Ніколи він ще не впадав у такий розпач, не був такий пригнічений; у нього було відчуття, що настає кінець усьому його фізичному й духовному єству; ніколи не поринав він у таку безутішну душевну тугу. До другої пополудні він сидів у кріслі 'біля каміна, простягти до вогню ноги, не маючи сили ворухнутись чи щось робити. Потім у нього з’явилась потреба заспокоїтись, потиснути віддані руки, побачити вірні очі, потреба в тому, щоб його пожаліли, допомогли йому, потреба в ласкавих й дружніх словах. І, як завжди, він подався до графині.

Коли він зайшов, Аннета була Сама у вітальні — стояла до нього спиною й швидко писала адресу на якомусь листі. На столі коло неї лежала розгорнута газета «Фігаро». Бертен побачив разом і дівчину, і газету, і він розгублено зупинився, не сміючи далі ступити. А що, як вона прочитала? Вона обернулась і, заклопотана своїми жіночими справами, квапливо сказала:

— А, добридень, пане художнику! Вибачте, що покидаю вас. Швачка чекає мене нагорі. Розумієте ж, зустріч із швачкою перед весіллям — це важлива справа. Зараз пришлю вам маму, — вона оце сперечається й розважає мою художницю… Коли вона потрібна буде, я знову її покличу на декілька хвилин.

І дівчина майже вибігла з вітальні, підкреслюючи, що їй ніколи.

Ця раптова втеча без жодного приязного слова, без жодного прихильного погляду на нього, Бертена, що так її кохає, зовсім пригнітила його. Очі його знову спинились на «Фігаро», і він подумав: «Вона прочитала. З мене глузують, мене заперечують. Вона вже не вірить у мене. Я вже для неї ніщо».

Він ступив до газети так, як підходять до людини, щоб дати їй ляпаса. І тут у голові в нього промайнуло: «Може, вона й не читала. Вона така заклопотана сьогодні. Але про це, безперечно, розмовлятимуть при ній за обідом, і їй однаково схочеться прочитати цю статтю».

Якось мимоволі, майже несвідомо, він схопив газету, згорнув її, зібгав і швидко, мов злодій, сховав у кишеню.

Ввійшла графиня. Побачивши синяве, перекошене обличчя' Бертена, вона здогадалась, що його страждання дійшли до крайньої межі.

Вона кинулась до нього з поривом, усім поривом своєї бідної і змученої душі, свого бідного, теж розбитого тіла. Поклавши йому руки на плечі й подивившись просто в очі, вона мовила:

— О, який ви нещасний!

На цей раз Бертен уже не заперечував і, задихаючись — так йому зсудомило горло, — пробурмотів:

— Так… Так… Так!..

Вона відчула, що він зараз заридає, і повела його в темний куток вітальні, до двох крісел, що стояли за невеликою ширмою з старовинного шовку. Вони сіли за цією тонкою, вишитою стіною, в сірих сутінках дощового дня.

Щиро жаліючи його, страждаючи від його горя, графиня сказала:

— Як ви мучитесь, мій бідний Олів’є!

Вія поклав свою сиву голову їй на плече.

— Більше, ніж ви гадаєте! — сказав він.

Вона прошепотіла сумно:

— О, я це знала! Я все почувала. Бачила, як воно зароджувалось і росло.

Він відповів, ніби вона обвинувачувала його:

— Я не винен, Ані.

— Знаю… І не дорікаю вам…

Обернувшись трохи, вона ніжно торкнулась устами очей Олів’є, і відчула його гіркі сльози.

Здригнувшися, немов випила краплю відчаю, вона повторила кілька разів:

— Ох бідний друже… бідний друже… бідний друже…

Потім, якусь мить помовчавши, додала:

— Наші серця в цьому винні, бо вони не постаріли. Який вогонь палає в моєму!

Він спробував заговорити, але не міг, бо тепер його душили ридання. Пригортаючись до нього, вона відчула судорожне колихання його грудей. І тут егоїстична любовна туга, що так довго точила графиню, знову її охопила, і вона мовила з тим несамовитим виразом, який свідчить про пекельні муки:

— Боже, як ви кохаєте її!

— О так, я кохаю її! — ствердив він.

Вона замислилась, а тоді спитала:

— А мене, мене ви ніколи так не кохали?

Він переживав зараз одну з тих хвилин, коли кажуть усю правду, тож відповів:

— Ні, я тоді був надто молодий.

— Надто молодий? Чому? — здивувалася вона.

— Бо життя було надто гарне. Тільки в наші літа можна кохати до самозабуття.

— А почуваєте ви біля неї те саме, що й біля мене почували? — спитала вона.

— І так, і ні… А проте, це майже те саме. Вас я кохав так, як тільки можна кохати жінку. І її кохаю, як вас, бо вона — це ви; але кохання це стало чимсь непоборним, згубним, чимсь таким, що сильніше за смерть. Я належу їй так, як палаючий будинок належить вогню!

Подих ревнощів ураз висушив в ній жаль, і вона сказала втішено:

— Бідолашний друже! Через кілька днів вона одружиться й поїде. Певно ж, ви одужаєте, не бачачи її.

Він похитав головю.

— О, я пропав, пропав!

— Та ні, ні! Три місяці не будете її бачити. Цього досить. Адже вам було досить трьох місяців, щоб покохати її так, як мене, — а ви ж знаєте мене дванадцять років.

Тоді він заблагав у своїй безмежній тузі:

— Не покидайте мене, Ані!

— А що я можу, друже?

— Не покидайте мене самого!

— Я навідуватиму вас, скільки ви схочете.

— Ні! Краще я тут буду, скільки можна.

— Біля неї будете?

— І біля вас.

— Вам не треба бачитися з нею перед весіллям.

— О Ані!

— Або хоч дуже рідко.

— А сьогодні можна лишитись?

— Ні, в такому стані не можна. Вам треба розважитись, піти до клубу, до театру, куди-небудь, тільки не лишатися тут.

— Я прошу вас.

— Ні, Олів’є, це неможливо. До того, на обіді в мене будуть люди, присутність яких знову вас розхвилює.

— Герцогиня? І… він?

— Так.

— Та я ж цілий вечір вчора провів із ними.

— Це й видно! Тому ви й гарний такий сьогодні.

— Обіцяю вам бути спокійним.

— Ні, це неможливо.

— Тоді я йду.

— Чешу ж так швидко?

— Хочу походити.

— Гаразд, ходіть до самісінької ночі, аби смертельно втомитися, а потім лягайте спати!

Він підвівся.

— Прощайте, Ані.

— Прощайте, любий. Завтра вранці провідаю вас. Хочете, щоб я знову робила велику необережність, як колись, та вдавала, ніби снідаю вдома о дванадцятій, а насправді, щоб я снідала у вас о чверть на другу?

— Так, дуже хочу! Ви добра.

— Бо кохаю вас.

— Я теж вас кохаю.

— О, не згадуйте про це!

— Прощайте, Ані.

— Прощайте, любий. До завтра.

— Прощайте.

Бертен поцілував їй руки, потім поцілував її в скроні, потім у куточок уст. Тепер очі його були сухі, вигляд рішучий.

Він обійняв її, пригорнув до себе, і припавши устами до її чола, немов пив, вдихав усе кохання, яке вона почувала до нього.

І швидко пішов не обертаючись.

Лишившись сама, графиня впала на стілець і заридала. Так сиділа б до ночі, якби Аннета не прибігла по неї.

Щоб мати час витерти почервонілі очі, графиня сказала:

— Мені треба написати кілька слів, дитино моя. Іди, я незабаром буду.

До вечора вона мусила клопотатись важливою справою посагу.

Герцогиня з небожем обідали в Гійруа по-родинному. Тільки-но вони посідали до столу, розмовляючи про вчорашню виставу, як увійшов служник із трьома величезними букетами в руках.

Пані де Мортмен здивувалась.

— Боже мій, що це таке?

— О, які гарні! — вигукнула Аннета. — Хто це міг нам прислати?

— Певно, Олів’є Бертен, — відповіла графиня.

Вона не переставала думати про нього. Він видався їй таким похмурим, таким трагічним, вона так ясно бачила його безпорадне лихо, так гостро почувала в собі відбиток його туги, так ніжно й глибоко кохала його, що серце її стискалось від зловісного передчуття.

В кожному букеті справді були картки від Бертена. На кожній він написав олівцем імена графині, герцогині та Аннети.

Пані де Мортмен спитала:

— Чи не занедужав ваш друг Бертен? Учора в нього був кепський вигляд.

— Так, він трохи турбує мене, хоч і не скаржиться, — відповіла пані де Гійруа.

— О, з ним те, що й з нами всіма — старіє,— докинув її чоловік. — Навіть дуже старіє. Загалом мені здається, що старі парубки піддаються зразу. Вони швидше занепадають, ніж ми. Він таки дуже змінився.