Адам не помилився. Перше, що Анна зробила після того, як цілком чітко усвідомила, чим міг завершитися її візит до нього додому, – вона перестала зустрічатися з ним наодинці і, лише коли він сам приходив до них додому, ненадовго виходила зі своєї кімнати, щоб привітатися, проте вже по декількох хвилинах розмови зникала. Ще раз з’являлася лише для того, щоб чемно попрощатися. Ввічливо-байдужа і до нудоти правильна – жодного натяку на те, що сталося в його будинку, жодного уважнішого погляду чи зайвого слова. Так, ніби не вона ще зовсім нещодавно дарувала йому цілком виразну надію на продовження стосунків. Невже він помилився? Цікаво, де і коли схибив? Напевно, надто штурмував події і налякав її.

За кілька тижнів таке вперте ігнорування Анною його присутності почало Адама дратувати. Як усе це розуміти? Це її суто жіночий спосіб висловити йому невдоволення чи вона справді не хоче бачитися з ним? Цікаво, невже вона думала, що він бавиться з нею у дитячі забавки? Навіть як на її недосвідченість – це аж занадто наївне уявлення про життя.

А потім стало ще гірше. Анна не виходила до нього навіть тоді, коли він сам заходив до них додому. Прислухаючись до доволі непевних розмов у неї вдома, він врешті зрозумів, що вона опинилася мало не під домашнім арештом. Чим аж так не догодила рідним, Адам не розумів, а тому губився в здогадах. Очевидним було лише те, що це не стосувалося їхніх стосунків. Його все ще доволі охоче тут приймали.

Врешті якось увечері він підстеріг Анну на подвір’ї саму. На його превеликий подив, вона не лише не намагалася тікати, але виглядала втішеною цією зустріччю.

– Тільки відійдемо кудись подалі від вікон, – кутаючись у теплу кашемірову шаль, вона обережно спустилася до нього сходинками ґанку. – Не треба, щоб нас побачили разом.

Мовчки кивнувши, Адам повів її подалі від будинку в сад. Зупинився тоді, коли вони опинилися в найдальшому та найглухішому закутку – там, де не було видно світла з вікон і куди не долинали голоси запізнілих перехожих, а в півтемряві нічного саду виділялися лише гілки дерев та шурхотіло під ногами сухе опале листя.

– Чому ти уникаєш мене? – впівголоса запитав він її. – Аж так сильно боїшся чи взагалі не хочеш бачити?

– Чому не хочу? Ви не повинні таке думати.

– А що я повинен думати? Я тебе майже не бачу.

Опустивши очі, Анна ще старанніше загорнулася в шаль.

– За мною просто надто пильно слідкують. Розумієте, я мушу шанувати свою репутацію і… – Вона підвела голову і ледь скривила губи, ніби збиралася заплакати. – Ви собі поїдете, а я залишуся тут і мушу якось влаштовувати своє життя… І не кажіть, що не розумієте, чому я погодилася на це заміжжя. Я ж не остання якась, щоб жити з чужим чоловіком.

Вона знов глянула на Адама і затнулася. Він аж на обличчі перемінився. Невже вуйко не розповів, що знайшов для неї чоловіка? Уже й заручини не за горами. Вона закусила губи. То ось чому Адам ніяк не реагує на її ймовірне заміжжя, а вона думала, що він її розлюбив.

– Слухай, Анно, яке заміж? За кого? За того твого хлопця?

Заперечно хитнувши головою, вона непевно глянула на Адама.

– Ні, з Маркіяном я вже не зустрічаюсь, а того чоловіка вуйко вибрав мені сам. Він удівець, але добрий і побожний чоловік. А ще він погоджується взяти мене без посагу. У вуйка з ним якісь там справи. Вони навіть домовлялись без мене і згоди моєї на цей шлюб не питали. Вуйко сказав, що якщо я не погоджусь, він відречеться від мене, і тоді…

Вона скоса глянула на Адама. Аж таким розлюченим вона його ще жодного разу не бачила. Йому справді так сильно залежить на ній? Відчуваючи, що мерзне, Анна пересмикнула плечима. Навіщо взагалі тут стояти? Що змінить ця розмова або ж те, що Адам її любить? Він незабаром поїде з Жовкви, а їй жити поміж людей, які її знають.

Дивлячись на Анну, Адам насилу здолав роздратування.

– Чому ти раніше не розповіла мені про це одруження? Не розумієш, що твій вуйко хоче вигідно збути тебе з рук?

Відчуваючи, як сльози підступають до очей, Анна заперечно хитнула головою. Якщо про одруження домовилася родина, то кого там питають про згоду або зважають на те, до кого лежить серце. Так у багатьох дівчат стається. Ніхто ж не каже, що їх збули з рук.

– Неправда. Вуйко бажає мені лише добра, а ви… А ви…

– Що я? Зла тобі бажаю, чи що? – Адам роздратовано перевів подих і уважніше придивився до Анни. Зрештою, чого від неї вимагати. Звідки їй знати про наміри свого вуйка. – Знаєш, колись я тобі все це поясню, а зараз ліпше не ускладнюй собі та мені життя. Я поговорю з твоїм вуйком. Він дасть тобі спокій… Тільки, Бога ради, нічого тепер не приховуй від мене. Обіцяєш?

Промовчавши, Анна розгублено глянула кудись углиб саду і щільніше закуталася в шаль. Що може пообіцяти вона йому, якщо сама собі нічого пообіцяти не годна?

– От і домовились, – по-своєму потрактував її мовчання Адам. – А зараз іди додому, бо змерзнеш тут мені.

Він знайшов її долоню і ледь стиснув холодні пальці.

– Я тут трохи почекаю і зараз теж прийду. Не переживай. Я не дозволю, щоб тебе віддали заміж.

Анна розгублено глянула йому в очі, ще мить постояла, вагаючись, тоді кивнула і зникла у темряві саду.

За хвилю він почув, як тихенько рипнули і зачинилися двері її будинку. Таки послухалася його слів і не сперечалася. Не надто ж їй хочеться виходити заміж. Хапається за найменшу можливість, щоб уникнути цього.

Він задоволено усміхнувся. Мабуть, це чи не найкраща новина за останні декілька тижнів.

Зачекавши хвилин десять, Адам теж зайшов у будинок. Знав, що знайде вагомі аргументи для того, щоб Анні дали спокій. Ситуація взагалі доволі вигідна – не доведеться довго морочитися і вишукувати шляхи для вирішення проблеми. Все на поверхні.

Анна, вражена словами Адама, не просто втекла – вона заховалася в найдальшому закутку помешкання. Навіть не чула, про що розмовляв Адам із її вуйком. Зрештою, їй і не хотілося того чути. Якщо не доведеться виходити заміж за того удівця, то наперед погоджувалася з усім. І гори воно все ясним полум’ям. Здається, любить Адама так сильно, що не годна поєднати своє життя з жодним іншим чоловіком.

Незабаром Анна переконалася, що її одруження відкладається на невизначений термін. До неї доходили непевні чутки про те, що того удівця бачили у товаристві іншої, потім їй сказали, що він кудись поїхав, проте вона не намагалася з’ясувати, що з того є правдою, – з головою поринула у своє заборонене кохання і вже не бачила та не чула нічого довкола себе.

Коли того року прийшла зима, Анна не зауважила. Якось вийшла на вулицю і раптом побачила, що навкруги все біле. Відколи падає сніг, а не сніг із дощем, пригадати не змогла. Можливо, від учора, а може, вже кілька днів поспіль. Жила десь поза часом та простором – у своєму маленькому, відмежованому від чужого втручання світі, і не прагнула його полишити.

Проминуло Різдво, потім Йордан, завершилися свята. Майже нікуди не ходила того року. Зосередилася на своєму коханні й нічого іншого біля себе не помічала. Трохи непокоїло і відволікало тільки те, що вже два-три тижні Адам якось дивно придивляється до неї. Так, ніби щось виважує, намагається зрозуміти або ж у чомусь її підозрює. Незрозуміло лише, в чому.

Те, що Адам міг приревнувати її до котрогось із залицяльників, Анні навіть на думку не спадало. Окрім нього, не помічала нікого. Не відразу зауважила вона й те, що за нею почав упадати такий собі Дмитро. Того хлопця вона заледве знала. Мешкав на іншому кінці міста і не належав до її товариства. Ніколи з ним не розмовляла, хіба неуважно віталася і відразу забувала про його існування. Не надала значення й тому, що хлопець надто часто з’являється там, де й вона, та постійно намагається з нею поговорити. Якби хтось запитав, якого кольору у нього очі й чи подобається він їй – не знала б, що відповісти, бо навіть не придивлялася до нього.