Олексій лежав у ліжку, дослухався до тиші. Нічна палацова тиша особлива, глухо-оксамитова, причаєна, в ній висить засторога – не порушувати її. Покої Єлизавети Петрівни були суміжні. Він знав, що вона прийде, хоч сказала, що не прийде. Але так вона каже завжди.

Він не почув, як відчинилися двері до його кабінету: петлі змащені найкращою оливою. Почув уже притишені кроки по килиму, навіть не стільки почув, як вгадав. Це – найбентежніший момент, адже вона знає куди йде, чого йде, і – йде. А він знає, що вона знає, і це тремко хвилює.

Прочинилися двері спальні. Біля них, лівобіч, на мармуровому столику – трисвічник. Усі три свічки горять. Три короткі подмухи великих хтивих губів, усі свічки згасли. Вона увійшла, залишивши у дверях чималу щілину, крізь яку з кабінету проникало світло. Вона не любить при цьому світла, але не любить і повної темряви.

– Лізо, Лізо, Лізонько, дай передихнуть, зупинися.

– А ти мені завжди давав передихнуть? Дивись мені в очі.

– Лізонько, ми ж були зовсім молоді. Не гони так, галопом. Перейди на крок чи хоч би на рись.

– ?!!!

– Лізонько, горличко моя…

– Що таке горличка?

– Це – голубка, дика голубка. Вона така вишукана, граційна.

– Гарно. У вас багато гарних слів.

– У нас всі слова гарні.

Він лежав біля неї, втирав повішеним в узголів’ї рушником піт з чола. Вона пахла найдорожчими заморськими парфумами, змішаними з потом розгарячілого тіла.

– Лізонько, ластівко, які в тебе гарні перса. Я їх так люблю.

Вона повела затуманеними любовним палом очима:

– Перса? А що це таке?

– Ну… це те, що я зараз цілую.

– Цицьки?

– Не зовсім, ягідко моя. Цицьку дають дитині. А це – перса. Ось це, ось це, ось це…

– Теж гарно. – У її владних очах тепліла любов.

Олексій дивився на її повні, щойно виціловані вабливі губи.

– На твої перса дивляться всі чоловіки. Всі чоловіки люблять великі перса. Ну… не такі, щоб до потворності, а такі… як у тебе.

– Як вони сміють?

– Вони потайки. Зирк – і одводять очі.

– Так уже всі. І Бестужев, і Воронцов?

– Ну, Бестужев, може, й ні. Він любить тільки себе і гроші.

– Я ще приструнчу його.

– Та ти ж сама кажеш, що він розумний. І через те потрібний. А мене найбільше й лякає, що він розумний. Я боюся його.

– Чого ти боїшся? Доки я царствую…

– Я не за себе боюся. За наших дітей.

Єлизавета відкинулася на подушку. Світло з кабінету падало так, що одна половина її обличчя була освітлена, друга тонула в мороці. Освітлена половина була суворою, задумливою. А темна – зловісною.

– Я увесь час думаю над цим. Звичайно, бояри (сказала «бояри» навмисно, хоч бояр як таких уже давно не було) не допустять їх на царство, наші діти не мають анінайменших прав престолонаслідування. Але їх треба якось убезпечити. Я ось що думаю: приїде твій брат Кирило з-за кордону, я поверну твоєму краю гетьманство, як ти давно просив, і нехай козаки оберуть його гетьманом. А далі зроблю гетьманство спадковим. А він нехай усиновить наших дітей.

– У нього можуть бути свої діти.

– Нехай. Але тоді й наші будуть при ньому. Він їх на поталу не дасть. Ми про це ще поговоримо.

– Твоїми вустами Бога цілувати. До речі, серденько…

– У тебе стільки милих слів!.. Мабуть, за них я й кохаю тебе.

– Ти покохала мене за голос.

– Я покохала тебе всього. І голос твій теж. Кохають – ніколи не знають за що. Не кохають за ніс, за губи, за брови – кохають усього. А коли отак в розбіг – то вже не кохання.

– Бачиш, ти вже кажеш слово «кохаю». Ти розумієш, як це гарно. У вас одне слово – любов. Я люблю поїсти, поспати і… навіть посидіти на горщику, і люблю дівчину. А в нас: я люблю поїсти, але кохаю дівчину. Ось як я тебе, моя ягідко. А Бестужева даремно дратувати не можна. Він потайний, хитрий. До речі, він кілька днів просить, щоб ти його прийняла.

– Ніколи мені. Маскарад уже на носі. А ще нічого не готово.

– Він каже, що треба підписати угоди з Австрією і Англією. Що підписання угоди з Англією дуже затяглося, може розсипатися сама угода.

– Нехай розсиплеться все на світі, аби ти був при мені.

– Лізонько, трояндо моя…

– Троянда?

– Ну роза… Квітко, квіточко, зачекай ще трохи.

Годинник за стіною пробив тричі. Годинник ще Анни Іоаннівни, єдина річ із її часів. Усе інше викинули. Як викинула Єлизавета з голови спомин про неї. Анна Іоаннівна не любила племінниці, обмежувала у всьому, грошей давала зовсім мало, підсилала шпигунів, кілька разів збиралася відіслати її в Голштинію, та все якось не випадало. Бірон, який правив при ній, відраджував: будуть нарікати, все-таки донька Петра Великого. Її треба спочатку видати заміж.

– Спи. Добрих снів.

Вона пішла. Двері спальні лишилися не зовсім причинені. У них з кабінету широким променем вливалося світло. Треба б загасити свічки. Але їх загасить камердинер Василь. Його й немає ніколи поблизу, і в той же час він завжди знає, коли вона пішла.

Спалося Олексієві добре. Він був такої вдачі, що міг прижитися будь-де. Ні на що не претендував, ні до чого не рвався, до кожного мав добре слово, лагідну усмішку. Легко увійшов у палацове життя. От у природу, в клімат вжитися не міг. Важкі тумани, неначе вороже військо, напирали з моря, робили все сірим, безликим, глухим. Знав: треба терпіти.

Затуманений погляд пробіг по зеленому полю штори, далі, далі, по зеленому лузі, по зеленому пастівнику з синьою крайкою лісу на овиді. І він, Олексій, побіг по Заячому Кругу до череди, яка вже зовсім близько біля шкоди – ярини, а Красоля – то вже на самій межі. От вреднюча скотина, а хитра, вдає, що просто собі пасеться й не дивиться в шкоду, а сама ступ, ступ, усе ближче до ярої пшениці, повитої берізкою, й знову, ніби й не бачить її, просто йде попаски, а тоді вже скік і хап-хап.

– А бодай би тебе вовк з’їв! – це кричить Харитинка, яка біжить з іншого боку, його підпасичка. Вони разом пасуть череду. Олексій жбурляє в корову гирлигувату палицю. Харитинка вибачально дивиться на нього, мовби тільки вона винна, що товар підійшов до шкоди. Харитинка ще й не дівка, а дівочка. Тоненька, струнка, як очеретинка, а личко ніжне, наче вона й виросла не тут у селі, в Лемешах, а десь у панських покоях. А сором’язлива – страх. Погляне на неї Олекса, і вже вона горить, як свічечка. Й одвертається, і дивиться в землю. А вже коли яка корова за бугаями, стрибає на іншу корову, вона так засоромиться, що не знає, куди їй подітись, біжить ген за кущі верболозу. Олекса й сам сором’язливий, і теж одвертається, а таки ж коли-небудь і скаже:

– А бодай їй… Піди прожени Лису, чого вона стрибає на Козу.

Харитинка зовсім не така, як її тітка Василина. У Василини чоловік два роки як пішов з Козелецькою сотнею Ніжинського полку в далекі степи під орудою російського генерала й не повернувся. Не повернулося їх кілька. Василина бігала до всіх козаків, що повернулися, але ніхто нічого певного не міг сказати. Поїхав її Махтей з сімома козаками у роз’їзд надвечір, це десь за річкою Синюхою, й не повернулися всі. Й увечері, і вночі, й на ранок. Неначе у воду впали. Справді, хтось і міг упасти у водяний вир, але нехай би один, нехай би два, а то всі. Найпевніше, втрапили до татарського полону. Й тепер Василина здебільшого сумна, задумається-задумається, а тоді підніме голову й розвеселиться, й у її очах заграють бісики. Найчастіше ті бісики стрибають на Олексу.

– Ти, Олексо, мабуть, ще й не цілувався? Хочеш, я навчу. І ще дечого…

– Не треба.

– Отакої. Вже он парубок… Женишся, залишишся з жінкою й не знатимеш, що робити.

– Якось обійдуся.

– Отож, якось. А треба, щоб добре. Піди набери води, – й дає йому гладущика.