Михайло Михайлович Могилянський (*22 листопада (4 грудня) 1873, Чернігів—22.03.1942) — український літературний критик і публіцист, письменник, літературознавець, науковий співробітник ВУАН і керівник Комісії для складання біографічного словника. Михайло Михайлович Могилянський народився у Чернігові. Батько — Михайло Якович, закінчив юридичний факультет Університету Св. Володимира у Києві і займався юридичною практикою. Обіймав посаду товариша голови карної палати Чернігівського окружного суду. Мати, Марія Миколаївна (в дівоцтві — Максимович), освічена, культурна жінка. Закінчила Левашовський пансіон у Києві та,— з відзнакою, — класи Фундуклеївської гімназії. По смерті батька (24.08.1894, Чернігів) родина переїхала до Петербурга. На початку XX ст. Марія Миколаївна працювала секретарем у петербурзькому видавництві М. В. Пирожкова, що друкувало прогресивних російських і українських авторів. Перша книжка Михайла Михайловича («Оповідання», 1916) побачила світ у Петербурзі саме завдяки їй. Померла М. М. Могилянська 14 липня 1918 р. Мав Михайло Могилянський двох братів. Старший брат — Микола, відомий український та російський антрополог, етнограф, музеєзнавець, а молодший — Петро, відомий у Петербурзі адвокат. Також М. М. Могилянський мав сестру. Михайло Михайлович закінчив класичну гімназію у Чернігові (1892). За спогадами Ю. Виноградського, М. Могилянський брав участь у створенні нелегальної бібліотеки гімназистів і семінаристів. Частина книг із українського відділу бібліотеки зберігалися в будинку Могилянських. На його ім'я також була передплачена газета «Народ», що видавалася в Галичині за участю М. Драгоманова. Це були дуже ризиковані кроки з боку гімназиста. У бібліотеці був також часопис «Зоря» за участю І. Франка та М. Павлика. З 1892 М. М. Могилянський студент юридичного факультету Санкт-Петербурзького Імператорського університету. Брав участь у роботі марксистських гуртків. Був заарештований у травні 1899, кілька місяців утримувався у відомій в'язниці «Хрести», де познайомився з Іваном Каляєвим — революціонером-терористом, виконавцем замаху на московського генерал-губернатора Великого князя Сергія Олександровича. Ви- сланий під 3-х-річний гласний нагляд поліції у Чернігів. Для отримання свідоцтва про завершення університету, у березні 1900, за допомогою матері, отримав дозвіл від Міністерства народної освіти та Департаменту поліції прибути до Петербурга для складання іспиту з богослов'я. По дорозі завітав до Пскова, де завдяки своєму приятелю М. М. Лохову—Ольхіну познайомився з В. І. Ульяновим (Леніним). За дорученням останнього, повертаючись до Чернігова, заїхав до Полтави, де зустрівся з В. П. Ногіним та Ю. О. Мартовим (Цедербаумом) та передав йому листа. Це мало наслідком новий арешт[1]. Навесні 1903 М. Могилянський склав у Новоросійському університеті решту державних іспитів. Як адвокат брав участь у великих «аграрних» процесах у Києві, Вінниці, Глухові, Чернігові, у політичних процесах у Чернігові, Києві, Петербурзі. Був захисником у «погромних» процесах у Кишиневі. У 1904–1917 рр. він був гласним Городнянського повітового земського зібрання. У 1913 земськими зборами обраний на посаду мирового судді у Городні. У 1918–1920 займав у Чернігові посади секретаря кооперативного відділу раднаргоспу, голови літературного комітету відділу народної освіти та голови Чернігівського українського видавництва «Сіверянська думка». Брав участь у роботі Чернігівської губернської вченої архівної комісії. На все життя він зберіг дружні стосунки з чернігівцями — М. М. Коцюбинським, І. Л. Шрагом, А. В. Верзиловим, родинами Василенків, Дорошенків. Після 1920 М. Могилянський уже не повертався до адвокатської діяльності. У 1925 виступав в Іст. філ. відділі з доповідями про Драгоманова, Куліша й Шевченка, Коцюбинського, був активним рецензентом Нових видань у журналах «Життя і Революція» і «Червоний Шлях», автором надрукованих цього ж року в «Життя і Революція» статей «До проблеми розуміння художнього твору» і голосу в дискусії про метод в літературознавстві «Література як соціальний факт і як соціальний фактор», автором розвідки «Процес творчості в М. М. Коцюбинського» (ЗІФВ, 1926) та ін. Брав участь у літературній дискусії 1925 — 1928 рр. Як літературознавець виступав теж під псевдонімом Петро П. Чубський і надрукував статті «Куліш і Шевченко» (у зб. «Пантелеймон Куліш», ВУАН, К,1927), «Вихід П. О. Куліша з російського підданства та поворот до російського підданства»(ЗІФВ, XIII–XIV, 1927); «До питання про джерела ІІ частини „Fata morgana“ М. М. Коцюбинського» (ЗІФВ, XVIII, 1928), «Кохання в житті Шевченка та Куліша» (3ІФВ, XXI–XXII, 1929) й ін. На початку 1930-х років зазнав важких ударів долі: було ув'язнено й розстріляно його старшу доньку поетесу Ладю Могилянську, заслано середню доньку, репресовано сина письменника Дмитра Тася. 1933 року був репресований і сам. Зятем Могилянського був вітчизняний фахівець з металообробки Матвій Саф'ян.[2] Очолювану ним комісію у ВУАН зліквідовано й заборонено йому спочатку жити в Києві, а потім заслано поза межі України. Підготовлений Могилянським до друку перший том «Біографічного словника українських діячів» після надрукування вже перших аркушів був репресований в 1933 р. ............................................................... Життєва доля Михайла Могилянського склалася нещасливо. Маючи талановитих дітей, він не відчув батьківської гордості від їх розквітлої літературної творчості. Ладя Могилянська та на два роки молодший за неї брат Дмитро (літературний псевдонім Дмитро Тась) рано почали публікуватися обоє в чернігівських виданнях. Та на початку 30-х років Ладя була заарештована, працювала на будівництві каналу «Москва-Волга», видавала табірний часопис. 1937 року підпадає під нову хвилю арештів і гине. Дмитрові доля відвела трохи більше років. Він стає відомим в літературних колах. З 1925 року Дмитро в Києві, з 1930 – в Харкові. Активно друкує прозу і поезію. Як зазначає Валерій Шевчук, він створив в прозі своєрідний «тасівський стиль». Не судилося все розвинути повною мірою – арешт, поневіряння, смерть. Репресованою була ще одна дочка М.Могилянського талановита журналістка Олена. Її було визнано соціально небезпечним елементом і вислано в Красноярський край, де в с. Велика Мурта вона і відбувала заслання. Олені вдалося вижити і повернутися в Україну, померла вона на 93-му році життя в Дніпропетровську. Батько ж мусив жити і терпіти наругу над дітьми, йому швидше всього було «дозволено» пережити дітей. Це був метод психічного катування. ............................................................... В українську новітню літературу М. Могилянський увійшов передусім як критик, літературознавець, ґрунтовний знавець світової літератури, а вже потім як майстер слова. Заговорили про нього як про письменника лише після скандального оповідання «Вбивство», надрукованого журналом «Червоний шлях» (1926). Критика витлумачила його як надто тенденційним, як таке, в якому не схвалювалося повернення М. Грушевського в Україну. Через цей твір ім'я М. Могилянського потрапило і до статті партійного ортодокса А. Хвилі «Марні надії ворогів» (Комуніст. 1927. 17 серп.). Після цієї публікації «легальне» творче життя письменника припинилося, залишилося єдине — виступати під псевдонімами. У такій формі побачили світ його передмови до творів Марка Вовчка (1927), Ганни Барвінок (1927), О. Стороженка (1927), до збірників «Досвітні огні» (1927), «Веселий оповідач» (1927), «П. Куліш» (1927). А от романи залишилися неопублікованими. Безпосереднім прототипом головного героя «Честі», за визнанням самого письменника, став хірург С. П. Коломнін, який 1886 р. застрелився, вважаючи винним себе у смерті прооперованої хворої. Трагічний випадок з життя лікаря ліг і в сюжетну основу роману. Відсутність культури, а отже, і похідних від неї — честі та інтелігентності, — шлях до вседозволеності як у моральному, так і політичному житті, шлях до спотворення плідних ідей попередників та поширення їх серед народу в своїй власній, вигідній для себе інтерпретації. Та це вже проблематика іншого роману — «Всюду страсти роковые», ідейно альтернативного «Честі». Автор писав цей твір на українському матеріалі, але російською мовою, сподіваючись надрукувати його десь у Росії. Це, по суті, роман-застереження від розгулу та некерованості темних сил людської натури, її прихованих інстинктів. Ідея вседозволеності, хоч і втілена на рівні «проблем статі», але подається не без сподівання на прямі політичні асоціації. Передбачаючи подальші втрати соціалізму, письменник виявив прозірливість і в останньому романі «Хильда» (1941). Але вже мав на увазі не лише «якість» людини за параметрами сутнісного виміру, а й нетривкість новоутвореної державної системи, яка, абсолютизуючи колективне й недооцінюючи потреби та запити індивіда, соціальної групи, нації як духовно згармонізованої одиниці, — програмувала на майбутнє децентристські соціальні процеси, які вже виявили себе вочевидь.
