За хвилину до хати ввійшов Лисий, слідом за ним Люба з арбалетом у руках, потім власник того самого тріснутого старечого голосу — давній знайомий лішак, напівлюдина, напівсова. Такий самий маленький, з великими круглими очима, що так добре бачили в темряві, але боялися світла. От воно все й склалося докупи, подумав Івась. Тепер багато що стає зрозумілим.

— Ого, скільки вас тут! — радісно вигукнув дідок. — Та всі знайомі! Тільки того ведмедя не знаю. А так усіх знаю. Оце базікало знаю, те вовченя знаю. Треба ж, як несподівано зустрілися, хе-хе! Хто б міг сказати, що буде сьогодні така щаслива зустріч! Я й гостинця не приготував. Та нічого, не сумуйте, хлопаки, зараз щось придумаємо. Хе-хе-хе! Нікого не образимо.

Дорогою Наталка нікого не зустріла. Місячне сяйво відкидало довгі рухливі тіні дерев, парканів і будівель на дорогу. Дівчинці ввижалися то скрадливі темні постаті, то підступні крилаті потвори. Але Глина біг безжурно, підганяв її, тягнучи за шворку. Його ці тіні не хвилювали, тож і Наталочка вирішила не звертати на них уваги. Прийшовши до Лелі, вона кинулася їй на шию й заплакала. Якби ж хто знав, як вона непокоїлася за них! Так довго їх не було! Глина теж кинувся лизатись — і не лише з Петрусем, якого давно не бачив, а й із дівчатами, з якими розлучився якихось дві-три години тому.

Потім Наталочка обняла й розцілувала Марічку.

— Де ви так довго ходили? Що з вами трапилося?

— Та, нічого особливого, — серйозно відповіла мала.

А Леля розсміялася.

— Трапилося, Наталочко. Якби не Марічка, то, може, й не повернулися б. Усе розкажемо. А де ти була?

Наталочка побачила на столі картоплю, огірки й петрушку, негайно набила собі рота й швиденько заходилася розповідати.

— Зачекай, прожуй спочатку, — знову розсміялася Леля. — Так ми все одно нічого не зрозуміємо.

Чекати довелося досить довго. Наталка так зголодніла, поки чатувала під Любиною хатою, що не встигала прожувати один шматок, як уже відкушувала наступний. Нарешті доїла все, що лишалося на столі.

— Зараз іще яблучко згризу, — пообіцяла вона і взялася до яблучка, яке дістала з кишені фартуха.

— Чому ж ти не з’їла його там, де зірвала? — насмішкувато поцікавилася Леля.

Прожувавши, Наталка відповіла:

— Боялася, що хрумтітиме.

— І довго ти там пробула?

— Зранку, — здивувалася дівчинка з такого дивного запитання.

— Де ж це ти так чергувала?

— Навпроти Любиного дому.

Лелине обличчя зразу спохмурніло.

— Це тебе Івась туди призначив?

— Ага.

— Чому ж він тебе не замінив хоча б з обіду? — запитуючи Наталочку, Леля дивилася на Петруся, сподіваючись, що той має відповідь або принаймні розділить її, Лелине, обурення.

— Як же він міг мене змінити, — безтурботно відповіла дівчинка, — як він майже цілий день сам там просидів.

— З тобою? — не зрозуміла Леля.

— Та ні ж бо! — у Люби в хаті.

— Що?!!

— Ти, Лелю, якась неуважна. Я ж тобі вже годину пояснюю. Добре, почну спочатку. Значить так, — Наталка витерла губи, поправила пасмо волосся, що падало на праве око, й повела свою розповідь:

— Івась сказав мені зранку, щоб я стояла в сусідньому садку й стежила за Любиною хатою. Якщо побачу, що Пластун прийде до неї, то треба прибігти до Бороди й попередити його. От. Я дочекалася Пластуна й побігла до Бороди. Сказала йому й повернулась на своє місце, як сказав Івась. Я дуже добре все зробила.

— Ти взагалі в нас розумашечка, — погодилась Леля.

— А потім вони всі по черзі туди прийшли.

— Хто куди прийшов?

— До Люби всі прийшли! Ну, як же можна так не розуміти! — Борода, Івась і Василько. Ні. Василько, потім Івась, потім Борода. Отак. По черзі. І всі зайшли до Люби. А я чекала, поки вони вийдуть. А вони не виходили до самого вечора. Вже темно стало, а вони все сиділи там і не запалювали свічок. А потім прийшов Лесик і мене відпустив до вас. Ось Глину сказав відвести, бо голодний. А вам сказав, щоб ви тут їх чекали. Все.

Леля спохмурніла ще більше. Ця історія їй вочевидь не сподобалася, що Наталку здивувало.

— Я щось не так зробила? — злякано спитала вона.

— Ні, ти якраз усе дуже добре зробила, — відповіла Леля. — Гаразд, почекаємо.

— Я зараз, — сказала Марічка й підвелася з-за столу.

— Ти куди?

— Надвір. Я зараз. — І вона вислизнула з хати.

— А ви? Де ви були? Чому так довго не поверталися? Як Марічка знайшла вас?

Леля почала розповідати й зрозуміла, що це відбере в них цілу ніч, — якщо взагалі за ніч можна все це розповісти. Тож вона вирішила стисло переказати основні події, а детальнішу оповідь відкласти на потім — на завтра, може. Вона розповіла про сліпу пожежу, про русалку (не все, звичайно), про Чату, потім про видр. І тут ніби отямилася. Раптом зрозуміла, що Марічка вже так давно вийшла й досі не повернулася. Скільки часу минуло?

Леля урвала себе на півслові, рвучко підвелася з-за столу й прожогом вискочила з хати. У вбиральні малої не було. Леля оббігла навколо хати, ледь не вскочивши в Любину пастку біля задньої стіни. Де ж це невгамовне дівча?

Повернувшись до ганку, дівчинка побачила, що всі стоять у дверях і перелякано чекають на неї.

— Вона побігла до Люби, — сказала Леля. — Візьміть зброю.

Вони подолали добру половину шляху темними вулицями села, коли Леля раптом зупинилася.

— Петрусю, — сказала вона. — Біжи розбуди Вуханя. Хай теж приходить до Люби. І піджени його. Бо ще вечеряти сяде.

Хлопчик мовчки розвернувся й побіг. А всі решта пішли далі.

Леля останніми словами проклинала себе. Як вона могла так забалакатися! Скільки часу минуло? Котра година взагалі? Чи не запізнилися вони? Як можна бути такою легковажною — і це після всього, через що вони пройшли! Леля не знаходила для себе виправдань.

— Де це ви їх усіх познаходили? — заторохтів дідок, озираючи полонених.

— Потім роздивитеся, діду, — нетерпляче мовила Люба. — Не стійте просто так. Візьміть он зв’яжіть цього лисого.

— О! Яка честь! — заторохтів лішак. — Яка честь! Давно я про це мріяв!.. Слухай, Любусю, а може, давай його зразу — чик? Га? Це ще приємніше, ніж в’язати.

Люба мовчки подивилася на нього.

— Ну, ні так ні. Я ж просто так спитав. Чи я не знаю. А тобі хто сказав, як не я? Це я просто так спитав. Зв’яжемо, звісно, зв’яжемо. А хай буде зв’язаний. Він так симпатичніший. Диви, який гарний. Гордий! — Лішак відступив від Лисого на два кроки й замилувався.

Лисий зробив такий крок, ніби хотів дістати його ногою. Дідок злякано сахнувся й одразу силувано розсміявся:

— Хе-хе-хе! Ач, який бойовий! Такий молодий, такий здоровий, і раптом хотів образити такого старенького й маленького дідуся! Та хіба ж так можна!..

— Треба йти, діду. Бо до ранку вже не так і багато лишилося. Давайте вирішувати, що з ними робити.

— А що ж тут вирішувати! — знову захихотів дідок. — Повбиваємо, та й уже! Я б особливо того базікала порішив, — він кивнув у бік Василька. — Бо того разу трохи не вийшло. Таке ж язикате! Я таких не люблю. Ох, як я не люблю базікалів!..

— А як же ви тоді живете? — втрутився Василько в їхню розмову.

— Погано! — з готовністю вигукнув лішак. — Дуже погано. Відтоді, як з вами познайомився, гірше нікуди живу. От порішу тебе, може, полегшає.

— А-а, — зрозумів Василько. — Бо я ж і думаю: як же це бідний лішак живе, що себе не любить. А виходить, погано живе. Ну, це правильно. Бо хто себе не любить, добре жити не може.

— А чого це ти раптом вирішив, що я себе не люблю? — здивувався дід.

— Ви самі сказали, — відповів хлопчик.

— Що я сказав? Нічого я не казав!

— Ну як же! Всі ж чули. «Не люблю базікалів» — сказали.

Старий мовчки рушив до Василька — повільно й погрозливо, майже так само, як перед тим Люба йшла на Пластуна. Він Василька і врятував. Коли між ним і лішаком лишалося не більше двох кроків, раптом знову пролунав горох об ночви. Лішак наполохано відскочив у глиб кімнати. Тієї ж миті в двері загупали кулаки.