«Її Імператорської Величності Малоросії Обох сторін Дніпра і Військ Запорозьких Гетьман, сенатор, генерал-ад’ютант, дійсний камергер, імператорської Санкт-Петербурзької академії наук президент, лейб-гвардії Ізмайлівського полку підполковник і обох російських імператорських орденів Святого апостола Андрія і Олександра Невського кавалер, граф Кирило Розумовський.
Духовним і мирським володарям, які проживають в полку, з полковою старшиною, сотниками і з іншими того полку чинами і кому про те відати належить.
В бутність Малої Росії… на прохання гетьмана Богдана Хмельницького з усіма малоросійськими чинами і військом договорено і поставлено в пунктах: в 1-му – війську Запорозькому, а в 3-му – шляхті – своїми судами судитися і вільність свою мати, в добрах, судах і поміж собою старшин на уряди судові вибирати і через тих же урядників суди земські і графські відправляти як всьому війську Запорозькому, так і шляхті, які перебувають в Його Царської Величності Малій Росії, як і колись, дані їм права, привілеї і вольності ні в чому не порушувати… До того ж, як заведено, особливі за правами малоросійськими підкомірні, мають бути і особливі суди земські, від яких належні до розгляду справи до них підкомірними надіслані повинні бути, оскільки полкові нинішні канцелярії обтяжені. Гетьман Граф Кирило Розумовський».
Це був один з перших універсалів Кирила Розумовського, аби впорядкувати в Україні судочинство, зменшити судову тяганину та привести всіх до однієї законної відповідальності. Гетьман підготував цей універсал, оскільки побачив у канцелярії таку кількість скарг, нерозібраних справ, що жахнувся, й вирішив надалі розділити їх на військові, цивільні, торговельні та інші, аби люди судилися за давніми українськими правами, ознайомившись з якими визнав їх доцільними.
Розділ восьмий
З підказки генеральних старшин, а також розуміючи сам, гетьман вирішив об’їхати всі українські полки, щоб на місці познайомитись з ними. Але на початку поклав упорядкувати власні маєтності. Йому було надано у вічне володіння міста Батурин, Почеп, Ямпіль з повітами, Гадяч, Шептаківську, Чеховську і Биховську волості, а також ряд інших містечок і сіл, у цих маєтностях було понад десять тисяч дворів. Вирішив розпочати огляд з Батуринської волості, куди мав намір перенести резиденцію. Виїхав у кареті, запряженій четвериком гнідих, в поводі вели також для нього верхового коня. За каретою їхало сорок охоронців-гвардійців. Був початок літа. Вже одцвіли сади, половіли жита й над ними курів зеленавий пилок, в житах били перепели, в небі тяглась до річки вервечка чапель, своїм криком нагадуючи скрип немазаних коліс.
Спасенна земля, спасенний край!
Тиша і спокій, і лагідність у всьому заколихували, хилили в сон. І раптом Кирило щось побачив. Спершу подумав, що то йому здалося. Протер очі, втупився у віконечко карети. Полем, навкіс, напереріз кареті мчав до дороги вершник. Охоронці сполошилися, кілька їх виїхали наперед карети. А вершник вже майже домчав до дороги. І враз ніби щось вдарило по ньому, кінь спіткнувся (потім Кирило довідався, що біля дороги була канава), полетів шкереберть, а вершник через його голову – на дорогу. За кілька митей карета під’їхала до нього, машталір хотів об’їхати розпластане тіло, але граф наказав зупинити карету й зістрибнув на дорогу. Перед ним лежав зовсім юний хлопець, ще майже дитина, білозубий, з ластовинням довкола носа, шкіра на його лівій щоці і на лівій руці по плече була знесена, там кривавилося. Кирило нахилився. Хлопець кліпнув одним оком – друге заплило, – тихо мовив:
– Пане гетьмане, там попереду у яру місток знесло водою після дощів. Там вже один купець убився.
Кирило не знав, що йому сказати, звідки хлопець довідався, що їде гетьман.
– Занесіть його в карету, – мовив.
Осавул накручував на держак нагайку.
– Він закривавить все.
– Покладіть на мого плаща.
Коні бігли підтюпцем. Хлопець стискував зуби, аби не плакати й не стогнати.
– Хто ти? – запитав гетьман.
– Пастух, череду пасу.
«Зовсім як я», – розчулено подумав Кирило і вголос:
– А де ти живеш?
– При церковному шпиталі.
Шпиталь був у старій кособокій хаті при церкві. Там в основному жили старці, кілька калік. Метушився дячок, вийшов з хати піп.
– Його треба лікувати, – сказав Кирило.
– Зараз ми пошлемо по бабу Мартоху, – мовив дячок.
– Це по шептуху?
– Ні, вона гарна знахарка. Лікує зіллям. Вона враз накладе потрібне зілля, припарки.
Хлопця занесли до шпиталю. Прийшов сотник, років сорока чоловік, чорновусий, гожий з себе, не запобігав, не кланявся вельми.
Гетьман сказав, що це село (перше з ключа його сіл, яке трапилося на шляху) наділено йому на ранг, тобто воно його.
– Мабуть, так, – погодився сотник, – але це село козацьке, тут майже всі козаки, тільки з десяток посполитих, підлеглих вашої світлості. Так що прибутків вам з нього буде небагато.
В цей час за спиною в Кирила почувся лемент. Він оглянувся. До нього поривалася стара жінка, розпатлана, розкуйовджена, двоє козаків її не пускали.
– Пустіть! – звелів гетьман.
Жінка підбігла і впала Кирилові в ноги, колінкувала до його чобіт.
– Ой, паночку, вельможний паночку, порятуйте, явіть вашу високу милість.
– В чому тебе рятувати?
– Не мене, а сина Карпа. Закували його, на спитки беруть. Ой, пропав він, пропав нізащо.
– За що закували?
– Москаль хотів коня забрати…
– Як забрати?
– А так, як у всіх вони беруть. А Карпо кинувся, схопив за вуздечку, схарапудив коня. Москаль тоді до зборні, до свого офіцера: «Слово і діло государеве». Буцімто Карпо на саму царицю щось сказав. А що він може сказати, він же її не знає.
Кирило нахмурився, погано починалася його дорога.
– Приведіть Карпа, солдата і офіцера.
Їх привели дуже швидко. Солдат був вельми голінний, молодецький, з кирпатим носом, нахабними світлими очима – справжній хазяїн тутешніх місць. Не знітився перед гетьманом, почував свою безкарність.
– Він, – гетьман вказав на Карпа, – справді лаяв Її Величність?
– Лаяв, усіма поносними словами.
– А хто це чув?
– Я.
– А ще хто?
Солдат затнувся.
– Ось вона, – вказав на Карпову матір.
– Бреше він, як пес! – скрикнула жінка.
– Ти лаяв? – Кирило до Карпа.
– За що б я її лаяв. При чім тут вона.
Кирило вже добре знав, що таке «слово і діло государеве». Звинуваченого будуть катувати доти, доки не закатують, а якщо зізнається – відбудеться легшою смертю: відітнуть голову.
Кирило подивився на офіцера, той знітився, бачив, у який бік повертає справа.
– Ти знаєш, хто я? – вже грізно запитав Кирило.
– Гетьман…
– І генерал-поручик війська Її Величності. Як же ти кував козака, не маючи свідків його провини? Ти ж знаєш, що є закон…
– Винуватий, ваша світлосте.
– На два тижні під арешт. Доповіси своєму начальнику. А цьому – на солдата – тридцять батогів. Козака відпустіть. – І повернувся спиною.
«Треба щось робити з цими московськими полками. Плюндрують край».
Дорогою, попід самим тином, ішов гурт жінок. Ще молоді, а страшенно обірвані, йшли з галасом, з реготом. На плечах несли щось велике, змотане.
– Куди вони? – запитав у сотника.
– На став. Риба грає. Це я велів.
– На ставу є млини?
– Немає.
Кирилу захотілося подивитися на став. Він бачив, як молодиці розмотували невід, як заходили у воду.
– Секлето, ти дуже високо закасалася, ще випурхне щось.
– Ось цей великий пан упіймає, ха-ха-ха!
Кирило почервонів. Молодиці йому подобалися. Вони заходили у воду, по троє на крило. Сотник стояв на березі, курив люльку, дим зносило на Кирила, дим був пахучий. З лепешняку знялося три чаплі, залопотіла крилами дика качка, на розсохатій вербі кувала зозуля. Курів плоскінь над ставом, висвистував вівчарик, високо вгорі розпластався на дужих крилах орел, виразно біліли дві плями внизу на крилах, гуси на ставу знялися й полетіли в село. Благословенний край, благословенна земля. Й згадався козак, закутий у залізо… Не благословенна земля.
