Молодий калга, мабуть, уявою гуляв уже на полі бою: зсунулися широкі брови на чоло, випнута роздвоєна борода стиснулася в пружний ґудз, грізно заклебучився горбатий ніс – чи не надто повільною була для нього ця їзда? Йому хочеться, видно, пришпорити коня і перегнати хана, що пріє в кольчузі, та мусить стримуватися і йти на поштивій віддалі. Біля нього в такт кінським копитам ступають сеймени, у них обличчя грізні, кам’яні, у них обличчя напружені, як вудила в руках калги, – поскаче вождь, ринуть і вони на звитягу або смерть. «А за кого? – питає мовчки Марія. – Коли очі і чола у вас не татарські і не татарська мати вас народила?»

Придивляється Марія до кожного обличчя…

– Це, певно, хан, мамо, – показує Мальва несміливо пальцем на калгу-султана.

Цить… навіщо тобі той хан, дитино… Ось ідуть, один, другий, десятий – вірні ханські слуги. Гостроносий засмаглий кавказець, кучерявий болгарин, чорний, як сажа, мурин, а біля нього – і падає глибоко, на саме дно грудей материнське серце – а біля нього плечистий, білявий, по-дніпровському білявий юнак… Хто ти, хто ти, хто ти? Чий ти син, хто твоя мати?..

Марія благає очима воїна, щоб він поглянув у її бік, підвів опущені вії, очі його хоче побачити.

Але білявий сеймен не дивиться на неї, проходить і губиться серед сотень воїнів.

Ослабла Марія, минуло напруження, подумала:

«Нерозумне ж ти, материнське серце. Як можна знайти голку в сіні, як можна розшукати свою загублену дитину серед цього ворожого каламутного безмежжя? Але хто він, хто він?»

І згадала, а від цього легше стало: це ж до тих святих, що стережуть Матір Божу на скелі Успенського собору, подібний ханський воїн…

Треба було поспішати, щоб до вечора дістатися хоч би до підніжжя гір. Там, у лісі, можна буде зробити з гілля колибу – все-таки не під голим небом. Марія роздивлялася по узгір’ї, чим би поповнити запас їжі, бо хтозна-коли знайдуться люди, що приймуть їх. А як не приймуть? Вертатися назад до висохлого Узенчика і зустріти голодну зиму з порожніми руками?

У видолині побачила кілька дерев мушмули, на них плоди достигають весною, обшукала, знайшла кілька жовтуватих мушмулин, і за це слава Богу.

Мальва була бадьорою, з втіхою дивилася на неї Марія – загартовувалося дитя, ніби тут і вродилося. Засмагла й витривала, як оте татарча, що в солі купане.

Стежка заводила все глибше в гори. Густішала бучина, малинові кущики юдиного дерева чіплялися шапками за схили, з ущелин повіяло мрячною прохолодою. Господи, там десь хмари бовдуряться і, либонь, дощі падають! Унизу без угаву тріщали цикади, немов намагалися сухим свистячим цикотінням підгнітити спеку, щоб задихнулися від неї і верховини. Та не було їй доступу в гори. Жарінь тут м’якла, під ноги слухняно лягав вологий мох, крухтіла соковита трава. Вдалині курився туманами Бабуґан, чорні хмари сповзали з Чагирдаґу вниз.

Ставало відрадніше. Втоптана людьми і худобою стежка провадила до якогось житла – люди знайдуться. Згадалися слова татарина, що рік тому прийняв їх до себе в кантару: «Нам треба кумису, бузи, каймаку, а не крові…» То ж правда. А хіба ці, що пішли нині на Азов, народилися упирями?..

Сини мої… Де ж ви, сини мої?..

Та й блиснула блискавка, і зайнялося небо… Засвистіли стріли, загавкали мушкети – йде невільниця Марія, йде українська доля чужими дорогами.

Ллє живодайний дощ, і купається під ним Мальва, біжить попереду, хлюпається в теплих потоках, набирається сили.

– Мальво!

– Мальво!

Тільки луна материнська, тільки луна…

До весілля залишився один місяць. І звідки воно взялося, оте весілля, Мальва не може второпати. Та ж вона ще мала, та й Ахмет нічого не говорив їй про шлюб. А може, оте незрозуміле «укум-букум-джарим-барим», що він завжди бомборосив, коли вони грали «в ашики»[108], то і є ті слова… Видно, що так, бо весілля за місяць. Біля неї, на самому шпилі Еклізі-буруну[109], сидять ще дві незнайомі дівчинки, такі, як вона. І в них та сама доля, всі троє квапляться шити придане.

Примарне світло, як при затемненні сонця, розливалось між верхами Демерджі, Бабуганом і Чатирдаґом, дівчата разом угледілися в далечінь і побачили, як кам’яний ідол, що завжди непорушно бовванить на Демерджі, почав повільно зсуватися вниз. Ось він уже перейшов Ангарську ущелину, на мить зупинився внизу серед поляни і поплив у сивому серпанку до них.

Відклали дівчата шитво: ні, це не дивовижна кам’яна фігура, до якої щодня придивлялися здалеку, це якийсь дід-жебрак. Що ж йому дати? Проте жебрак не простягав руки. Він був високий, білобородий, і добрі були в нього очі, дід дуже нагадував того святого старця, до якого вони з мамою підходили в Кафі, коли втікали від Мураха-баби. А може, це той самий?

Мальва хотіла спитати, та її випередила сусідка:

– Ти Хизр[110], що знайшов джерело живої води і став безсмертним?

– Ні, дівчино, – усміхнувся дід, – я звичайний чарівник. Скажи, джаним, яке в тебе найпотаємніше бажання?

– Хотілось би швидше дошити своє придане, – відповіла та, – бо ж тільки місяць залишився до весілля.

– Встигнеш, дитино, – сказав чарівник і звернувся до другої: – А ти чого бажаєш?

– У мене лиха харт-ана[111]. Я хочу, щоб вона на мене не кричала, коли вийду заміж, і сорому перед коханим не робила.

– Стане доброю твоя харт-ана. Ну, а ти про що мрієш? – звернувся до Мальви.

Мальва не могла відповісти. Вона ще нічого не бажала в житті, і цього весілля теж не хотіла, їй добре було біля мами і Стратона, весело служилося підпасичем у Ахмета, того самого, що колись напоїв її цілющим кумисом у палючому степу. Чого ж забажати? Мама хоче вернутися туди, звідки вони прийшли, у якийсь далекий степ, якого Мальва не пам’ятає. Знає тільки, що всі степи колючі, спраглі й жорстокі, і трапляються там погані люди. Вона не хоче в степ. Де є ще такі гори, таке близьке небо, що руками зір можна дістати? У горах живе Стратон, і білозубий, вічно усміхнений Ахмет, і суворий, проте добродушний даї Юсуф, є вівці, є дозвілля і безліч казок, що гомонять під шум лісів у колибі підпасичів перед сном. Де так добре вміють лікувати від злих очей, як тут: ось притулить хтось тобі до чола лезо ножика з чорною колодочкою, а тоді й відьма не владна над тобою. Де, в якому краю розкажуть про ангелів, що стоять на сторожі неба і кидають в Ібліса[112] вогненними кулями – зорепадом, або про півня, що співає хвалу Творцеві світу? Ні, не хоче вона йти звідси нікуди.

Але чого попросити в чарівника? Він не йде, чекає.

Чи то від нерішучості, сама не знає чому – відчула Мальва, як їй стає дивно гаряче в усьому тілі, наче воно пучнявіє і наливається теплими соками, їй нестерпно захотілося скинути із себе одяг і кинутися в річку – мабуть, тому згадався Узенчик, висохлий від спеки.

– Ну, скажи своє бажання, дитино, – знову почула голос чарівника.

– Я хочу, – відповіла Мальва, – щоб у цій горі забурхало джерело, і до сіл побігла холодна вода, і щоб це джерело не висихало в найлютішу спеку.

– Гарне бажання, джаним, але я питаю, чого ти хочеш для себе?

– А мені нічого не треба, – розвела Мальва руками, – у мене все є.

Тоді дід повернувся до скелі і вдарив по ній києм. Почувся тріск, голосніший за грім, темною хмарою окутався Еклізі-бурун, а коли хмара розійшлася, дівчата побачили, як із ущелини падав униз гірський потік. Мальва стояла по коліна в холодній воді, вода підступала все вище й вище, приємно обмивала незвично гаряче тіло, і дівчина вперше відчула, що в неї є стегна, груди…