Від довгого хождіння ноги мені щеміли, і сидіть було дуже приємно. Я бачив, що цій компанії не до мене, і рішив, спочинувши трохи, піти собі геть.

Панна Емма, як називав її Стефензон, махнула рукою й одійшла до Дієго. Сівши поруч з ним, вона витягнула ноги в черевичках з лохматим бантом, похожі на лапки курочок-лохматок, і несподівано звернулась до мене:

— Ви знаєте, добродію, націю, більш уперту за шведів? Скажіть щиро.

Питання було задане так серйозно, з таким чеканням відповіді, що я мусив подумати над тим, що їй одповісти. Але Емма раптом скочила й підбігла до Стефензона, який на її слова посміхнувся. (Губи у його були окреслені дуже виразно і кінчались тонкими лініями, загнутими догори, як дві перекинуті коми).

— Чого ви смієтесь? Чого? Ви маєте право сміятись? Розуміється, ви упертий, як бик. Ми вам з’їмо ваше полотно? Чи ви думаєте, що цим виграєте премію, коли не будете показувать? Все одно не виграєте, це я вам наперед кажу!

Стефензон знов узявся рукою за мольберт, немов збираючись боронити його. Сам дивився на Емму спокійно й уважно.

— Чом Дієго не боїться показувати? Чом? Бо Дієго чує свою силу. Дієго — художник, талант, а ви… Ну, Олафе, голубчику хороший, милий, покажіть. Даю вам слово, вам же краще буде, коли ми подивимось. Ні? Упертий швед!

Вона серйозно вже розсердилась.

— Ходімо, Дієго. Нехай він собі тут маже… Ну, мені одній покажете? Мені! Ні? Також ні? А Дієго, самому? Ні? Ну, й не треба. І не треба, коли так… Тим краще. Дієго, одягайтеся.

Дієго ліниво підвівся й почав одягатись. Емма також схопила з стіни своє пальто, роздратовано натягнула на себе і обмотала шию білим міхом. Капелюха вона й не скидала.

— Ніколи більше до вас не прийду. Ходімте, Дієго.

Я теж устав, збираючись іти, але Стефензон, помітивши це, поспішно попрохав мене лишитись, — він, очевидно, хотів загладити свій не зовсім гостинний прийом:

— Не можу, — сказав я. — Я шукаю собі ательє.

— Ви шукаєте ательє? — живо спитав Стефензон. — То правда? Ви — скульптор?

(Я пам'ятав, що нічого Стефензонові вчора про себе не казав. Значить, сказала йому це Емма, значить, у їх була розмова про вчорашнє!)

— Знаєте що? — скрикнув він. — Ви нічого не маєте проти того, щоб жити вдвох? Оселяйтеся зі мною. Хочете?

Мене здивувала така пропозиція: бачить чоловіка другий раз і пропонує жить разом в тому самому ательє, де пише свою картину, яку нікому не показує. Тут було щось не те, навіть в тоні голосу, в поспішності пропозиції, в тому, що він зрадів, немов тільки цього й хотів давно.

Я помітив, що Емма хутко подивилась на Стефензона і якось затихла вся, затаїлась, чекаючи моєї одповіді.

— Добре… — сказав я нерішуче. — Я, звичайно, дуже радий, бо ніде нічого нема. Але я не знаю, може, це нас трохи стіснить. Не так мене, як вас…

— Не стіснить! — рішуче проговорив Стефензон. — У вас багато речей? Переїжджайте зараз же. Коли маєте гроші, будете платить половину, не маєте — не треба. Це дуже добре. Зараз же переїжджайте!

Я бачив, що це його якось устроювало. Ну, що ж. Чим я рискую?

— Чудово! Біжіть, зараз же переїжджайте. А я приготовлю тут вашу половину.

Виходило ніби трохи надзвичайно, несподівано, але не так уже й погано для мене. Чим, дійсно, я рискував? Попрощався з Еммою та Дієго й пішов додому за речами. Я помітив, що Емма з чудною, не то розтеряною, не то насмішкуватою посмішкою весь час поглядала на Стефензона. Мені вона подала руку холодно й недбало.

Дієго теж з досить загадковим виглядом смоктав свою люльку й розглядав малюнки на стінах.

Я оселився з Стефензоном. Я спав в одному кутку він — у другому. Працювали ми також по своїх кутках, причому Стефензон попередив мене, що не хоче, щоб я бачив його роботу. Я дав йому слово не дивитись і чесно тримався свого обіцяння, хотя через це й дуже кортіло часом зазирнути хоч одним оком на те таємниче полотно.

Олаф Стефензон, як виявилось, був зовсім не художник-маляр. Власне, я нічого тут не міг зрозуміти. Він був маляр і не маляр. Річ у тім, що по професії він був токар, простий робітник з невеличкого міста в Швеції — Норкепінга. Два роки тому на роботі звідкись вирвався шматок заліза чи струмент, ударив його в праву руку і скалічив. Знов-таки — ніби скалічив і не скалічив. Одним словом, було так, що Олаф якийсь час не міг працювати: рука йому немов заніміла вся, і він не міг рухнути ні одним мускулом. От через це він і взявся за малярство. Цебто не через це, а от через що. Щоб помогти мускулам руки ожити, треба було давати їм якусь легеньку роботу, особливо пальцям. Стефензон брав олівець і водив ним по паперу. Спочатку так собі, а потім присовуючи все, що бачив перед собою. Це йому подобалося, і він уже навмисне почав рисувати. Рисунки його побачив лікар і здивувався. Комусь показав, хтось захопився, і в Стефензона відкрили талант. Кинулись по меценатах і за якийсь місяць назбирали йому грошей на дорогу, улаштували щомісячну пенсію (трохи від фабрики за каліцтво, трохи від товаришів) і випровадили в Париж з наказом вернутись гордістю Швеції. Таким чином Стефензон зробився художником (але, по суті, він був токарем, бо рука його майже зовсім одужала!). Однако малярства йому не хотілось кидати. Е, ні! Особливо тепер, коли він зустрівся з Вальдбергом! Ні, тепер він цеї справи так легко не покине.

Хто такий Вальдберг? Вальдберг — це геній, якого не зрозуміли. Так, так, це іменно з тих геніїв, яких не хотіли розуміти. З його картин сміються, глузують, їх не приймають на виставки, не купують. Нехай! Так і треба, так і слід, це є покажчик, що його мистецтво не до смаку сучасному громадянству, що воно не розуміє Вальдберга; а через те уже одне — його ідея, його нове мистецтво є воістину нове, воістину чуже розбещеній, переверненій, виродженій техніці господаря сучасного мистецтва — буржуа! А-а, буржуа плюється, коли бачить щось, що його непокоїть, що примушує мислить, почувать? Він звик, щоб його тільки по череву погладжували, п’яти йому лоскотали віршиками, щоб бавили йому ніжний зір тихими линялими фарбочками? Ну, нехай вибачить, Вальдберг не продав і не продасть себе в льокаї панського черева! Цього вже воно не діжде, ні!

Про Вальдберга Олаф не міг говорити спокійно. Олаф до нього відносився трохи насторожено, з серйозною уважністю, кожне з’явище він немов брав у свої цупкі руки токаря, обережно розламував його пополам і розглядав. Але Вальдберг був поза всякою критикою. Вони думають, що Вальдбергові гроші потрібні? Вони гадають, що в його така сама мета, як у них? Вальдберг сам мав стотисячний маєток, який весь поклав на свою ідею. Він виховав і зробив малярами десятки людей, десятки невдячних льокаїв, які потім перші обпльовували його ідеали. Вальдберг все життя своє віддав мистецтву. Мало того…

В цьому місці Олаф якось дуже прямо й неодривно дивився мені в очі.

…Мало того, — у Вальдберга лишилося десять тисяч марок. Він призначив серед своїх учнів конкурс і дає половину грошей тому, хто заслужить першу премію.

Але й цього ще не досить. Крім десяти тисяч марок, він мав ще єдину улюблену красуню дочку, от цю саму Емму. І цю дочку він дає тому, хто наблизиться в потрібній мірі до його ідеї. Згода дочки? Звичайно, не без її згоди. Вона понад все ставить батькове мистецтво і за його розвій може дати себе всю на що хочете. Умова така: вона обіцяє десять літ ні разу не зрадити чоловікові, дбати про його, служити йому, як рабиня. Чи чоловік кохатиме її, чи ні — це ролі не грає великої: десять літ вона служитиме, а тоді чи лишиться з чоловіком, чи піде від його, їй можна вірити. Коли Емма щось обіцяє або за щось береться, то вона всі зуби поламає, а догризеться до свого. Раз в дитинстві ще покійниця мати була чогось роздратована й прикрикнула на Емму: «Ти б, Еммо, хоч з тиждень коли-небудь помовчала». Емма замовкла й цілий тиждень не сказала ні одного слова. Видко було, що їй самій тяжко, нестерпно, але тримала до кінця й уперто промовчала весь тиждень. Еммі можна вірити. Чи її ж хотять претенденти на премію. Хто не схоче, того не силують, він візьме п’ять тисяч марок. Хто ж схоче, тому Емма обіцяє служити десять літ.