Та це не так.

Якби цей самий спостерігач стежив за рухами трактора не з краю поля, а з висоти пташиного польоту, скажімо, зависнувши над лугом на повітряній кулі чи гелікоптері, йому відкрилася б зовсім інша картина. «John Deere» тягав за собою плуг, лишаючи на неораній поверхні гірського лугу чіткі темні смуги спушеної землі, які у міру просування складалися в заплутаний, але однозначно осмислений візерунок. Безперечно, у спостерігача виникло б логічне запитання: як Естебану, затиснутому в обмеженому просторі кабіни, удається так точно відтворювати достобіса непросту криву на такій великій площі? Скидалося на те, що якась невидима сила підказує чоловікові, куди й у який момент повертати. Щось вище за нього. Стоїть і дивиться. І скеровує. Фермер і сам би здивувався. Якби годину тому остаточно не втратив здатність дивуватися.

Слід від трактора «John Deere» – крива Гільберта

Трактор «John Deere», яким керував Естебан Петек, виводив на землі лінію, відому в математиці за назвою крива Гільберта (позначену так за іменем німецького математика-універсала Давида Гільберта), одну з найпростіших фрактальних,[13] або самоподібних, кривих. Правда, для Естебана це не мало значення. Фермер, який із дитинства порався біля плуга та трактора, який ніколи не навчався в університеті і, попри це, збив чималенький статок, вирощуючи сою, рис і кукурудзу на малопридатних для цього схилах згаслих андійських вулканів, не чув ні про фрактали, ні про химерні самоподібні криві, та й не міг себе бачити з висоти пташиного польоту. Хоча якби й міг – яка тепер різниця? На той момент, коли «килим Гільберта» вкрив усе поле, у тому, хто сидів за кермом темно-зеленого «John Deere», від Естебана Петека залишилася тільки оболонка.

Пляж ізолювали через два дні після того, як померла Марія Мелендес, а Тіто почав чути голос у голові. На ранок третього, попередньо набравши зразків для аналізу, всі туші облили бензином і підпалили. За цей час, незважаючи на те, що рибний ринок у Пуерто-Лопес ще 8 січня закрили на тиждень, деякі, скажімо так, не зовсім чесні рибалки встигли продати в Ґуаякілі приблизно сім тонн риби… Сім тонн тунців і жовтохвостів, які викинулися на безлюдний пляж на півдні від Пуерто-Лопес.

Дослідження морських ссавців і риб, які загинули біля берегів Еквадору протягом 7–8 січня 2015 року, виявилося безрезультатним. В узятих зразках тканин не було знайдено слідів отруйних, токсичних чи радіоактивних речовин. У ході аналізу океанської води – екологи взяли проби на різних глибинах і різних відстанях від берега вздовж усього узбережжя Еквадору – також не спостерегли відхилень від норми. Причина масового викиду так і залишилася нез’ясованою.

У п’ятницю, 9 січня, фінансову столицю Еквадору накрила хвиля насильства. У місті сталося три десятки автомобільних аварій (половина з яких – наїзди автомобілів на натовпи), півсотні кривавих і абсолютно безпричинних бійок, повсюди тривали перестрілки невідомо кого невідомо з ким. Люди наче збожеволіли. На авеню Хуана Танка Маренго з вікна бізнес-центру «Edificio Executive» офісний працівник викинув свого колегу. Один із найкращих учнів «Colegio Alemа`n Humbolt Guayaquil», німецької школи в Ґуаякілі, розтрощив голову вчителеві фізики. Покоївка з готелю «Sheraton», що на вулиці Хоакіна Гонсалеса, зв’язала сорокарічну канадку, яка приїхала на відпочинок, після чого зарізала двох її неповнолітніх дітей. Двоє робітників на будівництві втопили в бетоні свого виконроба… Чимало вбивств сталося в приватних будинках і квартирах, тож про них ще кілька днів ніхто не знав.

Поліція підтвердила насильницьку смерть 83 жителів міста.

9 січня в усіх еквадорських ЗМІ назвали Кривавою П’ятницею.

Суботу вже ніяк не називали – не до того було. Хоча, якби хтось захотів, цей день, напевно, нарекли б Іще Кривавіша Субота. Доки експерти висловлювали здогадки щодо того, що слугувало причиною спалаху агресії, на вулицях Ґуаякіля було закатовано й убито ще півтори сотні людей. Причин – не з’ясовано. Одні люди просто вбивали інших людей. У пресі заговорили про загадкову епідемію. Рафаель Вісенте Корреа, президент Республіки Еквадор, заявив про готовність ввести надзвичайний стан у найбільшому місті країни.

У неділю сумарна кількість жертв перевалила за чотири сотні.

На ліжку пульта не виявилося. Тимур розчаровано крекнув, підняв голову та побачив пульт на столі між Аліниною шкіряною сумкою і пакою глянцевих журналів (кілька номерів «Українського тижня», весь український «National Geographic» за 2014 рік, три чи чотири «Cosmopolitan» і один номер чоловічого «XXL» з Астаф’євою на обкладинці, через який чи, певно, більш доречно сказати, через яку Аліна третій тиждень діймала Тимура), але вставати не захотів. Ще рано – десята. У ті дні, на які не випадало чергування у Гідрометцентрі, – і, звісно, якщо дружина була на роботі, – Тимур Коршак дозволяв собі провалятися в ліжку до одинадцятої. Чоловік відкинувся на подушку та натягнув ковдру на носа.

Колись Тимур працював програмістом. Колись… Нині ж час, коли він мусив щоранку прокидатися о сьомій і поспішати на дев’яту в офіс, давно минув.

На початку зими 2009-го – через три місяці після повернення з Атаками[14] – Тимур Коршак звільнився з «Time-To-Play Technologies». Формально – за власним бажанням, хоча насправді його попросили піти. До того клятого відрядження до Чилі Тимура вважали одним із найкращих програмістів у «TTP», його ігрові боти в буквальному сенсі не мали собі рівних не лише в Україні, але й у Європі. Дмитро Віталійович Пузатий, директор зі стратегічного розвитку «TTP Technologies» і одночасно начальник відділу Gaming AI, ігрового штучного інтелекту, постійно відзначав Тимура перед босами компанії, натякаючи, що молодого програмера слід берегти та цінувати, що за п’ять років за ним із висолопленими язиками ганятимуться скаути з «Valve Corporation», «id Software» та «EA Games», однак, попри все, повернувшись із чилійської пустелі, Тимур так і не зміг улитися назад у колектив.

Він більше не міг програмувати ботів.

Гаразд, давайте будемо відверті – він більше не міг програмувати взагалі.

Упродовж трьох тижнів після повернення Тимур Коршак годинами сидів перед пласким комп’ютерним екраном і дивився наче крізь нього, згадуючи малюків із кривавими очима, готових роздерти на шматки все живе, що трапиться їм на шляху; згадуючи Долину Смерті та Сан-Педро; згадуючи розкидані пустелею тіла мертвих селян і влаштовану ботами пастку на плато Ель-Татіо. Тимур не замислювався над тим, що його коди коли-небудь знову використають для втілення віртуальних монстрів у плоті – зовсім ні, він не зазирав аж так далеко, – він просто не міг позбутися, відмитися від в’язких і чорних, ніби нафта, спогадів. Спливали години, проходили дні, а на екрані не з’являлося жодного нового рядка програмного коду. Те, чого довелося зазнати в Атакамі, загартувало характер Тимура, але водночас щось зламало всередині, зсунуло якісь коліщатка зі своїх місць, від чого чоловік став цілковито непридатним для роботи програмістом – як солдат після перелому хребта втрачає придатність до служби у війську.

У компанії з мільйонними оборотами довго так тривати не могло. Дмитро Пузатий спробував відверто поговорити з Тимуром. Коршак стисло розповів босу про події в Атакамі (навряд чи Пузатий йому повірив), після чого директор запропонував своєму найкращому програмістові взяти відпустку. Тимур погодився.