«Друже, я слаба й така стомлена, що Ви не пізнаєте мене. Мабуть, я забагато плакала. Мені треба спочити перед виїздом, бо я не хочу показатись Вам такою. Чоловік

їде післязавтра до Парижа й привезе Вам наші новини. Він має намір десь із Вами пообідати й доручає мені попросити Вас, щоб Ви чекали його вдома коло сьомої години.

Я вернуся др Вас, коли почуватиму себе трохи краще й не нагадуватиму викопаного мерця обличчям, яке мене саму лякає. У мене теж на світі тільки Аннета та Ви, і я хочу дати кожному з Вас усе, що можу, не обкрадаючи другого.

Підставляю Вам свої виплакані очі, щоб ви їх поцілували.

Анна»

Одібравши цього листа, що повідомляв про нову затримку з приїздом, Олів’є Бертенові до жаги закортіло сісти в екіпаж і вирушити на вокзал, а далі поїздом до Ронсьєра, однак, подумавши, що пан де Гійруа має завтра вернутись, він скорився й почав чекати приїзду чоловіка майже так само нетерпляче, як чекав би приїзду дружини.

Ніколи він не любив так Гійруа, як у цей день чекання.

Побачивши графа на порозі, він кинувся до нього, простягти руки, й вигукнув:

— Ах любий друже, який я щасливий вас бачити!

Той теж, здавалось, був задоволений, особливо зі свог#

повернення до Парижа, бо три останні тижні в Нормандії йому жилось невесело.

Вони посідали на канапу в кутку майстерні під балдахіном із східних тканин і ще раз зворушено потиснули один одному руки.

— А графиня, як вона себе почуває? — спитав Бертен.

— О, не зовсім гаразд. Вона була дуже вражена, дуже схвильована й заспокоюється надто поволі. Скажу навіть — вона мене трохи непокоїть.

— Та чому ж вона не вертається?

— Нічого не знаю. Я не міг умовити її, щоб вернулась.

— Що вона робить цілий день?

— Боже мій, плаче й думає про матір. Це недобре для неї. Мені дуже хотілося, щоб вона згодилась змінити місце, виїхати звідти, де це сталося, розумієте?

— А донька?

— О, вона цвіте!

Олів’є радісно всміхнувся. Потім спитав:

— Вона дуже сумувала?

— Так, дуже, дуже, але, знаєте, сум у вісімнадцять років, триває недовго.

Помовчавши, Гійруа спитав:

— Де ж ми пообідаємо, любий? Мені конче треба розважитись, почути гомін, побачити рух.

— Здається, «Посольське кафе» влітку найбільш підходяще місце.

І вони піщли, взявшись за руки, до Єлісейських Полів. Гійруа, радіючи, як і всі парижани, що вертаються до міста, і яким воно після кожної відсутності здається помолоділим та повним несподіванок, розпитував художника про безліч дрібниць, про те, що робили тут і про що говорили, а Олів’є після байдужих відповідей, у яких почувалась уся нудьга його самотності, заговорив про Ронсьєр. Він намагався схопити в графові, взяти у нього те майже матеріальне, що залишають у нас люди, яких ми щойно бачили, те тонке випромінювання живих істот, що його ми захоплюємо, розлучаючися з ними, і що зберігається в нас кілька годин, а потім випаровується в новому повітрі.

Важке небо літнього вечора облягло місто ft широку вулицю, де під кронами дерев вже лунала весела музика концертів на чистому повітрі. Обидва чоловіки, вмостившись на балконі «Посольського кафе», дивились униз на порожні ще лави й стільці в загородженому місці перед маленьким театром, де при тьмяному світлі електричних куль, що зливалось із денним світлом, співачки виставляли на показ свої крикливі туалети й своє рожеве тіло.

Ледве вловимий подих вітерця, що посилали один одному каштанові дерева, ніс із собою запахи пригорілого масла, підлив та гарячих страв, а коли проходила якась жінка в супроводі чоловіка в чорному фраку, шукаючи замовлене місце, вони залишали за собою принадний і свіжий аромат свого вбрання й тіла.

Гійруа, сяючи, прошепотів:

— О, мені тут більше подобається, ніж там!

— А я, — відповів Бертен, — волів би бути там, а не тут.

— Ото ще!

— Їй-Богу, Париж здається мені огидним цього літа!

— І все ж таки, любий, це Париж!

Депутат був сьогодні у прегарному настрої, в тому веселому збудженні, яке охоплює поважних людей дуже рідко і в якому вони здатні коїти дурниці. Вій поглядав на двох кокоток, що обідали поруч за столом з трьома худими, надзвичайно чемними молодими людьми, і тихенько розпитував Олів’є про всіх відомих продажних жінок, імена яких йому щодня доводилось чути. Потім пробурмотів з глибоким жалем:

— Вам пощастило, що ви неодружені. Ви можете робити й бачити все, що схочете.

Однак художник став гаряче заперечувати і, як усі, кому ятрить серце клопітна думка, повідав Гійруа про свою тугу fi самотність. Коли він сказав, що жадає любові й близькості жінки, яка постійно жила б із ним разом, коли відправив службу своїй скорботі й вилив свій душевний біль, граф і собі погодився, що в шлюбі є дещо гарне. Озброївшись парламентською пишномовністю, він почав славити приємність свого сімейного життя й вихваляти графиню, а Бертен поважно підтверджував його слова, раз у раз киваючи головою.

Радіючи, що Гійруа говорить про неї, але заздрячи інтимному щастю, яке той оспівував з обов’язку, художник пробурмотів кінець кінцем із щирим переконанням:

— Вам пощастило, це безперечно.

Потішений депутат погодився з цим, потім додав:

— Я дуже хотів би, аби вона вернулась; справді, вона зараз непокоїть мене. Слухайте, якщо ви нудитесь у Парижі, то мусите поїхати до Ронсьєра й привезти її. Вас вона послухає, бо ви найкращий її друг, а чоловік, ви знаєте…

— Та я кращого й не бажаю! — захоплено відповів Олів’є. Але… як вам здається, чи не гніватиметься вона, коли я приїду?

— Аж ніяк, їдьте, любий.

— Тоді згода. Поїду завтра о першій. Може, телеграму послати?

— Я сам пошлю. Попереджу її, щоб вам коней на вокзал вислали.

Пообідавши, вони пішли по бульварах, але за півгодини граф зненацька покинув художника, пославшись на якусь термінову справу, що про неї він зовсім забув.

II

Графиня з Аннетою, обидві в жалобному вбранні, тільки що сіли снідати одна навпроти другої у великій залі Ронсьєра. На стінах висіли в ряд наївно змальовані портрети предків, ціла колекція колишніх Гійруа в старих рамах з пощербленою позолотою: цей у кірасах, той у камзолі, інший у перуці й мундирі офіцера французької гвардії, ще інший у формі полковника часів Реставрації. Двоє слуг, тихо' ступаючи, подавали страви двом мовчазним жінкам;

навколо кришталевої люстри над столом хмаркою чорних і вихрястих крапок роїлися мухи, що дзижчали.

— Одчиніть вікна, — сказала графиня, — тут трохи холоднувато.

Троє високих, як ворота, від паркета до стелі — і широких, як двері, вікон слуги розчинили навстіж. Подих теплого повітря, несучи запах нагрітої трави й далекий гомін села, увірвався крізь три величезні отвори, змішавшися з вогкуватим повітрям просторої кімнати, замкненої в грубих мурах замка.

— Ах, як гарно, — мовила Аннета, дихаючи на повні груди.

Очі обох жінок звернулися до вікон і дивились на довгий зелений луг парку з розкиданими на ньому острівцями дерев; тут і там відкривався далекий краєвид жовтих полів, які до самого обрію виблискували золотим килимом стиглих хлібів під ясно-блакитним небом, оповитим легким полудневим туманом, що міниться над напоєною сонцем землею.

— Після сніданку підемо далеко гуляти, — сказала графиня, — можемо пройтись пішки до Бервіля берегом, бо в долині буде жарко.

— Гаразд, мамо, й візьмемо з собою Джуліо, щоб полохав куріпок.

— Ти знаєш, що батько це забороняє.

— О, тато в Парижі! Так цікаво дивитись, як Джуліо робить стойку. Дивись, он він дражнить корів. Як смішно!

Відсунувши стільця, дівчина схопилась, підбігла до вікна й крикнула:

— Сміливіше, Джуліо, сміливіше!

На лугу три незграбні, знесилені спекою корови лежали на боці, наївшись трави й випинаючи притиснуті до землі черева. Серед них метушився, гавкаючи й дико плигаючи з веселим, шаленим, удаваним гнівом, метляючи за кожним скоком кучерявими вухами, стрункий, білий з рудими плямами іспанський мисливський пес, силкуючись зігнати грубих тварин, що не хотіли підводитися. Це, мабуть, була улюблена гра собаки, який звичайно починав її щоразу, коли корови розлягалися на траві. Вони невдоволено, але без страху дивились на нього великими очима, повертаючи слідом за ним голови.