Ішли чутки, що пруссаки ось-ось увійдуть в Руан.

Національна гвардія, яка останні два місяці провадила дуже обережну розвідку в сусідніх лісах, — причому іноді підстрелювала своїх власних вартових і готувалась до бою, тільки-но якесь зайча заворушиться в кущах, — тепер повернулась до своїх домівок. Її зброя, мундири, — все смертоносне спорядження, яким вона ще так недавно лякала

верстові стовпи великих доріг на три льє навкруги, раптом кудись зникло.

Останні французькі солдати переправилися, нарешті, через Сену, ідучи в Понт-Одемер через Сен-Север і Бур-Ашар; а позаду всіх, пішки, йшов генерал з двома ад’ютантами; він остаточно занепав духом і не знав, що робити з такими роздрібненими купками людей; він і сам був у розпачі від страшного розгрому народу, що звик перемагати, а тепер був безнадійно розбитий, незважаючи на свою легендарну хоробрість.

Потім над містом залягла глибока тиша, мовчазне і розпачливе очікування чогось невідомого. Багато пузатих буржуа, що втратили всяку мужність у себе за прилавком, з тривогою чекали переможців, боячись, щоб не прийняли за зброю їхні рожна для печені і великі кухонні ножі.

Життя, здавалося, зупинилось; крамнички зачшшлись, безлюдні вулиці заніміли. Коли-не-коли вздовж стін поквапливо пробирався перехожий, наляканий цією тишею.

Чекати так страшно, що людям хочеться, аби ворог уже швидше прийшов.

На другий день після відходу французьких військ, скоро після полудня, по місту промчало кілька уланів, що з’явилися хтозна-звідки. Потім, трохи згодом, по схилу Сент-Катрін спустилася чорна лавина; два інших потоки загарбників рвонули з боку Дарнетальської і Буагігі омської доріг. Авангарди цих трьох корпусів водночас з’явилися на площі біля ратуші, і черев усі сусідні вулиці розгорнутими батальйонами стала підходити німецька армія; брук стугонів від розміреного й чіткого кроку.

Слова команди, що вигукувалися незвичними гортанними голосами, розносились вздовж будинків, які здавалися вимерлими й покинутими, а проте з-за причинених віконниць чимало очей крадькома розглядали переможців, що стали, «за правом війни», хазяїнами міста, майна й життя. Мешканці, які сиділи в затемнених кімнатах, були охоплені жахом, що його викликає стихійне лихо, великі й руйнівні землетруси, перед якими безсилі вся мудрість і могутність людини. Одне й те ж почуття виникає кожного разу, коли повалено усталені порядки, коли втрачено почуття безпеки, коли все, що було під охороною людських законів або законів природи, опиняється під владою безглуздої, грубої і нещадної сили. Землетрус, що нищить цілий народ під руїнами будинків, розлив ріки, що несе потонулих селян разом з трупами волів і зірваними кроквами дахів, або переможна армія, яка вирізує тих, що захищаються, забирає в полон усіх інших, грабує в ім’я Меча і під гуркіт гармат дякує якомусь там богові,— все це — страшне лихо, яке підриває віру в одвічну справедливість і в прищеплюване нам сподівання на заступництво небес і розум людини.

Та невеличкі загони вже стукали біля кожних дверей і зникали в будинках; слідом за навалою йшла окупація. У переможених з’явився новий обов’язок: виявляти люб’язність до переможців.

Минув деякий час, стих перший порив жаху, і знову запанував спокій. У багатьох родинах прусський офіцер їв за одним столом з господарями. Іноді, якщо він був добре вихований, то з чемності жалів Францію, казав, що йому неприємно брати участь у цій війні. Йому були вдячні за такі почуття; до того ж кожного дня могло стати в пригоді його заступництво. Догоджаючи йому, крім того, можна було позбутися постою кількох зайвих солдатів. Та й навіщо зачіпати людину, від якої цілком залежиш? Адже це скоріше було б нерозважливістю, ніж хоробрістю. А нерозважливість вже не є вадою руанських буржуа, як раніше, в часи героїчних оборон, що прославили це місто. І, нарешті, кожний виправдував себе головним аргументом, підказаним французькою ввічливістю: у себе вдома цілком припустимо бути чесним з іноземним солдатом, аби тільки на людях не виявляти цих близьких відносин. На вулиці його не пізнавали, зате вдома охоче розмовляли з ним, і німещ» з кожним днем усе довше засиджувався вечорами, гріючись біля сімейного вогнища.

Усе місто потроху набирало звичайного вигляду: французи ще побоювались виходити з дому, але прусські солдати кишіли на вулицях. Проте офіцери блакитних гусарів, які з викликом волочили по тротуарах свої довгі знаряддя смерті, зневажали простих громадян, мабуть, не набагато більше, ніж офіцери французьких єгерів, ще пиячили в тих самих кафе рік тому.

І все-таки в повітрі було щось невловиме й незвичне, нестерпна чужа атмосфера, ніби поширювався якийсь запах, — запах навали. Він сповнював житла й громадські місця, надавав особливого смаку їжі, породжував таке відчуття, що подорожуєш по далекій-далекій країні, серед небезпечних диких племен.

Переможці вимагали грошей, великих грошей. Жителі платили без кінця; а втім, вони були багаті. Та чим нормандський комерсант багатший, тим сильніше він страждає від найменшого збитку, бачачи, як найдрібніша часточка його статків переходить в інші руки.

Проте на два-три льє нижче міста, біля Круассе, Дьєпда-ля або Б’єссара, матроси й рибалки не раз витягали з річки розбухлі трупи німців у мундирах, то вбитих ударом ножа чи кулака, то з проламаною каменем головою, то просто скинутих у воду з моста. Ріжковий намул обгортав саваном ці жертви таємної, дикої й законної помсти, безвісного героїзму, безшумних нападів, більш небезпечних, ніж бої серед білого дня, і позбавлених ореолу слави.

Бо ненависть до Чужоземця завжди озброює купку Безстрашних, готових померти за Ідею.

Але тому, що завойовники, хоча й підкоривши місто своїй незламній дисципліні, все-таки не зробили жодного з тих жахливих злочинів, які поговір незмінно приписував їм під час їхнього переможного походу, — жителі кінець кінцем посміливішали, і потреба торговельних операцій знову ожила в серцях місцевих комерсантів. Деякі з них мали значні давні інтереси в Гаврі, зайнятому французькою армією, і вирішили спробувати попасти в цей порт — суходолом до Дьєппа, а там сісти на пароплав.

Були використані всі впливові знайомства з німецькими офіцерами, і комендант міста дав дозвіл на виїзд.

Для цієї подорожі, на яку записалося десять чоловік, було найнято великий диліжанс з четвернею коней, і вирішено виїхати у вівторок вранці, вдосвіта, щоб уникнути всіляких зборищ.

За останні дні мороз уже скував землю, а в понеділок, коло третьої години, з півночі насунулись великі чорні хмари і принесли з собою сніг, який падав безперервно весь вечір і всю ніч.

Вранці, о пів на п’яту, пасажири зібралися у дворі «Нормандського готелю», де вони мали сісти в карету.

Вони ще не прокинулися як слід, куталися в пледи і тремтіли від холоду. В темряві вони насилу бачили один одного, а незчисленний важкий зимовий одяг робив усіх схожими на гладких кюре в довгих сутанах. Та ось двоє чоловіків упізнали один одного, до них підійшов третій, і вони почали розмову.

— Я їду з дружиною, — сказав один з них.

— Я теж.

— І я.

Перший додав:

— У Руан ми вже не повернемось, а якщо пруссаки підійдуть до Гавра, переїдемо в Англію.

У всіх них були однакові наміри, бо це були люди однієї вдачі.

Проте коней ще не запрягали. Ліхтарик конюха час від часу з’являвся в одних темних дверях і одразу ж зникав у інших. З глибини стайні чути було приглушений гноєм і солом’яною підстилкою кінський тупіт і чоловічий голос, що вмовляв і лаяв коней. З легкого брязкотіння бубонців можна було зрозуміти, що підганяють збрую; брязкотіння скоро перейшло у виразний, безперервний дзвін, що відповідав розміреним рухам коня; іноді він затихав, потім відновлювався після різкого ривка, що супроводився приглушеним стуком підкованого копита об землю.

Раптом двері зачинилися. Все стихло. Змерзлі буржуа замовкли; вони стояли не рухаючись, заклякнувши від холоду.

Суцільна завіса лапатого снігу безперервно миготіла, падаючи на землю; вона стирала всі обриси, опушувала речі крижаним мохом, і в мовчанці міста, що затихло, поховане під покровом зими, чути було лише неясний, незбагненний, невиразний шелест білих порошинок, які, здавалося, наповнювали весь простір, вкривали весь світ.