— Дурна, тому й не спитала, — дівчинка була в розпачі. — Якщо вони можуть керувати не тільки вовкулаками, а й сліпими пожежами, якщо в твоєму… в нашому селі є люди, які їм служать… Ми мусимо хоча б знати, хто вони. Де вони. Які вони. І що їм треба.

— Убити нас, от що їм треба, ми це знаємо, і цього знання зараз достатньо, — твердо промовив Лисий. — Думати будемо потім. Зараз треба тікати. Рятуватися…

Леля знову хотіла щось заперечити, але він не дав їй перебити себе й закінчив:

— І рятувати Марічку, якщо їй справді саме зараз загрожує небезпека.

З цим Леля сперечатися не могла.

Вухань, бувало, ображався на Петруся. Але не сперечався з ним. Це завжди відбувалося майже однаково. Працюють вони, скажімо, над черговою пасткою. І впираються в те, що зробити так, як раніше задумали, неможливо. Тобто треба щось поприміряти, переробити, перелаштувати. Вухань береться за це діло, а Петрусь раптом пропадає. Власне, він нікуди не дівається — осьдечки, поруч. Однак розмовляти з ним, а тим більше — щось разом робити, неможливо. Очі підведе, наче муху над головою видивляється, губи кусає собі й мовчить. І Вухань уже знає, що краще його в ці хвилини не чіпати. Безглуздо.

Але все одно він ображався. І не через те, що малий не відповідав на його запитання. А з іншої причини. З такого задуманого мовчання Петрусь завжди виходив миттю, бурхливо. Він кидався щось робити, щось майструвати, щось переробляти. І отут якраз крилася образа. Бо завжди він брався до чогось, що, на перший погляд, ніяк не було пов’язане з тим ділом, яким вони раніше займалися. Більше того, Петрусь потім надовго втрачав інтерес до проблеми, що зупинила їхню роботу, весь захоплений новою справою.

— Чого б ото не подумати про той… те, що треба? — пробував перевиховати малого й спрямувати його в потрібне русло Вухань.

— А хіба це не треба? — дивувався Петрусь.

— Так хіба ж я той… — втрачав переконливість у голосі Вухань. — Я ж нічого.

На тому виховання й закінчувалося.

Цього разу вони нібито все добре розрахували, нічого не повинно було завадити. Дуже проста конструкція. В траві зашморг, під ним замаскована невеличка ямка. Якщо стати в ямку, там ламається маленька гілочка, від цього розпрямляється висока береза неподалік, зашморг хапає нещасного за ногу й піднімає його над землею головою вниз.

Конструкція проста, але працювати не хотіла. Власне, вона працювала, однак дуже повільно. Гілочка ламалася, а потім жертва встигала зробити ще один крок, перш ніж береза розпрямлялася. Словом, ворог уже був далеко, а за його спиною в небо злітала мотузка.

Петрусь подумав і сказав, що це відбувається через те, що мотузки сховані в землі. Якщо ж їх у землю не ховати, то вовкулаки їх винюхають. Але можна, сказав він, спробувати використати це вповільнення.

І все. Вухань зрозумів, що цю справу йому доведеться самому доводити до кінця. Хлопчик пропав. Вухань двічі погукав його, один раз спитав, що робити, а потім сам заходився вирішувати проблему. Петрусь сидів під деревом, звівши очі на рясне листя над головою, і кусав собі губи.

Усе йшло чітко, коли вони випробовували пастку, не прикопуючи мотузку — коли вона лежала поверх трави. Отже, уповільнення відбувалося через те, що мотузку затримувала земля. От якби вона той… не затримувала, думав Вухань, тоді все було б той… Значить, треба зробити так, щоб вона не той… Він думав повільно й бурмотів усе, що думав, собі під ніс.

— Мотузка мусить рухатися той… вільно — навіть коли вона під землею. Бо інакше що ж… Отож…

Вухань залишив Петруся під деревом і пішов до ближнього березняку. За півгодини повернувся з оберемком березової кори. Розкопав рівчачок, у якому лежала мотузка, потім ретельно загорнув її в кору вздовж усього рівчака. Після цього знову прикопав, поклав зверху дерен, обдивився, щоб було непомітно, підправив де треба.

— Тепер вона вже не повинна той… Бо чого ж їй тепер..? Не повинна, ні.

Він знову вклав на місце в ямку зашморг, розрівняв його і, крикнувши Петрусеві: «Дивись!», — обережно поставив ногу в ямку.

Тієї ж миті його сильно смикнуло за ногу, він боляче впав на спину, а потім знісся ногами догори в повітря.

— Гей, Петрусю! — радісно закричав Вухань, — дивися, як добре вийшло!

Петрусь не відповів. Вухань вивернув як міг голову й поглянув під дерево, де залишив хлопця.

Під деревом Петруся не було.

— Петрусю! — голосніше і вже не так радісно гукнув Вухань.

Ніякої відповіді.

Вухань крутився, відчуваючи, як боляче ріже ногу мотузяний зашморг, видивляючись навколо Петруся й намагаючись згадати, коли він його бачив востаннє.

Лисий уважно роззирнувся довкола. Він шукав якихось знаків «для своїх», чогось такого, що підказувало б, що вхід саме тут. У тому, що це вхід (до підземелля?), він не сумнівався. І в тому, що біля входу — там, у темряві, — також нікого немає. Вони стояли на тому самому місці, де Леля з Васильком були минулого разу — тобто зовсім близько до улоговини. Але відчуття небезпеки у Лисого не з’являлося.

А от Глина дуже не любив цього місця. Він шкірив зуби, підігнувши задні лапи, ніби перед стрибком, і всім своїм виглядом казав:

— Я ще таких дурнів не зустрічав! Уже ж раз були тут. Тікали потім, як зайці. Ні, знову притупали. Що ви тут забули? Нічого доброго тут немає, зрозуміло? Значить так, зараз розвертаємося й киваємо звідси п’ятами що є духу. Зрозуміло?

Схоже, людям це не було зрозуміло, і Глина страшенно дратувався з їхньої недоумкуватості. Вони стояли мовчки, і це означало, що Глині також треба мовчати. Тож він стримувався. Але розумів, що довго так тривати не може. Тут би погавкати щосили, на повну горлянку!..

А Лисий не звертав на нього уваги. Він пильно вдивлявся в траву, намагаючись хоч би приблизно визначити межі оманливої ділянки. Якби вдалося, можна спробувати обійти її. Однак поки що нічого не виходило — трава здавалася однаковісінькою, ще й, як на гріх, не було вітру. Там, в улоговині, справжнього вітру, мабуть, не буває ніколи. Але й тут, нагорі, ні шелесь. Якби кинути палицю — низенько так, щоб торкалася верхівок трави, тоді б він визначив межу в одному місці. Після цього, він знав, земля почне гудіти й тремтіти. Тоді вже напевне треба тікати. Що ж користі від знань, добутих такою ціною?

Здається, Леля його зрозуміла. Як завжди, без слів. Вона поманила його пальцем і тихенько, ледь ступаючи, пішла вперед. Лисий, а за ним Василько з собакою рушили слідом.

Леля вела їх краєчком яру, і вони вже звикли до того, що межа оманливої трави йде вздовж яру, коли раптом дівчинка почала завертати праворуч, віддаляючись від краєчку схилу. Потім іще правіше, потім ще…

А тоді вони почули зовсім близький перестук. Далі йти не можна. Далі — порожні дерева. Схоже, звідси вони тягнуться аж до того місця, де вранці дітей застала сліпа пожежа. От тільки питання — як далеко вона зайшла після їхньої втечі.

Лисий торкнув Лелю за плече, й вона зупинилася. Він похитав головою, мовляв, далі не підемо, і цього достатньо. Вони рушили назад, до берега ріки. Проминули повалену сосну, біля якої зараз у воді нікого не було, й самісіньким краєчком над урвищем пішли на північ, петляючи разом із річкою й не наважуючись зрізати кути. З лівого боку постійно було чутно перестук порожніх дерев, і відчуття небезпеки не полишало Лисого.

Мабуть, воно передавалося іншим, бо йшли мовчки, напружені, мимохіть дослухаючись до розмови спалених дерев.

Вони вже проминули те місце, де вранці вибігли на берег, рятуючись від сліпої пожежі. Десь тут вона повинна була зупинитися. Вони йшли і йшли, а перестук з лівого боку не вщухав. А потім він став голоснішим, відчуття небезпеки зросло ще більше, і Лисий зупинився.

Далі йти не можна. Чомусь він був упевнений, що пожежа не могла вийти на самий берег ріки. Може, й так. Але вона так близько підійшла до урвища, що вже тут було страшно. А найстрашніше те, що вони остаточно зрозуміли: дороги додому немає.