклопоталася коло печі.

Чоловік вніс соломи, насмиканої з стріхи сарайчика, — чого там думати про господарство? Тут аби сьогодні обід зварити і встояти на ногах.

Парувала юшка: сьорбаючи, діти також від малясника надкушували.

— Коли запивати юшкою, не нудить, — повідомила Оленка.

— От бачиш! — радіє мати. — Смак вирівнюється. Як тобі, Андрійку?

— Я нагрівся, — сказав хлопець.

Боялась вона питати найстаршого; тільки гляділа, завмираючи серцем: тихо відходить син, ніби догорає скіпка соснова.

Батько теж бачить і боліє за нього, але не виказує почуття.

— Юшка кріпить! — сказав він. — Добра юшка.

Микола чує розраду, але не поборе знемоги: хилиться на ліжко, як завжди. Воскований кістяк. Всилу пальці ворушаться.

Вечір чорний; рано полягали, ощаджуючи гас, бо зосталось небагато в бальзанці, і мусять берегти про скрутний випадок.

Андрій заснув миттю — перший сон був міцний і змив найгіркішу втому. Але опівночі, в хворобливій вразливості, Знов насторожився слух: без вольового зусилля, тільки від горіння в нервах.

Прокинувся хлопець при легкому стукоті і почув, як батько, відчинивши надвірні двері і шепочучи, вводить когось у хату.

— Не світіть! — вимовив гість.

Андрійко впізнав, то — Семенюта, зять діда Гонтаря, дуже далекого і єдиного родича, що сім'я мала в селі. Рідко заходили вони: зять і тесть.

— Як ваша ласка, прийдіть на поміч! — просить Семенюта. — Наші веліли, сходи до родичів!.. Боюсь казати, що сталося. Могилу копати треба: і скоро, і щоб ніхто не бачив, а я сам не вправлюсь.

Батько тільки одну мить роздумував; зразу став одягатися і, коли відходив, сказав мамі:

— Замкни двері!

Стихли кроки за стіною, батькові і Семенютині, а мати, вернувши з сіней, довго зітхала і ворушилася.

Хлопець дожидає повороту батька, але не хоче виказати безсоння; лежить і слухає, чи чути злі шуми надворі? Здається йому величезна загроза надходить, зготована знищити хату і кожного, хто в ній. Він неспроможний виразно уявити напасть, найчастіші в видиві — дивні розбійники, такі, як звичайно про них оповідають, і одночасно інші, гострі очима і намірами, грізні лютістю: мов сили, темрявою народжені. Доберуться до присілка, де батько прибудував дрібну теслярню; тепер вона порожня, покрівля її — з старої соломи… злодії можуть підпалити її і вломитися до хати. Прикро хлопцеві, чому батько і мати зневажають небезпеку, що всіх погубить? Бо ж близько! Хотів заснути і не міг, охоплений тривогою. Перед світом почув глухі кроки, що підступали до хати. Брязнула клямка. Мати спросоння схопилась відчинити двері: ввійшов батько, поволі волочучи ноги, мов далеко мандрував чи наробився тяжко. Пошепки оповідає матері про подію.

— …Старий Гонтар уже на столі; жінки плачуть. Мені дивно, бо знали всі: його і синів вивезено, тепер сам — тут, мертвий, і нікого з синів нема. Думаю, мабуть, вони в зятевій хаті сидять. Зять обдряпаний; поки до нас добрів, то зсувався в канави, бо погано бачить, став — як півсліпець. Дорогою я за лікоть його тримав. Стою в хаті і дивуюсь, а мовчу: хай самі скажуть.