А тепер — минулося. Тепер я… самі ж, бач, кажуть: парубок…

Іду до дверей, а вони:

— Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться.

— Діду, перестаньте, — прошу.

— …бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!

— Просто в неї міцний характер, — кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.

— Еге ж, — бубонять, — і тюрма міцна, та чорт їй рад…

Ну, годі. Хряпаю дверима і виходжу на поріг.

Надворі пахне молодим осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнійком, торішніми бур’янами і мокрим попелом. Садок уже одцвівся і густо вкрив землю білими пелюстками. Вітер щодня потроху вигортає їх на шлях, і коли вночі їде якась приблудна машина, вони рожевим валком котяться за нею слідом аж до мосту, а там падають у річку.

По той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона заграва: то присяде до самої землі — і тоді на кутку стає поночі й глухо, то знову шугає вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола і молоденькі осокорчики червоною крейдою — видно, трактористи стару солому палять.

Іду садом на край кутка, до провалля, і вже здалеку бачу маленьку білу постать на обніжку. То — Соня. Жде… Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу — не стає…

— Соню, — белькочу шепеляво й противно, — це ти?

— Ні, це не я, — озивається вона і потихеньку сміється. — Це — мара…

Потім міцно бере мене під руку, трошки злягає на неї теплими пругкими грудьми.

— Ходім я тобі сніг покажу, — туркоче на вухо. — Там, у проваллі.

Ми ліземо з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи одне одного плечима і хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилиння. У проваллі справді пахне талиною, — як ото кора з трухлої вільхи, а під ногами щось гуде і рипить.

— Бач: крига, — каже Соня, закидаючи голову і лоскочучи моє підборіддя гарячими губами. — А що, а ти не вірив…

У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки, що мені стає добре видно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються. У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться…

«А що, — думаю, — як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують…» — і шия перестає гнутися, дубіє.

А Соня вже й не сміється, і очі примружила так сердито, що… Ні. Нехай краще другим разом.

Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається:

— Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?

— Ого, коли б ні! — вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але раптом підсковзуюся і з переляком і огидою до себе відчуваю, що зараз так і обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук і ошпарює мене злим поглядом.

— Пусти! Силач…

— Підсковзнувся, — мимрю, — хіба ж я винен, що тут слизько?

Соня норовисто одвертається і мовчить. А в мене перед очима з’являються дід Лаврін, ворушать чорненьким дупельцем на щоці, оскиряються… Може, вони ото й правду казали, що — кислички…

Згадка про діда робить і мене сміливішим.

— Ну, — кажу, — раз так, то що ж…

Беруся рукою за кущ і, твердіше, ніж треба, упираючись ногами в кручу, деруся на гору.

— Миколко, а я? — жалібно шепоче Соня.

І від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.

— Навіщо ж ти… аж за вухо, дурненький… — видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно. — Ходім уже, бо тут холодно.

Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене — як у вола. Оглядаємось на те місце, де ми тільки що гарцювали. Там біліє сніг.

— От чудно, — каже Соня, зітхаючи, — кругом садки цвітуть, а там — сніг…

— Туди сонце не достає, — пояснюю. — Та ще й землею був прикиданий. Тепер він розтане.

Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча і дихає мені за комір.

— Ти не змерз? — питає.

Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:

— Та н-наче ні…

У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано, червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленуваті крапельки: то зав’язь.

— От якби мені отаке намисто, — каже Соня, — зроду б не знімала…

— Купимо, — обіцяю впевнено. — Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.

— А я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!

Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обома долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі і чую сором’язливий шепіт:

— В сто раз кращі… милий… в тисячу!

А далі вже нічого не бачу і нічого не чую…

Потім ми ще довго сидимо на лавочці між осокорами, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо нас на Полтаву мчать ранні базарові машини і шофери горлають із кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне.

Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи зомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу.

На порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері.

Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг… Із-за сажа вивертаються дід, у кухвайці й з вилами. А над деревами синіє, клубочиться дим.

— Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав’язь.

Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п’ятірнями сякого-такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок.

— Та не там, ближче до сажа розкладай! — сердито гукають дід.

— Нічого, — одказую так, як вони мене вчили, — буде в людей — буде і в нас…

А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу…

1966 р.

Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видолинків, полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, занесений хтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк, чоловік худий, цибатий, плоскогрудий, але широкий у кості — сорочка на його плечах розіп’ята, мовби кроляча шкурка на граблиці, — лаштується в путь. Вона йому недалека, на розсадник, що тулиться між річищем Псла та крутою правобережною горою, — це кілометрів за шість од села. Споряджатися Данилові приємно, хоча й клопітно, бо треба захопити не лише примусію, що торік брав, а ще й те, що взимку надумав, без чого минулого літа обходився так-сяк, а цього вже не обійдеться. Воно в нього все записане довгими зимовими вечорами на аркушику паперу з шкільного зошита — гарненько, в стовпчик, старанно наслиненим хімічним олівцем — і пронумероване:

«1. Сітки рибальської не п’ять метрів узяти, а два з лишком, бо рів повужчав, то вистачить.

2. Лопатку саперську в Кошкалди випросить. Вона хоч і стара, та ручна, бо складається.

3. Сікач у лавці купить або сокирчину, тільки обух щоб не варений був, а клепаний.

4. Ніж Антипові замовить з ресори, бо лавочні або м’які, або сухі, ламаються. Торік два поламав.

5. Торбу тютюну Іванового не забути, бо свій сю зиму вимерз, слабкий, не продирає.

Ну оце й усе начебто. А як надумаю ще щось, то запишу.

6. Еге ж, а про деревій забув. Треба взяти снопик, доки молодий наросте, бо жолудь хоча й пахне, але не так».

До деревію у Данила пристрасть мало кому зрозуміла, і те, що він понад усе любить деревіїв дух, пояснюють одним: змалечку Коряк чинбарював з батьком, то й звик, щоб у хаті міцним, колючим, як нашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: «Мені воно що морений дуб, що деревій — як ладан, тільки краще, бо аж здоровля прибуває…»

На розсаднику Данило сторожує. Не так удень, як уночі, коли вепри виходять з барлогів попастися: жолуді риють на розсаднику ось уже кілька років, а лісникам клопіт. От і найняли в сторожі. Він хоча й погано бачить, зате чує, мов сова: вуж повзтиме десь неподалік — почує і скаже: «Отам вуж не спить». А на очі слабкує. І дивується: «Хіба то не морока? На два сажні все мені наче в тумані, а зорі бачу, хоч які дрібні!»