Бенджамін утерся долонею та прихилився до стіни.

– Прокляття, – проскрипів він, – більше ніколи в житті не доторкнуся до риби.

Лише від згадки про вчорашню вечерю в голові Бенджі щось розірвалося, і вбиральня закрутилася, мов центрифуга. Хоча, будемо відверті, Бенджамін Лусіано вже здогадувався, що причина того, що з ним коїться, не зовсім у рибі і мучиться він не через банальне харчове отруєння. Бенджамін відчував, що йдеться про щось набагато серйозніше, розумів, що він улип у щось паскудне, оскільки голос, який прорізався вчора, коли він, схилившись над умивальником, позбавлявся щойно з’їдених рибних котлет, нікуди не зник.

знайди та приведи

або вбий!

– Чого тобі треба?! – рявкнув чоловік і тут-таки злякався, у відчаї обхопив голову руками, збагнувши, що розмовляє сам із собою.

Гаразд, не зовсім сам із собою. У його голові щось було.

Голос назвав ім’я. Виразно та чітко.

– Я не знаю… уявлення не маю, хто це такий!

тоді вбий

убий убий убий!

В очах Бенджаміна розлилася темінь, наче те щось, що застрягло в наелектризованому мозку, харкнуло зсередини чорнилом.

Чоловік прикусив губу, важко підвівся і повернувся до кімнати, у якій разом із Тьяґо прокладав проводку. Не помічаючи вже не просто насторожено-співчутливого, а конкретно переляканого погляду напарника, він правою рукою взяв електродриль і поліз драбиною до стелі.

Бенджамін Лусіано зупинився на третьому знизу щаблі та, тримаючи дриль свердлом догори, натиснув на кнопку. Вж-ж-ж-ж… Кімнату заповнило в’їдливе дзижчання. Вібрація електроінструмента передалася з руки на тулуб, залоскотала діафрагму і через шию заповзла у голову. Біль став нестерпним. Бенджаміну здалося, мовби тепер палають не лише волосини на голові, але й нервові закінчення в усьому тілі, а його череп стискає розпеченою сіткою. Губи побіліли та скривилися.

убий убий убий його!

Більше не маючи сил терпіти, Бенджамін загарчав і зіскочив із драбини. Від поштовху драбина похилилася та гримнулася на підлогу. Пальцями лівої руки Бенджамін дряпав голову; права рука (палець – вж-ж-ж-ж-ж! – не відпускав кнопку) описувала кола у повітрі.

– Бенджі?

Бенджамін рикнув і втупився в напарника так, ніби бачив його вперше.

– Що з тобою, аміґо? – слова обривалися в горлі Тьяґо. Він ступив крок назад, а тоді інстинктивно потягнувся рукою до хрестика на шиї. – Свята Маріє, це… не… ти… – слова перейшли в булькотання. Тьяґо подивився на Бенджаміна, який одночасно був йому і босом, і другом, і несподівано збагнув, що перед ним щось невідоме, що Бенджаміна більше немає, що на його місці стоїть… стоїть… Тьяґо не знаходив слів, щоб описати потвору з кривавими очима, яка, ледь нагнувши голову, розглядала його. І не випускала з правої руки ввімкнений електродриль. – Бенджі… що з-з… т… твоїм-ми очим-ма?

Вж-ж-ж-ж-ж…

Бенджамін Лусіано накинувся на Тьяґо настільки стрімко, що останній не встиг ані ухилитися, ані підняти руки, щоб принаймні спробувати захистися. Невисокий і худорлявий Тьяґо Лопес ударився спиною об стіну і, соваючи ногами, з’їхав на підлогу. Значно важчий Бенджамін наліг на напарника, витискаючи залишки повітря з його грудей, і приставив до скроні свердло.

УБИЙ УБИЙ УБИЙ

Вж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж…

– БЕНДЖІ?! – обличчя Тьяґо побагровіло від страху.

На руці, що стискала інструмент, здулися жили, передпліччя тремтіло, кінчик свердла двічі поспіль зачепив скроню. Бризнула кров, оголилася кістка.

– ЩО ТИ РОБИШ?! ПУСТИ!!! – Тьяґо Лопес обмочився і запручався. Безрезультатно: Бенджамін тримав його, наче в лещатах. – ХТО ТИ?!. БОЖЕ, НІ!!!

ВЖ-Ж-Ж-Ж-Ж-Ж-Ж!.. Із байдужим, замалим не апатичним виразом обличчя Бенджамін натиснув на інструмент. Восьмиміліметрове свердло з тупим страхітливим чавканням проламало кістку й увійшло в мозок. Відвідними каналами ринула мозкова речовина впереміш із кров’ю. Тьяґо Лопес верещав рівно дві секунди, після чого звірячий репет обірвався, і тільки ноги задригались у конвульсіях.

Бенджамін ще півхвилини водив свердлом вгору-вниз, зосереджено розсвердлюючи отвір. Шматки мізків і крихітні уламки черепа розліталися навсібіч, сірувато-рожевими бризками лягаючи на стіни, підлогу, обличчя Бенджаміна…

Бенджамін Лусіано так і не зрозумів, чому прикінчив Тьяґо. Власне, у нього не було часу. Приблизно через секунду після того, як його товариш припинив кричати, Бенджамін перестав розуміти взагалі. Чоловік перетворився на нечутливу оболонку, бездушний панцир із химерним, але, ніде правди діти, напрочуд владним голосом у голові.

Упродовж двадцяти хвилин, що минули, Ейнджел Льюїс, двадцятивосьмирічний начальник відділу кредитування ґуаякільського відділення «Citibank Ecuador», просунувся вперед на довжину капота свого службового «Nissan Sentra». Зважаючи на те, що творилося на виїзді з Ґуаякіля на сьогочасний момент, це було неабияким досягненням. І все б нічого, якби не кондиціонер, який вийшов із ладу десять хвилин тому і тепер гнав у салон тепле, може, на півградуса холодніше за зовнішнє повітря, і… мотоциклісти. Сонце сховалося за будинками, між якими губилося шосе, і температура трохи спала, однак у місті стояла страшенна задуха. Ейнджел буквально давився вологістю. «Ще кілька років у такому кліматі, – думав американець, – і мої легені перетворяться на зябра». Опустити вікна «Nissan’а» він не хотів, чи то пак не міг (ви вже, мабуть, здогадалися – через мотоциклістів). Минулого тижня він сунув цією самою дорогою до будинку на узбіччі траси «Ґуаякіль – Проґресо – Салінас», який винайняв десять місяців тому, зрозумівши, що більше не може жити у квартирі в центрі міста, і розмовляв по телефону з мамою в Нью-Йорку, коли якийсь нахаба промайнув повз нього на мотоциклі, вихопив із його руки iPhone – чорт забирай, цілковито новий, придбаний напередодні Різдва iPhone 6-ї серії! – і, наче нічого не сталося, помчав собі далі.

– Бляха, та припиніть ви сигналити! – верескнув Ейнджел, вгативши кулаками по керму. Спереду, справа та позаду його оточували таксі – жовті пошарпані малолітражки, водії яких осатаніло сигналили, неначе вірили, що скиглінням клаксонів допоможуть пробці швидше розсмоктатися.

«Citibank Ecuador» є частиною мультинаціональної фінансової корпорації «Citigroup» із Нью-Йорка, у якій Ейнджел розпочав кар’єру відразу після закінчення гарвардської бізнес-школи. 2011-го хлопцю запропонували посаду начальника відділу в одному з підрозділів компанії в Еквадорі. Пропозиція видавалася заманливою: хороша посада, пристойна зарплатня, байдуже, що десь у Південній Америці, і Льюїс погодився. Хлопець планував, що рік-півтора попрацює керівником відділу в Еквадорі (наведе лад у відділі – так йому сказали), після чого повернеться на ще вищу посаду до нью-йоркського відділення, але… застряг. Після чотирьох років у Ґуаякілі Ейнджел Льюїс був готовий на що завгодно, щоб повернутися назад, іноді він думав, що згодився б на посаду касира, аби тільки в Нью-Йорку (о’кей, можна в якому-небудь сраному Бісмарку, штат Північна Дакота), проте вакансій не було. Керівництво компанії не відпускало його з Еквадору.

– ПРИПИНІТЬ! – у якийсь момент задуха, пронизливі сигнали клаксонів і розпач злилися, змішалися, і Льюїс подумав, що вибухне. Його голову от-от мало розірвати, наче кавун, у який влучає куля калібру 5,56 мм, але наступної миті валка машин рушила, і чорна хвиля відступила.

Ейнджел подивився на себе в дзеркальце заднього вигляду та відзначив криваві плями на очних білках.

– Цього ще не вистачало, – у відчаї прошепотів він. Усю п’ятницю та вечір четверга (після вечері в ресторані «Sushi Isao», що на вулиці Бальсамос) його нудило та лихоманило, несамовито боліла голова. – Не вистачало підхопити якусь екваторіальну заразу.