– Я все дізнався, сеньйоре, – тихо проказав він іспанською.

– Ви неймовірно гарна, – прошепотів Тьомик англійською, скориставшись тим, що дон переключив свою увагу на Хорхе.

Я розривався між тим, щоб підслуховувати шемрання Хорхе та пильнувати Тьомика, який безцеремонно фліртував з хазяйкою, паралельно роздумуючи про те, що, може, ще не пізно й ліпше зараз вискочити з-за столу й чкурнути в напрямі Мехіко. Скільки там тої дороги? Якихось нещасних 40 миль! До ранку добіжимо.

– Поселилися сьогодні зранку, – продовжив Хорхе. – Один з них німець, інший – швед. По-моєму. Де й коли вони нагребли стільки землі – поняття не маю. Але… – ось у цьому місці, пам’ятаю, у мене ледь серце не вискочило з грудей, – …з документами на землю все гаразд. Її потрібно брати, доне…

– Ти впевнений?

– Так, доне.

«Гарна робота, чувак», – подумки похвалив я сам себе, полегшено зітхнувши. Однак розслаблятися не було часу: Тьомик уже повним ходом налягав на донью Розу.

– Як щодо того, щоб викурити по сигарі на веранді, помилуватися зоряним небом і поговорити про справи? – запропонував дон, хоч звучало це, швидше, як наказ, аніж пропозиція.

– Із превеликим задоволенням, – сказав я, вхопивши Тьомика за лікоть.

– Я не палю, – сказав Тьомик.

Я сильніше стиснув його лікоть.

– Я не палю! – загорлав він, рвучко вивільнивши руку.

– Мені достатньо й одного з вас, – засміявся дон.

– Але ми працюємо тільки вкупі, – рішуче відказав я і силоміць витяг напарника з-за столу; донья Роза сердито надула губки, змірявши мене сповненим ненависті поглядом.

Ми вийшли на просторий балкон, заставлений мармуровими вазонами з різними екзотичними квітами. Тьомик ображено сопів. Дон Педро запропонував мені сигару, запалив свою, а далі витяг з папки, яку приніс йому Хорхе, один з моїх «мокрих» актів на землю.

– Я волів би почати з оцього шматка, – він подав мені папірець.

Я прийняв документ обома руками, міцно притисши лікті до тулуба, щоб не видати зрадливе тремтіння кінцівок. То був той самий злощасний кусень землі під номером AJ317, з якого усе почалося. Судячи з опису, наділ розташований десь зовсім поряд з володіннями дона.

– Я купую цей пай, – безапеляційно відчеканив дон Педро. Він не сказав «чи не думали ви про продаж цього паю?» або ж «я міг би купити цю ділянку». Ні. Його тон не допускав жодних заперечень. Однак я ладен був продати землю прямо зараз, не торгуючись, навіть за півціни, аби тільки якнайшвидше дати драла з цих хоромів. Тьомик стояв поряд і вдавав, що уважно слухає дона, хоча очима мацав і роздягав сеньйору Розу, що зосталася сидіти за столом, кокетливо схиливши голівку набік.

– Я не проти, – стримано відказую донові.

– Я знаю, – дон хижо усміхається, а тоді незворушно називає ціну: – П’ять мільйонів песо.

Тут у Тьомика аж очі на лоба полізли. Схоже, на кількадесят секунд він забув навіть про донью Розу. Я відчував, що він ще, чого доброго, зомліє від почутої цифри. Геть-бо непристосований хлоп до справжнього бізнесу. Особисто я ніскільки не вразився і промовчав.

– Непогана ціна за такий шмат, – перервав хвилинну мовчанку мексиканець, чи то здивовано, чи то розгнівано звівши на переніссі брови. Я кивнув.

– Ось це завдаток, – безбарвно продовжив дон Педро. – П’ятсот тисяч песо. Завтра мої люди зв’яжуться з вами і переведуть на рахунок решту. Підготуйте усі документи для передачі землі у мою власність.

Мексиканець дав знак Хорхе, і той слухняно поставив на білосніжний гіпсовий парапет відкриту спортивну сумку «Nike». Я обережно зазирнув всередину. В ній лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Ціла купа! Я ще ніколи не бачив стільки готівки відразу.

– Можете перерахувати, – буркнув дон.

– Ні, дякую. Ми вам віримо.

Якусь мить я вагався, не знаючи, що робити далі. Я відчував, що донові Педро відомо все про нафту, тобто, що її там немає, і розумів, коли покладу руку на сумку, назад вороття уже не буде. Одначе, панове, я не з тих, хто відступає, маючи перед носом півмільйона мексиканських песо. Застебнувши блискавку, я рішуче прийняв сумку до своїх рук.

Дон Педро наче прочитав мої думки.

– Навіщо були оті ваші розмови про чорне золото? Ви ж не гірше за мене знаєте, що в тій землі немає ні краплини нафти, навіть якщо просвердлити дірку до самої магми, – жорстко проказав магнат, наче вичитуючи неслухняного хлопчака, який ненавмисно розбив вікно його маєтку.

Я потупив очі, але тут-таки придумав, як викрутитися. Я сказав йому правду:

– Це маркетинговий хід. Нам просто конче треба було продати землю.

Дон кивнув. Ми довго мовчали. Стояли пліч-о-пліч, задерши тліючі вогники товстенних бурих сигар у смолянисте небо, попахкуючи димом й роздивляючись воскові цятки зір. Запашний дим справжніх кубинських сигар колючим вогнем обпалював горло, але заспокоював нерви і стишував дрож. Язики опівнічної холоднечі помалу вповзали на балкон, лізли під жакет і крізь сорочку лоскотали тіло. Я міркував, чому ми ще живі, якщо цей дженджикуватий наркобарон від початку розумів, що жодної нафти не існує. Зрештою я спитав:

– Тоді чому ви купуєте цю ділянку?

Дон Педро розвернувся і твердими кроками вирушив до виходу з балкону. У дверях він обернувся й мовив, по-ідіотськи театрально помахавши вказівним пальцем:

– Чорне золото Мексики – це не нафта. Чорне золото Мексики – це її земля, хлопчики… Це її земля…

– Як?! Як, в дідька, ти це зробив?

Я невиразно пересмикнув плечима, хоча в душі торжествував, і від перезбудження мені хотілось верещати на все Мехіко, наче мавпа в джунглях. У такі моменти мене завше опановує відчуття вищості. Вищості над Тьомиком, над Хосе, над усім світом.

– Ти геній, чувак! – вторував Тьомик і на підтвердження ляскав долонею по бардачку «Доджа». – Ти даєш йому підроблений акт, а він каже – справжній! Ти просиш назвати ціну, а він сам пропонує вдесятеро більшу від вартості паю, так, наче в тій землі нафти і золота напхано до самого ядра!

Мені раптом схотілось спитати, чи не страшно Тьомику. Щось трохи гризло мене зсередини (не совість, не подумайте, совість у бізнесі – це як коханець у ліжку твоєї дружини… хоча ні… навіть як два коханці у ліжку твоєї дружини.) Але я так нічого й не сказав, не схотів псувати солодкий момент власного тріумфу.

– Ні, я все ще не можу повірити! – ніяк не вгавав мій напарник. – Це просто не вкладається у мене в голові! Це неможливо! Отак взяв – бац! – і запропонував ціну вдесятеро більшу! Я завше знав, що ти геній, чувак, але щоб аж та-а-ак.

– Це бізнес, Тьомо, – напустив я ще більшого туману. – Ти ніколи не збагнеш до кінця всіх нюансів справжнього бізнесу…

Ми проминули Зокало і неспішно їхали у свій готельчик, вихляючи між запиленими авто та поодинокими сонними вантажівками. На одному з перехресть, незважаючи на пізню пору, горлали запальних мексиканських пісень кілька бродячих менестрелів, маріачос, як їх тут називають, в широкополих сомбреро та чорних сюртуках із золотими ґудзиками. Я взяв з сумки одну з пачок, витяг з неї кілька купюр і жбурнув музикантам. Маріачос, покидавши інструменти, бігли за нашим «Челенджером» аж до наступного перехрестя. Так дуже дякували.

Перед сном я подзвонив Хосе Акуньї і розказав про всі перипетії пережитого дня.

– Круто, босе! – зрадів абориген. – Я знав, що ви його підчепите!

– Підготуй пакет із необхідними документами. Назавтра люди Раміреса мають навідатись до нашого агентства, щоб почати оформляти продаж землі. І… і приготуйся зникнути з Мехіко.

– Ви геній, босе! – кричав Хосе.

– Так, я знаю, – стомлено відповів я, поклав телефон, потягнувся, хряснув пальцями і завалився на ліжко.

Я вже майже відійшов до сну, коли почув, як Тьомик тихенько питає:

– Слухай, Максе, оскільки землі у нас на ділі немає, виходить, ми просто видурили в дона п’ять мільйонів? Якось не комільфо воно…