Олів’є хотів, щоб Аннета нікого іншого не бачила, не знала й не цінувала. Досить було їй зробити рух, щоб обернутись і глянути на когось, — і його поривало заступити її погляд собою. Коли ж він не міг одвернути його або цілком поглинути, то нестерпно страждав.

Так страждав він і тепер, дивлячись на цього співака, що, здавалось, сіяв і пожинав любов у залі Опери; він обурювався на всіх за тріумф тенора — на жінок, що сиділи в ложах закляклі, завмерлі від захвату, на дурнів-чоловіків, що робили апофеоз цьому фертикові.

Артист! Вони називають його артистом, великим артистом! І цей блазень, що тлумачив чужі думки, має такий успіх, якого не мав і сам автор! Ось де справедливість і розум світських людей, цих претензійних неуків-аматорів, для яких усе своє життя працюють майстри людського мистецтва! Олів’є чув їхні оплески й вигуки, бачив їхнє захоплення, і та давня ворожість, що завжди жевріла в його пихатому й гордому серці вискочня, розпалювалася, оберталась на шалену лють проти цих дурнів, всемогутніх тільки за правом народження й багатства.

До кінця вистави він мовчав, катуючись цими думками, потім, коли в залі ущух ураган захвату, подав руку герцогині, а маркіз у цей час взяв об руку Аннету. Вони зійшли великими сходами в тісній юрбі жінок та чоловіків, у цьому чудовому й повільному каскаді голих плечей, пишних суконь та чорних фраків. Далі герцогиня, Аннета, батько її та маркіз сіли в ландо, а Бертен лишився сам із Мюзадьє на площі біля Опери.

Зненацька він відчув до нього якусь прихильність, точніше, той природний потяг, що його відчуваєш до земляка, якого зустрів у далекому краї, бо йому здавалося, що він загубився в цьому чужому, байдужому тлумшці, а з Мюзадьє він міг іще поговорити про Аннету.

Тож він узяв інспектора за руку й спитав:

— Ви додому не зразу? Погода гарна. Пройдімось.

— З великим задоволенням.

Вони пішли до церкви святої Магдаліни серед нічної юрби, в тому короткому бурхливому хвилюванні, що вирує на бульварах після виходу з театрів.

У Мюзадьє було повнісінько новин і тем, які Бертен називав «денним меню», і він пролив своє красномовство на два-три сюжети, що цікавили його найдужче. Бертен ішов з ним об руку, але не слухав, упевнений, що зараз наведе його на розмову про дівчину, і нічого навколо себе не бачив, замкнувшись у своєму коханні. Ішов, виснажений ревнощами, немов після падіння з височини на твердий грунт, пригнічений думкою, що на світі йому вже нема чого робити.

Він буде мучитися дедалі більше, без жодної надії. Минатимуть один по одному безрадісні дні, і він буде здалеку споглядати, як живе вона, щаслива, кохана і сама, певно, закохана. Коханець 1 Може, в неї теж буде коханець, як був і в її матері. Олів’є почував у собі безліч джерел страждання, приплив лиха, пекучої муки, почував себе таким пропа-пщм, рокованим на жахливу агонію, що, здавалося йому, більших катувань не знав іще ніхто й ніколи. І він подумав про дитячі вигадки поетів, про марну сізіфову працю, фізичну спрагу Тантал а, шматоване серце Прометея. О, коли б вони дослідили, коли б зазирнули у безтямне кохання старого чоловіка до молодої дівчини, як зуміли б вони висловити нестерпні затаєні муки істоти, що не здобуде вже кохання, муки марного бажання і,— що страшніше від дзьоба яструба! — те, як терзає старече серце білява голівка!

Мюзадьє говорив, не змовкаючи, і Бертен, весь у полоні невідчепної думки, спинив його, пробурмотівши майже мимоволі:

— Аннета сьогодні була чарівна.

— Еге ж, чарівна…

Щоб Мюзадьє знову не вернувся до попередньої розмови, художник додав:

— Вона вродливіша, ніж була її мати.

Мюзадьє неуважно підтвердив, сказавши кілька разів, поспіль: «Так… так… так…», — але думка його ще не зосередилась на цій новій темі.

Намагаючись звернути на це його увагу, Олів’є вдався до хитрощів, зацікавивши Мюзадьє найулюбленішою для того темою!

— Після весілля в неї буде один із найкращих салонів у Парижі.

Цього було досить, аби інспектор образотворчих мистецтв, як справжня світська людина, заходився із знанням справи міркувати про те становище, що його посяде у вищому французькому суспільстві маркіза де Фарандаль.

Бертен слухав його й уявляв Аннету у великій, залитій світлом вітальні серед жінок і чоловіків. Це видиво знову розбуркало його ревнощі.

Тепер вони підіймалися по бульвару Мальзерб. Проминаючи будинок Гійруа, художник підвів очі. У вікнах між щілинами завіс, здавалось, світилося. Йому спало на думку, що герцогиню з небожем мабуть, запросили на чай. Серце його стиснулось від люті й гризоти.

Він не випускав зі своєї руки руку Мюзадьє і часом розворушував якимсь запереченням його думки про майбутню молоду маркізу. І від цього банального голосу, що говорив про Аннету, образ її миготів круг них у нічній тиші.

Вони прийшли на вулицю де Вільє, де мешкав Бертен.

— Зайдете? — спитав він.

— Ні, дякую. Пізно вже, треба спати.

— Ну, зайдіть на півгодинки, побалакаємо ще.

— Ні, справді. Пізно дуже.

Від думки, що зараз лишиться сам після потрясіння, що його оце знову зазнав, Бертена охопив жах. У нього є співбесідник, і він його затримає!

— Та зайдіть же, виберете якийсь етюд! Я давно вже збираюсь вам що-небудь подарувати.

Знаючи, що в художників не завжди бував настрій робити дарунки і що пам’ять на обіцянку у них коротка, Мюзадьє вхопився за це. Як інспектор образотворчих мистецтв, він зумів зібрати цілу картинну галерею.

— Зайду, — мовив він.

Вони ввійшли.

Розбуджений служник приніс їм грог, і розмова якийсь час точилась навколо живопису. Бертен показував етюди й просив Мюзадьє взяти собі той, що більше йому сподобається. А Мюзадьє вагався, бо йому заважало газове освітлення, при якому він плутав тони фарб. Зрештою вибрав гурт дівчаток, що скачуть через мотузку на тротуарі, і майже зразу ж зібрався іти, взявши подарунок.

— Я пришлю вам цей етюд, — сказав Бертен.

— Ні, я краще заберу його й помилуюсь на нього, лягаючи спати.

Нічим не можна було його затримати, і Бертен знову лишився сам у своєму помешканні, цій в’язниці його спогадів та болісного хвилювання.

Коли вранці служник приніс чай та газети, то побачив: господар його сидить на ліжку блідий мов мрець.

— Ви нездужаєте, пане? — спитав служник злякано.

— Нічого, просто голова болить.

— Чи не накажете піти по ліки?

— Ні. Як надворі?

— Дощ, пане.

— Гаразд. Ідіть.

Поставивши, як звичайно, на столик чайний прибор та поклавши газети, служник вийшов.

Олів’є взяв «Фігаро» й розгорнув. Передовиця називалась «Сучасний живопис». Це була палка похвала чотирьом чи п’ятьом молодим художникам, що справді майстерно володіли колоритом і зловживали ним задля ефекту, намагаючись видавати себе за революціонерів і геніальних новаторів у мистецтві.

Як і всі представники старшого покоління, Бертен обурювався цими новими прибульцями — обурювався їхньою нетерпимістю, заперечував їхні теорії. Отже, вже беручись до читання, він почував у собі зачаєний гнів, що так швидко опановує знервоване серце; потім, пробігши очима по тексту, він помітив своє ім’я, і кілька слів у кінці якогось речення вразили його, мов удар кулаком у груди: «…застаріле мистецтво Олів’є Бертена»…

Він завжди був чутливий до критики та похвали, але в глибині душі, незважаючи на законне шанолюбство, більше страждав від зневаги, ніж радів від похвали, бо сам не був упевнений в собі через вічні вагання. Проте раніше, за часів тріумфу, він у густому диму кадильниць забував про шпильки. Тепер, при невпинному зростанні нових художників і нових цінувальників мистецтва, похвали ставали рідші, а лайка дошкульніша. Він почував, що перейшов до загону старих талановитих художників, яких молодь не визнає за вчителів, і, бувши не тільки розумним, а й проникливим, страждав тепер від найменших натяків так само, як і від одвертих нападів.

Проте ніколи ще його самолюбство художника не було так болісно вражене. Задихаючись, він іще раз прочитав статтю, щоб зрозуміти все до найменших подробиць. Кількох колег і його викидали до кошика образливо й розв’язно, і він підвівся з ліжка, шепочучи слова, що лишились у нього на устах: «…застаріле мистецтво Олів’є Бертена».