Знаючи Тьомикову тягу до різних халеп, щось у тому «ти не пожалкуєш» мене вельми насторожило. А втім, за хвилину до того, як отримати цей лист, хтось переказав мені, що вчора мене розшукував один з моїх колишніх клієнтів. Питався, куди поїхали двадцять залізничних цистерн з соляркою, які я сплавив йому місяць тому. А як я можу знати, куди, в дідька, вони поїхали? «Укрзалізниця» возить свої цистерни туди, куди їй заманеться. Тож у мене виникло сильне бажання знову міняти номер телефону і швиденько «летіти у вирій», подалі від надто допитливих клієнтів. Тому, не гаючись, я зібрав свої манатки і рвонув до Києва…

Я застав Тьомика, як завжди, за пляшкою пива, пакетом чіпсів перед телевізором. На кухні поралась його нова, незнайома мені дівиця. За вікном у темряві розмірено шурхотів по асфальту дощ.

– Здоров! – кинув я з порогу.

– Привіт! – бовкнув Тьомик у відповідь, не піднімаючись з місця.

Я пройшов до вітальні і без запрошення впав у крісло навпроти – у цьому домі мені дозволялося практично все.

– Паршива погода, – сказав я.

– Ага. Хочеш пива? – Тьомик говорив так, наче ми не бачились півдня, а не півроку.

– Давай.

– І чіпси бери.

Кілька хвилин ми мовчали, сьорбали пиво і хрумкали чіпсами. Зрештою я запропонував:

– Ну, давай, викладай свою справу.

І Тьомик розказав мені слізливу історію про свого «шведського» дядька.

– …і він назначив мене спадкоємцем, – закінчив мій товариш.

– Спадкоємцем чого?

– Усього свого бізнесу.

Я зразу ожив.

– За словами юристів там ласий шматок, – продовжив Тьомик. – А я в тому, ти ж сам знаєш, нічого не тямлю. Тре’ вступити у володіння, справи наладити, те-се…

– О’кей, друже, я тобі допоможу, – заспокоїв його я.

Наступного дня Тьомик прогнав свою нову хвойду. Потім ми це гарненько обмили і навели в квартирі безлад, який більше личив холостяку-спартанцю, бо після тої дівулі квартира скидалася на житло якогось гламурного педика. А ще за два тижні ми зробили собі візи й полетіли у столицю Півночі – Стокгольм вступати у володіння Тьомиковою спадщиною.

Отак воно все й почалося…

Спадок у Тьомика виявився просто королівським: житловий будинок на тридцять квартир на Остермальмі[2] та старе корито з двома косими вітрилами і дизельним двигуном, старше за мене й Тьомика разом узятих, припнуте до причалу в одній із посріблених легкими брижами заток старого міста – Gamla stan’у.[3] Квартири здавалися в оренду молодим сім’ям та студентам, яхта без діла гойдалася на балтійських хвилях й помалу іржавіла. Щомісячний прибуток від посесії усіх помешкань коливався в межах 14–15 тисяч євро, тому, вираховуючи плату за комунальні послуги, вивіз сміття та оренду місця стоянки шхуни, будинок давав десь 6–7 тисяч чистого доходу кожного місяця.

Я допоміг Артему оформити всі необхідні документи. У результаті Тьомик став буржуєм, і грошей у нього тепер було хоч відбавляй. Мене в Україні нічого не тримало, тому ми порішили осісти на якийсь час у Стокгольмі й насолодитися старушенцією Європою.

Тиждень ми жили на яхті, всередині якої виявилося кілька доволі непоганих спалень і маленька, але нічогенька така кухонька, поки одного дня Тьомик не заблював по самі вінця унітаз, сказавши, що з нього досить. Його завше захитувало на кораблях, навіть якщо корабель був припнутий до причалу. Після того ще три тижні ми мордувались у крихітній комірчині на горищі того тридцятиквартирного чуда шведського зодчества, яке відтепер належало Тьомику. Всі інші квартири були здані в оренду, і найближчий контракт закінчувався аж через вісім місяців, через що жити більше було ніде.

Зрештою там, на горищі висотки, було не так вже й погано. Тільки трохи тісно. Біля правої від входу стіни проступав обвуглений камін, займаючи половину нашої кімнати. У кутку за каміном тулився великий темно-коричневий глобус на різьбленій дерев’яній підставці. Моря на ньому були намальовані в брунатних тонах, а материки – в зеленкуватих. Ліворуч під вікном стояв зовсім крихітний стіл з вкрученою настільною лампою, коло нього – крісло, а протилежну стіну підпирало одне єдине ліжко. На ліжку ми з Тьомиком спали по черзі.

За два тижні ми обнишпорили всенький Стокгольм. Потім кілька разів плавали у Фінляндію на круїзних лайнерах компанії «Viking Line», з’їздили на північ Норвегії, але всюди було темно, вогко і холодно, тому, зрештою, нам це набридло і Тьомик забажав повернутися в Україну.

– Хочу додому, – проскиглив він одного вечора, втомленим поглядом проводжаючи сірі сніжинки в латках світла під ліхтарями. – Продам усе до дідька, чувак, і поїду назад на Вкраїну.

Я, будучи натурою більш енергійною і, так би мовити, авантюрною, навіть думки не припускав, що, маючи шість тисяч євро чистого доходу, ми просто так візьмемо та й повернемось до буденного життя.

– Нє-нє-нє! – рішуче зарепетував я.

– А що тут робити? Тут постійно похмуро, холодно й нудно. Ти хоч пригадуєш, коли ми останній раз сонце бачили?

Я не мав чим йому заперечити. Затяжна північна зима, завжди понуре небо на тлі ідеального до блювоти міста гнітили й мене. Сонце або сором’язливо, як східна красуня за паранджею, ховалося за хмарами, або ж тинялося бозна-де з іншого боку планети.

– Я придумав, – кажу, – давай поїдемо кудись на південь і займемося бізнесом! Ідея на перший погляд, може, й не вельми, але ми… кгм… так, м-м-ми тепер маємо стартовий капітал, а з нашими знаннями зможемо непогано розкрутитись за бугром! – я навмисне всюди вживав «наш капітал» і «наші знання», не розділяючи себе й Тьомика.

– А чому не тут, не у Швеції?

– Ну, по-перше, – відказую, – у тебе в Швеції вже є бізнес, і це тільки твій бізнес, друже, я тут геть не при ділах. А по-друге, почати якусь нову й справді прибуткову справу в такій країні, як Швеція, практично неможливо. Все, що могли вкрасти, тут уже розікрали двісті років тому. Тут усе злагоджено, все працює, всі закони відточені – про великі бакшиші можна забути, друже. Нам тут не розвернутись, ні до чого прикластись, розумієш?

– Ага, розумію, – буркнув Артем.

Ми ще трохи посперечались, але згодом таки порішили й надалі здавати будинок в оренду, а на отримані гроші чкурнути кудись світ за очі, на спраглі до нашого бізнесу ринки, шукати кращого життя.

– То куди поїдемо? – спитав зрештою Тьомик.

– Не знаю, – я крутнув ногою вкритого пилюкою глобуса, що стояв в кутку коло каміна. А потім, здається, сам чорт смикнув мене за язика: – Давай… а давай, чувак, махнемо в Мексику! Я знаю іспанську, може, пощастить і непогано там розкрутимось.

– А там гарні дівахи? – глипнув на мене мій товариш.

– Найкращі у світі! А ще там сонце, чувак, не те, що тут, у Швеції.

– Поїхали, – легковажно бовкнув Тьомик і всміхнувся, блиснувши двома рядами ідеальних зубів. Тоді у нього були ще всі зуби.

І ми поїхали…

Так що, блін, то він у всьому винен. Якби відмовився, нічого цього б не трапилося.

– Хочеш заробити? – спитав я.

То був наш другий день у Мехіко.

Тьомик не вилазить з готелю – акліматизовується в обнімку з півторалітровим бутлем джин-тоніку та телевізором, відновлюючись після першого у своєму житті дванадцятигодинного трансатлантичного перельоту (для інформації: хлоп боїться літати, аж пісяється).

Я тиняюся містом – проводжу рекогносцировку, заодно пробую владнати ключове організаційне питання. Діло в тому, що нам треба знайти й винайняти аборигена-мексиканця, який би став нашим радником і допомагав у вирішенні різних питань локального масштабу, себто хлопчика на побігеньках. Власне, знайти аборигена – не проблема, проблема – це знайти такого аборигена, який був би достатньо кмітливим, але не настільки, щоб нашкодити нашому бізнесу, наприклад, «зливши» нас поліції.