Чоловік з ліхтарем знову з’явився, тягнучи за собою на вірьовці понурого коня, що ступав неохоче. Він поставив коня біля дишла, прив’язав посторонки і довго порався, закріплюючи збрую однією рукою, бо в другій тримав ліхтар. Повертаючись за другим конем, він помітив нерухомі постаті пасажирів, зовсім уже білі від снігу, і сказав:

— Чого ж ви не садете в диліжанс? Там хоч від снігу сховаєтесь.

Вони, мабуть, не подумали про це, і тепер всі разом кинулись до диліжанса. Троє чоловіків розмістили своїх дружин у глибині екіпажа і слідом за ними влізли самі; потім вільні місця мовчки зайняли інші невиразні й закутані постаті.

Підлога диліжанса була заслана соломою, в якій тонули ноги. Дами, що сиділи в глибині карети, взяли з собою мідні грілки з хімічним вугіллям; тепер вони розпалили ці прилади і деякий час стиха розповідали одна одній про їхні якості, повторюючи все те, що кожна з них уже давно знала.

Нарешті, коли диліжанс був запряжений шістьма кіньми, замість чотирьох, як звичайно, зважаючи на труднощі шляху, чийсь голос зовні спитав:

— Усі сіли?

Голос зсередини відповів:

— Усі.

Тоді вирушили в дорогу.

Диліжанс їхав повільно, дуже повільно, майже ступою. Колеса грузнули в снігу; вся карета стогнала і глухо потріскувала; коні ковзали, хрипли, від них ішла пара; довжелезний батіг кучера безперервно хльоскав, літав у всі боки, звиваючись і розгортаючись, немов тоненька гадючка, і раптом стьобав по якому-небудь круглому крупу, після чого той напружувався ще дужче.

Потроху розвиднювалось. Легкі сніжинки, які один а пасажирів, чистокровний руанець, порівняв з дощем бавовни, перестали падати. Тьмяне світло просочилося крізь великі, темні й важкі хмари, проти яких ще сліпучішими здавалися білі поля, де виринав то ряд високих дерев, вкритих інеєм, то халупки під сніговою шапкою.

При світлі цього сумного світанку пасажири почали з цікавістю розглядати одне одного.

У найдальшому кутку, на найкращих місцях, одне навпроти одного, дрімало подружжя Луазо, оптові торговці вином з вулиці Гран-Пон.

Луазо, що був колись прикажчиком, купив підприємство у свого збанкрутілого хазяїна і розбагатів. Він по найнижчій ціні продавав дрібним провінціальним торговцям найгірше вино і мав серед друзів і знайомих славу страшенного шахрая, справжнього нормандця — хитрого й життєрадісного.

Репутація шахрая настільки закріпилася за ним, що якось на вечорі в префектурі пан Турнель, авторг байок і пісеньок, в’їдливий і гострий, місцева знаменитість, запропонував дамам зіграти в гру «пташка літає» ⁴; його жарт облетів вітальню префекта, потім дійшов до віталень городян і цілий місяць звеселяв усю округу.

Крім того, Луазо славився всякими смішними вихватками і дотепами — часом вдалими, а часом банальними, — і кожен, хто говорив про нього, обов'язково додавав:

V— Він страшенно кумедний, цей Луазо.

Невисокий на зріст, він ніби складався з самого круглого черева, над яким здіймалася червона фізіономія, облямована сивіючими бачками.

Його дружина, висока, дужа, енергійна жінка з грубим голосом і рішучою вдачею, була душею порядку і рахівництва в торговельній фірмі, в той час, як, сам Луазо оживляв її своєю життєрадісною жвавістю.

Поруч з ними з неприхованою свідомістю своєї гідності і високого стану сидів пан Карре-Ламадон, фабрикант, особа визначна в бавовняній промисловості, власник трьох бавовняних прядилень, кавалер Почесного легіону і член Генеральної ради. За весь час Імперії він очолював благо-намірену опозицію з єдиною метою одержати згодом якомога більше за приєднання до того устрою, з яким він боровся, за його власним виразом, благородною зброєю. Пані Карре-Ламадон, значно молодша від свого чоловіка, була втіхою для призначених в руанський гарнізон офіцерів з порядних родин.

Вона сиділа напроти чоловіка, маленька, гарненька, загорнута в хутра, і журно розглядала жалюгідну внутрішність диліжанса.

їхні сусіди, граф і графиня Юбер де Бревіль, мали одне з найстаровинніших і найзнатніших нормандських прізвищ. Граф, літній дворянин з величною осанкою, намагався одягатися так, щоб підкреслити свою природну схожість з королем Генріхом IV, від якого, коли вірити легенді,— фамільним гордощам, — завагітніла одна з дам Бревіль, чоловік якої саме через це одержав графський титул і губернаторство в провінції.

Граф Юбер, колега пана Карре-Ламадона по Генеральній раді, представляв орлеаністську партію департаменту. Історія його одруження з дочкою дрибного нантського судновласника назавжди лишилася загадкою. Але оскільки графиня мала величні манери, приймала краще за всіх і про неї ходила навіть чутка, що вона була колись коханкою одного з синів Луї-Філіппа, — уся знать поважала її, а її салон вважався першим у департаменті, єдиним, де збереглася ще старовинна вишуканість, і потрапити до якого було нелегко.

Багатство Бревілів, що цілком складалося з нерухомого майна, приносило, як казали, п’ятсот тисяч ліврів доходу щорічно.

Ці шестеро людей займали найкращу частину карети і уособлювали багату, владну й могутню верству суспільства, верству людей впливових, вірних релігії й твердим устоям.

Через дивний збіг обставин усі жінки розташувались на одній лавці, і поруч з графинею сиділи дві черниці, що перебирали довгі чотки, бурмочучи молитви. Одна з них була літня, з подзьобаним віспою обличчям, ніби в неї колись впритул вистрелили картеччю. В другої, дуже немічної, було гарне, хворобливе обличчя і сухотні груди, які терзала всепоглинаюча віра мучеників і фанатиків.

Але всі погляди були звернуті до чоловіка і жінки, що сиділи навпроти черниць.

Чоловік був добре відомий Корнюде, демократ, пострахо-вище всіх шановних людей. Уже двадцять років купав він свою довгу руду бороду в пивних кухлях по всіх демократичних кафе. Він прогуляв із своїми товаришами й друзями досить велику спадщину, одержану від батька, колишнього кондитера, і нетерпляче чекав встановлення Республіки, щоб дістати, нарешті, посаду, заслужену стількома революційними частуваннями. Четвертого вересня, можливо, внаслідок чийогось жарту, він вирішив, що його призначено на посаду префекта; проте коли він хотів приступити до виконання своїх обов’язків, писарі, які опинилися на той час єдиними хазяїнами префектури, не захотіли його визнати, і йому довелося відступити. Та бувши загалом непоганим хлопцем, смирним і догідливим, він з надзвичайним запалом взявся за організацію оборони. Під його керівництвом у полях викопали вовчі ями, по сусідніх лісах вирубали всі молоді деревця і всі дороги всіяли пастками; задоволений вжитими заходами, він з наближенням ворога поспіхом відступив до міста. Зараз він вважав, що значно більше користі принесе в Гаврі, де також необхідно буде копати траншеї.

Жінка — з так званих осіб «легкої поведінки» — славилась своєю передчасною повнотою, через яку її прозвали «Пампушкою». Маленька, вся кругленька, немов налита жиром, з пухкими пальцями, перетягнутими в суглобах, наче низка сосисок, з лискучою і натягнутою шкірою, з неосяжними грудьми, що випиналися під сукнею, вона була все-таки апетитна й приваблива, і до неї багато хто залицявся — так радувала око її свіжість. Обличчя її було схоже на рум’яне яблуко, на бутон півонії, що ось-ось розквітне; на ньому блищало двоє чудових чорних очей, відтінених довгшіи густими віями, а внизу — чарівний, маленький, вогкий ротик з дрібними блискучими зубками, створений для поцілунків.

Крім того, вона, як казали, відзначалася ще багатьма неоціненними якостями.

Як тільки її впізнали, між порядними жінками пробіг шепіт; слова «повія», «який сором» були сказані так виразно, що Пампушка підвела галову. Вона обвела своїх супутників таким задирливим і сміливим поглядом, що відразу ж запанувала цілковита тиша, і всі опустили очі, крім Луазо, який грайливо поглядав на неї.

Незабаром, проте, розмова між трьома дамами поновилася; присутність такого сорту особи несподівано зблизила, майже здружила їх. Чеснотливі дружини відчули потребу об’єднатися перед лицем цієї безсоромної продажної істоти, — адже любов законна завжди ставиться згорда до своєї вільноГ сестри.