Тобто нікого, крім риби.
З океану на берег насувалася нова стіна дощу.
Відчувши під ногами пісок, Тіто спинився. Присів навпочіпки та підтягнув до себе найближчу рибину – невеликого, кілограмів на чотири-п’ять, жовтохвоста. Жовтохвіст ще був живий і розпачливо ляскав хвостом по піску. Старий обережно, наче боявся, що луска вкрита отрутою, притиснув рибу до землі й уважно роздивився. Яскраво-жовтий хвіст, дрібні грудні плавці такого ж насиченого жовтого кольору, темножовтий гребінь на спині. Із боків – від носа, через око і до самого хвоста – тягнулася жовта смуга, що ділила тіло рибини на дві частини: верхню, світло-блакитну, що згущується до темно-синього на хребті, та нижню, сріблясту, що переходить у зовсім біле на животі.
Ніби нічого особливого. На перший погляд – жовтохвіст як жовтохвіст.
От тільки витрішкувате око рибини виглядало незвичним, мутно-чорним і підпливало кров’ю. Помітивши кров, Тіто зморщив лоба: «Чорт забирай, що це? Ну що це таке? Скільки тієї крові в рибі? Що мало статися, щоб вона проступила круг ока?» Він нахилився, і чорнота попливла – щось ворухнулося в риб’ячому оці. Рибалка злякано відсахнувся та мимоволі дужче втиснув рибину в пісок. На мить йому здалося, що жовтохвіст спостерігає за ним. Точніше, щось дивиться на нього крізь набрякле чорнотою око жовтохвоста. Старий Тіто труснув головою, женучи геть дурнувату думку, а рибина засмикалася з подвійною силою.
Цок-цок-клац! Тіто не вдавалося опанувати себе. Розповіді Робледо, Салазара та Сандоваля більше не здавалися надуманими: протягом тижня щось дуже лихе коїлося в морі, а от тепер він, Тіто, ураз чітко усвідомив – це щось, схоже, полізло на берег.
Відклавши ніж убік, чоловік схопив жовтохвоста двома руками та підняв хвостом догори. Риба несамовито пручалася, із незрозумілих причин хвіст відхилявся лише в один бік – управо. Зате відхилявся так, що…
(я чув, як тріщали хребти)
…тіло жовтохвоста нагадувало перекинуту літеру U.
Тіто поклав рибину назад на пісок, узяв у руку ножа та двома ударами розрубав її навпіл. Підніс до носа обрубок хвоста, понюхав. Від вигляду соковитого м’яса в животі забурчало. Рибалка мимоволі ковтнув слину й облизався.
Завагався.
(…присягаюся, Тіто, та риба була дурною!)
– Ні, ні, ні… Я не робитиму цього.
Уздовж горизонту сяйнула довжелезна блискавка. Через секунду спалахнула ще одна, з оглушливим тріском обвалившись у воду за півкілометра від берега. Тіто глянув на багатотонну тушу кашалота за кількадесят кроків вище пляжем. Кит лежав так близько, що рибалка розрізняв зморшки на смолянисто-чорній шкірі, яку китобої поміж себе називають «чорносливом». Однак іти туди не став. Після того як, тигром захурчавши у порожньому шлунку, голод нагадав про себе, кашалот більше не цікавив Тіто. Тепер його цікавила лише риба.
Риба… Стільки риби…
– Ні, так не можна, – мотаючи головою, процідив він.
Інстинктивно виставивши перед собою ножа, Тіто пішов назад до човна. Забрав якір, протиснувся крізь рибу на мілководді та вибрався на борт. А тоді завмер, утупившись у точку поперед себе.
Підбирати рибу, що викинулася на берег, не можна – це аксіома, закон. Так учив батько, так казали всі рибалки з Пуерто-Лопес. Хоча – Тіто опустив затуманений голодом погляд на спінену воду біля катера – технічно, ця риба не на березі. Вона у воді біля берега. Жива! І на вигляд цілком нормальна… якщо не зважати на крововиливи з очей і на самі очі. Але це дрібниці. Якщо взяти її з води поблизу берега – це означатиме, що він її зловив.
По навісу та дерев’яній палубі залопотів дощ. Море вкрилося схожими на сліди від віспи цятками, яких щомиті ставало більше. Чоловік не рухався, відчуваючи, як холодні краплі скочуються з волосся на ніс, щоки та плечі.
– Ти ж не стоятимеш так до смерку, – сам до себе проказав Тіто. По тому рішуче сплюнув у воду, витягнув із-під лав складені металеві кошики й узявся напихати їх рибою, що роїлася довкола човна. Йому не довелося діставати сітки чи багор, достатньо було протягнути мотузку крізь ручки й опустити кошик у воду – риба сама лізла всередину.
Наповнивши шість кошиків, Тіто Мелендес завів двигуни і дав задній хід, відводячи «Sea Ray 310» від берега. Перед тим як розвернути ніс на північний захід, рибалка підступив до правого борту та востаннє окинув поглядом J-подібну затоку. Щось муляло йому. Чогось не вистачало. Тіто невесело глипнув на кашалота, акул, безформного спрута; задерши голову та ловлячи очима дощові краплі, подивився на розкошлане провисле небо, але не міг зрозуміти, що не так. Щось украй нереалістичне було в картині, що вже зникала за завісою зливи. Крихітна невловима деталь перетворювала побачене на ідіотський фарс.
Зрештою, нічого не придумавши, Тіто поклав руку на штурвал і повів свій катер до Пуерто-Лопес.
Він пришвартував «Sea Ray 310» біля причалу за п’ять хвилин до шостої. Сонце щойно зайшло, хоча через хмари Тіто цього не бачив. Із неба лило як із відра. Пісок був просякнутий вологою та нагадував недоварену вівсянку. Нервово озираючись, рибалка підігнав до причалу розхитаний пікап «Toyota» і, не вимикаючи двигун, перетягнув у проіржавілий кузов усі шість кошиків із рибою.
Тіто поспішав, розуміючи, що рибу потрібно сплавити сьогодні. Він не помітив на J-подібному пляжі слідів людей, але з цього не варто робити висновок, що кашалота до нього ніхто не знайшов. Тіто не знав, скільки той кит пролежав на піску. Можливо, про викид давно повідомили алькальда Пуерто-Лопес, а той, у свою чергу, доповів губернатору в Портов’єхо, і на цей момент до всипаної трупами морських тварин смуги піску на південь від селища мчать представники рибнагляду. Можливо, туди вже летять телевізійники з Ґуаякіля чи Кіто, готуючись зняти черговий драматичний сюжет для поціновувачів апокаліптичних історій: темрява… дощ… хвилі, що накочують із пошматованої блискавками пітьми… та гігантські морські ссавці, які повільно помирають під завивання байдужого вітру. Навіть якщо про масовий викид поки що ніхто не знає, припустимо, що за годину, незважаючи на пітьму, яка стрімко насувалася зі сходу, про нього дізнаються всі. І тоді продати рибу, будь-яку рибу, зловлену у водах неподалік Пуерто-Лопес, буде напрочуд важко. Тіто не міг ризикувати.
Примостивши останній кошик у кузові, рибалка затримався і ще раз придивився до риби. У жовтохвостів, яких він витягнув із води біля берега, кривавих підтьоків не було, зате очі… Тіто здригнувся. Він не міг збагнути, чому вони стали такими чорними. І чому він не може позбутися відчуття, що навіть після того, як рибини припинили смикатися та бити хвостами, хтось – чи радше щось – за ним спостерігає.
Стоячи біля свого пікапа з налиплим на лоба волоссям, із тремтячими від знесилення руками та напівроззявленим ротом, переповненим гарячою слиною, Тіто Мелендес востаннє подумав про те, щоб зупинитися. Те, що він робить, – неправильно. Він мусить залишити улов і розказати про побачене алькальду… Наступної миті в його животі забуркотіло, як у надрах вулкана перед виверженням, і думки затягнуло товстою непрозорою плівкою. Контури слів порозпливалися, вони неначе злиплися в один кавалок, змішавшись і втративши зміст. Тіто подумав, що, напевно, з тією рибою щось сталося. Та де там – «напевно»! Звісно, щось сталося; інакше якого дідька вона полізла б на берег. Разом із тим протягом минулих п’ятдесяти років Тіто майже без перерви рибалив і не уявляв, що має трапитися із живою, на вигляд цілком здоровою рибиною, щоб споживання її м’яса становило загрозу людському життю. Якби біля Еквадору сталася якась катастрофа, він би вже про це почув. Та й отруєна риба не б’ється у воді, а плаває догори черевом. І недобре пахне.
Усе гаразд, риба нормальна, нічого страшного з нею не трапилося.
Тіто сів за кермо та повів пікап до свого будинку на вулиці Рокафуерте.
– Стара, йди сюди! Поглянь! – рибалка почав гукати ще до того, як бризки, здійняті колесами пікапа, долетіли до ґанку. – Дивися, скільки риби!
