– Ти моя права рука, – заговорив спокійно, – та замість допомоги я чую від тебе тільки ущипливі зауваження і, якщо хочеш знати, відчуваю погорду до особи султана.

Аззем-паша опустив голову, і зрадів Ібрагім, що кориться йому нині й великий візир. Та не слова каяття долинули до вух султана, а річ, що примусила б кожного в Турецькій імперії замислитися, насторожитися, злякатися.

– Держава наша набагато більша, ніж султанський палац, Ібрагіме. А тому дорога вона не тільки родині Османів, а кожному туркові. Міцно зшив нашу державу Мухаммед Завойовник, ще краще одягнув її в золоту парчу Сулейман Законодавець. Та крізь дорогі шати видно, як розлазяться шви. І болить за те мені сива голова. Султани міняються, держава залишається. А хто ж дбає про неї, як про свій власний дім? Яничари, що деруть із неї лико і журяться тільки своїми власними вигодами, прикриваючись вірністю султанові і Корану?

– Що ти говориш, Аззем-пашо? – насторожився Ібрагім. – Не смій проти яничарів… То устої…

– А якщо ті устої не витримують більше проби часу, султане, то чи не краще їх викинути на сміття і поглянути, що роблять інші народи? Ні, ти не лякайся… Це тільки думки мої…

Ібрагім заспокоївся. А, це його філософські теревені. На твоє, візирю, і на моє життя вистачить того, що є… А прийдуть інші, хай думають…

– Але я повинен тобі розповісти, – продовжував Аззем-паша, – не про свої міркування, що сушать мозок, а про інше, що є важливим на нинішній день. Скарбниця порожніє, а думати треба, звідки дістати грошей, щоб не піти завчасу на жебри до сусідів. Якщо ти будеш так платити і далі яничарам, то швидко нам доведеться зривати золоті написи з тюрбе султанів.

Ібрагім напружено думав, що відповісти візирові, щоб блиснути перед ним розумом, і несподівано засміявся, переможно, злорадно:

– Великий візирю, дав тобі Аллах гадючий розум, а хитрості змія пошкодував. Бо знає і дитина: джихад дає турецькому народові й султанській скарбниці золото! Азов не взятий, військо нудиться, а ти квасишся в роздумах, невгодних ні богові, ні султану.

– На Азов піде похід. Наступного року, навесні, я пошлю туди султанське і ханське військо. Та не в тім річ, султане. Від перемоги чи поразки під Азовом не зміниться становище. Треба подумати, чому нема прибутків із глибин нашої імперії. А чекати скрутної хвилини, щоб здобути прихильність підданих, збагативши їх награбованим добром, це велика помилка. Коли народові стане краще жити за рахунок грабунків, то він дякуватиме не тобі, а твоєму ворогові.

Ібрагім позеленів від люті. Цей старець розмовляє з ним, як із отроком. Та, на щастя, спливла в султановій пам’яті стара приказка, і він вигукнув її, наперед святкуючи перемогу у словесному поєдинку:

– Сказав пророк: «Голові думати, рукам виконувати, а язикові хвалити Бога». Султан подумає, піддані виконають, а імами випросять в Аллаха для нас удачу. Можеш іти, візирю.

Аззем-паша поклонився і мовив:

– Добра приказка, Ібрагіме. Та велика жура, коли хвалять Бога всі, навіть ті, що не вірять у нього, рук для праці малувато, а голів, щоб думати, не дарував нашій добі Аллах.

Він не дивився, як подіють його слова на падишаха. Повернувся і вийшов, несучи гордо голову. Знав – недовго її носити. І було дивно байдуже. Що з неї за хосен, коли вона уже не в силі допомогти його державі, яку він сам споруджував, зміцнював, вірячи в її велике призначення на землі.

Років тридцять або сорок тому покинули греки своє старовинне село Мангуш і поселилися в печерах Маріян-поля навпроти Успенського собору біля Чуфут-кале. Предковічну церкву Успіння Пресвятої Богородиці вони назвали кримським Афоном, спровадили сюди священиків і ченців, а тоді потяглися до неї всі християни Криму. Ба й хани ставилися до святого місця із забобонною богобоязливістю. Ходили чутки, що деякі, лаштуючись у похід, ставили біля ікони Марії свічку.

Грецькі папаси[100] розповідали, що заснував собор апостол Андрій, зупинившись у Криму по дорозі із Синопу до Скіфії. Проповідник Христової науки, який опісля на дніпровських горбах поставив хреста і провістив благодать на скіфських землях, заїжджав до Херсонесу, охрестив його і, йдучи далі на північ, побачив поблизу нинішнього Бахчисарая печеру, вириту підземними водами. Над печерою на скелі він повісив чудотворну ікону Богоматері і освятив місцевість.

Ходить по людях легенда, що в печері тій жив змій, що пожирав дітей з довколишніх сіл. Виповз він подивитися, що за відчайдушна жінка поселилася по сусідству з ним, з ікони глянула на дракона живими очима Марія, і він здох від її погляду. Минали століття, скеля обросла лісом, і забули люди про ікону. Аж якось один пастух із Біасали, де теж християни живуть, натрапив на неї, блукаючи за отарою. Зняв її зі скелі й поніс до себе в колибу. Вранці прокинувся – нема ікони. Пішов знову до скелі – висить вона, як і вчора, ніби й не знімав ніхто. Здивований юнак розповів про цю пригоду мурзі, в якого служив. Три рази знімав мурза зі скелі ікону, три рази вона поверталася на своє місце. Тоді увірував татарський багатій у християнське чудо, одягнув рясу і заснував у печері церкву.

Греки впорядкували собор і проголосили відпуст у день Успіння святої Марії, а Мангуш спорожнів.

Та ненадовго. У затишну долину між горами, де дзюрчить холодний потічок, приплентав кульгавий парубок Стратон – відпущений невільник із Карасубазару. Забрали його в ясир з України, коли ще був хлопцем. Йому пощастило. Через кульгавість не взяли Стратона ні в яничари, ні на галери, купив його на базарі багатий баринський бей до коней. Грошей заплатив за невільника мало, а взяв собі робітника із золотими руками. Мабуть, він таки вродився конюхом – погладшали, побуйнішали бейські аргамаки з добрих рук Стратона. Крім цього, він знав столярську справу – від батька навчився, а від матері – ворожки – пізнавати цілющі зела.

Напевно, ніколи не бачив би Стратон волі, якби не щасливий випадок. Захворів у бея син – єдиний його спадкоємець. Коли вже всі знахарки прирекли хлопчину на смерть, зайшов до бея Стратон і сказав, що вилікує хворого, але в заплату зажадав волі. І сталося диво: видужав баринський спадкоємець від чудотворних трав, а бей дотримав слова.

Про повернення в Україну навіть не мріяв Стратон. Пропав кінь, то й узду кинь… його домівку на очах зруйнували, старих батька і матір убили – до кого вертатися? Дехто утікав, пробираючись через Сивашські болота, та Стратон навіть не пробував. До ходу був нездалий, то й не важив тією волею, що має. А тут не пропаде – усе вміє робити.

Пройшов степи, ніде не знайшов місцини, де б міг заховатися від злого ока. Манили степовика до себе гори. До спорожнілого Мангушу прибрів випадково. З грецьких поселень залишилися лише купи каміння, зарослі бур’янами, та сліди городів, – зупинився Стратон, не можучи второпати, чому люди покинули таку благодатну долину. Глянув оком майстра на білу скелю, що виднілася над річкою Бодраком, і подумав, що греки – нерозумні люди. За цей камінь, тільки зумій його різати, багачем станеш. Та що кому…

Знав Стратон татарський земельний закон за шаріатом[101]: хто оживляє мертву землю, той бере її у власність. Якщо ти викопав криницю на пустирі, то володієш землею на сорок кроків і всі чотири сторони світу, дерево посадив – на п’ять кроків, а знайшов протічну воду – то аж на п’ятсот.

Потічок Стратон назвав по-татарськи Узенчиком[102], обгородив ділянку землі камінням, зробив залізний шпунт і почав різати бодрацький камінь. На дерев’яних полозах тягав його до Бахчисарая і продавав вірменам; добротний будівельний матеріал помітили татари. Небавом до Стратона в Мангуші навідався один бахчисарайський мулла умовитися, щоб Стратон доставляв йому камінь для мечеті. Отоді посипалися гроші до кишені: купив собі коня, вибудував хату, і почали сюди стікатися з різних кінців Криму ґяури.