Ніби вловивши зміст його думок, Анна кинула на Адама ще один розгублений погляд. Почувалася так, ніби на собі взагалі нічого не мала, і від того їй було так соромно, аж млосно. Тепер уже й не скажеш, що він не повинен дивитися на неї таким поглядом. Вона сама прийшла до нього, сама залишилася з ним наодинці, то чому ж не має дозволяти таких поглядів?

Тихенько зітхнувши, вона знов потай глянула на Адама. І таки саме це їй кортить категорично йому заборонити.

Вона підійшла до креденса і почала діставати з полички тарелі. Руки її зрадливо затремтіли, одна тарілка вислизнула з рук, глухо вдарилася об підлогу і розбилася на дрібні черепки.

Ще дужче зніяковівши, Анна нахилилася, щоб їх прибрати, і раптом відчула: Адам стоїть зовсім поряд. Серце її тьохнуло і полетіло кудись донизу. Вже передчувала, що зараз станеться, і мимоволі злякалася. Ні, нехай завтра чи післязавтра. Тільки не сьогодні. Тільки…

Різко випроставшись, вона спробувала відсторонитися, але Адам перехопив її руку і стиснув у своїй долоні.

– Усе… Досить мучити себе й мене… Ходімо.

Він загасив свічку, і для Анни реальний світ перестав існувати, перетворившись у нову, незнану досі реальність його рук та тіла.

Погано пам’ятала, як вони з Адамом дійшли до спальні, не пригадувала, як він відчинив двері і як вони опинилися всередині.

Вона взагалі мало що зрозуміла та запам’ятала, лише серце налякано завмерло у той момент, коли двері тихенько зачинилися і відсторонили їх від цілого світу.

Адам обережно торкнувся губами її скроні, кінчиками пальців провів по шиї, поцілував ніжну западинку між плечем та шиєю і почав розщіпати сукню.

Анна трохи глибше вдихнула повітря і злякано зіщулилася в передчутті того, що мало б статися вже за мить.

– Чого ж ти так сильно мене боїшся? Дівчинко ти моя нерозумна, – Адам витягнув шпильки з її зачіски і почав обережно перебирати волосся пальцями так, що врешті воно розсипалося по її плечах густою шовковою хвилею. – Бачиш, яка ти в мене гарна… Тобі не можна боятись… Прикро, якщо такій гарній панні все це не сподобається. Я буду обережним з тобою.

Він нахилився до її губ. Цілував дуже ніжно, ледь торкаючись, ніби й не цілував, а пестив губами і, лише коли відчув, що Анна припинила впиратися, посунувся трохи далі. Намагався не втрачати над собою контроль. Так довго чекав на неї, що зіпсувати все це поспіхом було б злочином.

Адам розвернув Анну плечима до себе, розшнурував корсет, відклав його вбік, і їй раптом розхотілося втікати. Усе саме так, як вона собі уявляла – нічого страшного або неприємного. Його руки такі теплі й такі ніжні, що аж млосно від доторку.

Адам продовжував неквапно роздягати її і, тихенько зітхнувши, Анна заплющила очі. Здається, відбувається саме те, що має відбуватися між чоловіком та жінкою. Так було сотні років до них, і так буде сотні років після них. Опиратися нема сенсу. Все одно рано чи пізно це б сталося.

Він знов поцілував її в губи, і враз перестало важити, хто вони і що з ними станеться потім. Не стало минулого чи майбутнього, лише реальність і мить сьогоднішньої ночі. Усе так просто і зрозуміло, що аж дивно, чому вона боялася цього раніше. Зараз понад усе на світі хотілося одного – забути саму себе й упокоритися бажанням коханого чоловіка. Коли Адам поклав її на ліжко, у ній не залишилося сумнівів чи сорому, лише поклик його тіла, доторк губ і шепіт напівбожевільних слів йому у відповідь. Була як не при пам’яті й не надто помічала, що саме Адам робить із нею. Коли ж він відкрив її для себе, не злякалася, лише мимоволі затамувала подих і сильніше заплющила очі…

Майже й не зрозуміла, як то з нею сталося. Різкий, майже ґвалтовний поштовх його тіла у ній – і раптом вона відчула біль, ніби короткий спалах світла, що на якусь частку секунди здивував, вразив, але не налякав, не приголомшив, лише повернув до дійсності. Мимоволі вперлася руками в груди Адаму, але він не зупинився, не відпустив – ще міцніше притиснув її до себе, і біль майже зник, упокорений іншими, сильнішими відчуттями.

Анна схлипнула і притиснулася чолом до його плеча. Адам щось прошепотів їй на вухо, але вона не розчула слів – біль і насолода, однаково незнані, переплівшись, підпорядковувалися чоловічому ритму та натиску, і врешті в ній не залишилося нічого, окрім бажання йти йому назустріч та робити те, чого вона ще жодного разу не робила і навіть сама не знала, що вміє все це робити. Від надлишку власних емоцій розплакалася і сама не помітила, що плаче.

У якийсь момент їй здалося, що вона не витримає довше. У ній обірветься натягнута до болю струна, і вона перестане існувати, розчинившись у гострому чутті насолоди, проте гарячі хвилі почали накочувати одна по одній, проникли в кожну клітинку тіла, затопили в останньому високому акорді і врешті, так само обережно, відступили, ніжно пестячи, виносячи на поверхню та залишаючи по собі відчуття розкошів і млосної втоми у кожній клітинці тіла.

Адам продовжував пестити її, і враз Анну охопило нове, незнане досі блаженство та німе захоплення ним. Вона заховала обличчя у нього на грудях і раптом відчула у себе на губах солоний смак власних сліз. Намагаючись їх стримати, схлипнула, але Адам так міцно і так ніжно пригорнув її до себе, що вона знов затихла, віддавшись на ласку рук, які тепер дарували їй заспокоєння та захист.

Десь далеко звідси завивав вітер, сипав у вікно сніговою курявою, намітав кучугури під парканом та хатою, але вони не чули того – заблукали, заховалися, зникли, проникли в іншу реальність і вже не відчували плину часу та тиску обставин.

На мить Адам відірвався від неї, щільніше вкрив її та себе ковдрою і знов пригорнув Анну до себе. Її огорнуло його тепло, його запах, і вона примружила очі. По тілі розлилися приємна легкість та спокій. Не було думок, страхів чи докорів сумління, лише фізична втіха від близькості коханої людини, тільки радість від того, що вона нарешті належить йому. Якщо це і є справжнє щастя, то саме сьогодні вона зазнавала всіх його розкошів.

Анна спала так міцно, що не почула, як прокинувся Адам, як обережно підвівся з ліжка, засвітив свічку і почав одягатися.

Намагаючись не шуміти, підійшов до неї. Світло свічки м’яко вирізняло обличчя Анни з темряви, золотило шкіру теплим мерехтливим світлом, вихоплювало округлі контури її тіла і, кидаючи невиразні тіні на стіну, ще дужче підкреслювало незвичність того, що він бачить Анну на своєму ліжку. Не відчував ані найменшого жалю через те, що зробив її своєю коханкою і цим окреслив її долю на найближчі декілька років. Його не мучили сумніви чи відчуття провини – навпаки, здавалося, що сталося саме те, що й мало статись. Фізична близькість лише стерла межу між сьогоднішнім і майбутнім та примусила по-новому переоцінити свої з нею стосунки. Понад усе хотів би відмежувати від сторонніх цю нову реальність і це від усіх вкрадене щастя, проте особливих ілюзій щодо цього не мав. Ще ніхто не зумів переінакшити ставлення до такого зв’язку.

Адам прибрав розкиданий по кімнаті одяг Анни, поклав його на крісло і ще раз глянув на неї. Аж шкода будити, але до світанку залишається лише декілька годин, а виїхати з Жовкви треба ще до того, як цілком розвидниться.

Він присів на ліжко та обережно торкнувся долонею щоки Анни, проте вона спала так міцно, що навіть не відчула того. Усміхнувшись, Адам легенько провів пальцем по її щоці, шиї, поцілував розтулену долоньку зі ще свіжим шрамом угорі й відчув таку шалену ніжність до неї, що йому здалося: якщо зараз обійме, то від надлишку ніжності мимоволі зробить їй боляче.

Анна повернула голову, щось невиразно проговорила уві сні, і Адам, не втримавшись, обережно погладив її розсипане по подушці волосся.

– Вставай, маленька. Чуєш? Сьогодні ще не можемо довго спати.

Повільно розплющивши очі, Анна повернула до нього обличчя. На мить у її погляді майнуло нерозуміння, але вона побачила над собою Адама, напівсонно усміхнулася йому і, ще не цілком прийшовши до пам’яті, притиснула його долоню до своєї щоки. Відчуття щастя, ніби продовження сну, огорнуло її своїм доторком і приховало всі проблеми. Як добре, що він тепер із нею. Це ніби вимріяний сон, який раптом став дійсністю.