– А… Ні, нічого… Краще розкажіть, що ви, в біса, там нарили.

– Там є нафта, – сходу випалив я.

– Ти що? Пс-с… – прошепотів Тьомик, награно прикриваючись долонею.

– Земля неродюча, але в надрах лежать мільярди барелів чорного золота, – продовжив я, відразу беручи бика за роги. – То золота земля, сеньйоре Рамірес.

– Тоді чому ви розказуєте це мені? – спитав дон.

– Взагалі-то ми не нафтовики, ми лиш геологи-розвідники. У нас немає ні капіталу, ні засобів, щоб витягти звідтіля нафту. Ми випадково натрапили на поклади, мерщій скупили ділянки, а зараз не проти перепродати землю, – удавано прямодушно відповів я.

Дон Педро душив мене прискіпливим поглядом колючих очей. Але я вже твердо вирішив прийняти цю гру, а там, думаю, нехай вже що буде.

– Це добре, – нарешті промовив він, – це дуже добре…

У цей момент чорнопикий богатир у костюмі та малинових туфлях схилився над диваном і щось прошептав на вухо дону. Дон Педро мляво усміхнувся і впівголоса відказав, перейшовши на іспанську:

– Говори іспанською, Хорхе. Вони, схоже, нічого не тямлять по-нашому.

Далі вони перекинулися кількома дуже тихими фразами, але я все одно їх розчув.

– Тут від створення світу не було нафти, окрім тої, що приходить по трубах від океану, доне. Ці дві біломорді собаки дурять вас, сеньйоре, – сказав Хорхе.

– Я знаю, – відказав дон Педро. – Не розумію тільки, як ці жовторотики могли подумати, що я поведусь на таке?

– Але й без нафти це добра земля, доне.

– Ага, carramba, це гарна земля. Я потягну час, а ти вивідай, хто ці два цуцики, і ретельно перевір усі документи на землю. А там вирішимо, що з ними робити.

Тоді дон Педро повернувся до мене і промовив англійською:

– Запрошую вас обох, сеньйори, приєднатися до мене під час вечері. У мене чудовий будинок за містом. Я маю до вас непогану ділову пропозицію.

– Дякую за люб’язне запрошення, – почав був я, – але…

Мені здавалося, що в цей момент мексиканець розтинає мене на шматки своїм поглядом. Я вже не боявся його – я ж сказав, що вирішив прийняти цю гру, – однак я зовсім не мав бажання лізти на ворожу територію.

– …ми згодні! – зненацька замість мене докінчив Тьомик і потиснув руку донові.

– От і добре, хлопчики. О п’ятій пополудні я пришлю за вами лімузин.

– Ти глянь, чувак, яка в нього файна доця, – шепнув мені на вухо Тьомик.

– Ти ідіот! – я ледь не поперхнувся шампанським. – Це не доця! Це його дружина!

Я щонайсуворіше зазирнув Тьомику в обличчя. Блін, що за безтямний блукаючий вираз? А очі як у контуженого! У таких випадках боксерський рефері зазвичай махає високо здійнятими руками, обіймає боксера, лагідно відтісняючи його до канатів, і припиняє бій, фіксуючи технічний нокаут. Але Тьомик не боксер, і ми, на жаль, не на боксерському ринзі.

– Навіть не думай, кретине! – прошипів я.

– Ти про що, чувак? Я повністю контролюю ситуацію, – солідно прокашлявся Тьомик. – Запевняю, тобі нема про що хвилюватися.

З власного досвіду я знаю: коли Тьомик говорить, що нема про що хвилюватися, – це саме той випадок, коли дуже треба хвилюватися…

Минуло трохи більше тридцяти хвилин відтоді, як нас допровадили на білосніжному «Лінкольні» на заміську віллу дона Педро. Вілла виявилась не набагато меншою за весь «Four Seasons Hotel», з двоповерховим будиночком для гостей, з басейном, у якому могла б тренуватись уся українська олімпійська збірна по плаванню, і величезним парком, де спокійнісінько паслись мініатюрні приручені сарни. По периметру виднілися пости воєнізованої охорони, які трохи псували ландшафт.

Я сидів за круглим столом коло відчиненого вікна, сьорбав шампанське і пітнів. Зазвичай я дуже пітнію, коли нервую. А нервував я з двох причин. По-перше, через те, що дон Педро нахабно, не сказавши ні слова, ще у готелі відібрав у мене всі наші земельні акти, нібито для того, щоб його упорядник оцінив їх реальну вартість та відібрав найкращі паї. Другою причиною була донья Роза – дружина Педро Раміреса, яку Тьомик тільки-но сприйняв за його доньку, оскільки бігав у туалет попісяти, коли мене з нею знайомили. А хвилюватись там, хай йому грець, було через що – вродливішої жінки я ще зроду не бачив. Тьомик увесь розмазався і поплив, блін, у дальнє плавання, тільки її запримітивши.

Донья Роза направду годилася тому старому мексиканському пердуну в доньки. Вона була… ну, вся була така, як… ну, як мільйон баксів новенькими купюрами! Я, знаєте, не мастак жінок описувати, тому більше й не маю чого додати. Зате Тьомик сказав би, що донья Роза була не дуже високого зросту, засмагла, з гарно окресленим станом, м’якими грудьми і чарівливими маленькими ніжками. Якщо дивитися далі (я далі не дивився, бо мені й усього згаданого вище вистачило, щоб ледь не захлинутися слиною, тому все це записано по свідченнях Тьомика), натрапимо на ангельської вроди обличчя без жодної зморшки чи складочки, акуратний прямий ніс, широко поставлені чорні маслинки очей та пухкі сексуальні губи, з яких ніколи не сходить посмішка. Втім, найважливіше крилося не у зовнішності та пишних принадах. Донья Роза володіла просто неперевершеною харизмою. Вона рухалась граційно, неначе акторка театру, постійно щось приязно щебетала, божественно закидала голівку назад, невимушено підбираючи волосся, і причаровувала, причаровувала, причаровувала…

Відрекомендувавши мені свою дружину, дон Педро кудись вшився, пообіцявши приєднатися до нас під час вечері, і покинув мене напризволяще зі своїм чорнооким ангелом та моїм придуркуватим блондином. Моя нервозність перейшла заледве не у паніку, коли я побачив, як у Тьомика набухли штани і як він дивиться на господиню.

– Вона схожа на моє перше кохання… – замріяно промурмотів Тьомик.

– На сто перше, трясця твоїй матері! – я смикнув його за рукав жакета. – Тільки торкнешся до неї, я власноруч відірву тобі яйця! – а потім подумав-подумав і додав: – Якщо дон Педро сам не відірве їх тобі до того.

Втім, за двадцять хвилин повернувся дон Педро, трохи розрядивши ситуацію. Я відзначив, що він устиг переодягтися в новий піжонський жакет з вузенькою змійкою-краваткою та широченними манжетами, загостреними на кутах. Учотирьох ми сіли до столу вечеряти: я – навпроти дона, а Тьомик – супроти доньї Рози.

Дуже довго ми просто жували, іноді вставляючи безглузді фрази про смакові якості поданих закусок та кількість крові у біфштексі. Чудове червоне вино гарно смакувало до вечері, але ніяк не могло мене розслабити. Дон Педро виявився гарним господарем і прекрасним співрозмовником. Він докладав усіх зусиль, аби ми з Тьомиком не нудились, однак я не міг заспокоїтися і згодом обережно запитав:

– То що там із землею, сеньйоре Педро? Вас зацікавили наші наділи?

– Давайте не будемо за столом про справи, – ухилився він від відповіді.

Холодна підозра прокралась у моє серце, і я безповоротно втратив апетит. На відміну від Тьомика, який чудово освоївся за столом, наминаючи все, до чого міг дотягнутися, відкрито, потвора, підморгував дружині дона і не переставав сипати дурнуватими запитаннями, я ледве стримував тремтіння в руках, думаючи про те, чим все це скінчиться, якщо дон Педро таки розкусив, що документи на землю липові.

– А чого ви живете в готелі, якщо у вас є такий шикарний особняк? – тим часом варнякав Тьомик.

– То мій власний готель, – відповідав дон Педро. – Я постійно там зупиняюся, коли їжджу по справах до столиці.

– А нащо вам такий великий басейн? А чому ви не проклали сюди метро прямо від Мехіко? Скільки у вас вертольотів? – не вгавав мій компаньйон.

Донья Роза не відводила своїх чорних оченят від мого балакучого напарника. Високі синьоокі блондини, знаєте, наче магніт притягують смаглявих мексиканок. В якийсь момент я готовий був побитися об заклад, що вони вже труться ногами під столом. Саме тоді до дона підійшов Хорхе – та мавпа, що супроводжувала земляного магната в готелі.