І знаєте чому? Тільки тому, що Вас тут немає. Я впевнений у цьому! Коли Ви в Парижі, даремної прогулянки не буває, бо десь на вулиці я можу зустріти Вас. Я можу скрізь іти, бо Ви скрізь можете бути. Коли Вас не побачу, то можу хоч зустрітись з Аннетою, а вона — це Ваш образ. Ви обидві сповнюєте для мене вулиці надією, надією пізнати Вас, коли Ви здалеку до мене підходитимете, чи коли я здогадуюсь, що це Ви, ідучи слідом за Вами, — і тоді місто стає для мене чарівним, і жінки, постать яких нагадує Вашу, хвилюють моє серце, втягуючи його у вихор вуличного руху, полегшують моє чекання, відганяють нудьгу від моїх очей і збуджують у мене якусь фізичну жадобу бачити Вас.

Ви назвете мене егоїстом, бідний друже, бо я розповідаю про свою самотність, як старий, туркотливий голуб, — а Ви в цей час плачете так скорботно. Даруйте мені, я так звик, щоб Ви пестили мене, — отож, залишившись на самоті, кричу: «Рятуйте!»

Цілую Вам ноги, щоб Ви пожаліли мене.

Олів’є»

ЗО липня, Ронсьєр.

«Друже!

Дякую за листа. Мені так треба знати, що Ви мене кохаєте! Я пережила страшні дні. Часом думала, що туга вб'є й мене. Ця туга давила мені на груди каменем, чимдалі важчим, гнітила мене й душила. Лікар, якого покликали, аби заспокоїти нервові напади, що бували в мене по чотири й п'ять разів на день, впорскнув мені морфію, і я мало від цього не збожеволіла, а через спеку, що в нас стоїть, мене опанувало збудження, яке доходило до марення. Заспокоїлась я трохи в п'ятницю після великої грози. Треба сказати Вам, що після похорону я зовсім не плакала, а під час урагану, наближення якого мене схвилювало, я зненацька відчула, що з очей моїх поволі потекли дрібні, пекучі сльози. О, які ж болісні ці перші сльози! Вони шматували мене, мов пазурі, і горло у мене так стиснулось, що я не могла навіть дихати. Потім сльози стали частіші, більші, тепліші. Вони точились з моїх очей, немов із джерела; їх було так багато, що моя хустка геть змокріла, і треба була брати другу. Отак величезна брила болю немов пом'якшала, розтопилась і витекла очима.

Відтоді я плачу з ранку до вечора — і це мене рятує. Якби не можна було плакати, то залишилося б тільки збожеволіти або вмерти. Я теж тут дуже самотня. Чоловік їздить по околицях і я попросила, щоб він брав Аннету з собою, аби трохи розважити й заспокоїти її. Вони їдуть за вісім-десять льє від Ронсьєра, каретою чи верхи, і вона вертається до мене розрум’янена, дарма що сумує, і очі її блищать яшттям, збуджені степовим повітрям та їздою. Як гарно бути в таких літах! Гадаю, що ми лишимося тут ще два-три тижні, потім, хоч і буде лише серпень, повернемось до Парижа з відомої Вам причини.

Посилаю Вам усе, що лишилось від мого серця.

Ані»

4 серпня, Париж.

«Не можу далі, любий друже, Вам треба вернутись, бо зі мною, певно, щось станеться. Питаю сам себе, чи не хворий я, — така огида бере до всього, що я давно вже звик робити з певною втіхою або з байдужою покорою. Передусім, у Парижі така спека, що кожна ніч — це вісім чи дев’ять годин турецької лазні. Я встаю, стомлений після такого сну в цій парні, і тупцюю годину-дві перед чистим полотном із наміром щось намалювати. Але нічого немає ні в думці, ні в очах, ні в руці. Я вже не художник! Через марність цих спроб працювати я впадаю в розпач. Запрошую натурщиць, садовлю їх, і тому, що в них ті ж самі пози, рухи та вирази, які багато разів малював, я прошу їх одягатись і виряджаю геть. Нічого нового я вже не можу бачити і страждаю від цього, так наче осліп. Що ж це таке? Стомленість ока та мозку, занепад творчих здібностей чи знесилення зорового нерва? Хто зна! Мені здається, що кінець уже моїм відкриттям у тій ділянці недосліджено-го, куди я міг проникати. Я примічаю тільки те, що всі знають, роблю те, що всі погані художники роблять, бачу fi спостерігаю як педант. Колись, та ще й недавно, кількість нових мотивів здавалася мені безмежною, і, щоб їх передати, у мене було безліч способів, я навіть вагався від труднощів вибору. І ось світ можливих сюжетів зненацька обезлюдів, а мої шукання стали безсилими й безплідними. Люди, що проходять мимо, втратили для мене всяку цікавість, я вже не бачу в людській істоті того характеру ft смаку, що так любив викривати й виявляти. Та, гадаю, я зможу зробити прегарний портрет Вашої дочки. Чи не тому, що вона дуже Вас нагадує, що я плутаю Вас обох у думці? Либонь і так.

Стомившись від спроби зробити ескіз чоловіка або жінки, які не нагадували б усіх знайомих моделей, я вирішую йти десь поснідати, бо не зважуюсь сам сідати до столу в своїй їдальні. Бульвар Мальзерб здається мені замкненим у мертвому місті гаєм. Від усіх будинків віє пусткою. Поливальники на вулицях пускають бризки білого дощу, що заляпує дерев’яний брук, звідки парує дух мокрої смоли та митої стайні, а з кінця в кінець довгого схилу від парку Мосо до церкви Сент-Огюст побачиш п’ять-шість чорних постатей перехожих — рознощиків або слуг. Тіні платанів кидають на розпечені тротуари химерні плями, які здаються рідкими, мов калюжі, що підсихають.

В нерухомості листя на гіллі та сірих обрисах на асфальті відчувається втома міста, яке печеться, дрімає ft пітніє, ніби заснулий на лавці під сонцем робітник. Так, воио пріє, підле місто, й страшенно смердить отворами своїх стічних труб, продухвинами з льохів та кухонь, струмками, де тече вуличний бруд. Тоді я думаю про літні ранки у Вашому саду, де повно польових квітів, що ширять у повітрі дух меду. Потім уже з огидою заходжу в ресторан, де понуро їдять, розстебнувши жилети, лисі й череваті люди з блискучими від поту лобами. їжі тут теж гаряче — диням, що тануть під льодом, м’якому хлібові, в’ялому філе, розвареній городині, гниючому сирові та перезрілим у вітрині фруктам. І я виходжу з нудотою, вертаюсь додому й пробую заснути до того часу, коли йду обідати до клубу.

Там завжди зустрічаюсь з Адельманом, Мальданом, Рок-діаном, Ланда та ще багато з ким, хто обридає мені й стомлює мене, як катеринка. Кожен співає своєї пісні, чи пісень, що я чую їх уже п’ятнадцять років, і співають їх усі разом у клубі, куди, кажуть, люди ходять розважатись. Мені конче треба змінити своє покоління, яким пересичені мої очі, вуха та розум. У них завжди перемоги, вони хваляться ними й один одного вітають.

Позіхнувши стільки разів, скільки хвилин є між восьмою та дванадцятою годинами, іду додому спати й, роздягаючись, думаю, що завтра треба починати все спочатку.

Так, любий друже, я дійшов тих літ, коли парубоцьке життя стає нестерпним, бо нічого нового вже немає для мене під сонцем. Нежонатий чоловік мусить бути молодим, цікавим, жадібним. Коли цього немає, бути вільним стає небезпечно. Боже, як любив я колись свою волю, поки Вас не полюбив більше, ніж її! Яка ж вона важка мені тепер! Воля для старого, як я, парубка — це порожнеча, порожнеча скрізь, це шлях до смерті, де ніщо не прикриває кінця, це постійне питання: що робити? Куди піти, щоб не бути самому? І я йду від приятеля до приятеля, від рукостискання до рукостискання, випрошуючи, мов жебрак, трохи приязні. Та я збираю тільки крихти її, з яких не зліпиш цілого шматка. У мене є Ви, мій друже, але Ви не моя. Може, навіть, через Вас гнітить мене оця туга, бо якраз бажання Вашої близькості й присутності, бажання одного даху над нашими головами, одних і тих же стін для нашого життя, одних і тих же інтересів, що примушують стискатись наші серця, потреба спільних надій, жалів, втіх, радощів, смутку й навіть загальних предметів ужитку — ось що так мучить мене. Ви — моя, тобто коли-не-ко-ли я краду часточку Вас. Але я хотів би повсякчас дихати тим повітрям, що й Ви, ділити з Вами все, користуватись тільки речами, що належать нам обом, почувати, що все те, чим я живу, належить як мені, так і Вам — склянка, з якої п’ю, крісло, де спочиваю, хліб, що їм, і вогонь, що мене гріє.

Прощавайте, вертайтесь швидше. Мені занадто важко вдалині від вас. Олів’є*

8 серпня, Ронсьєр.