Млинарський вирішив, що роман буде без конкретних часових рамок і без надто означених характеристик часового відтинку. Навіть генеза подій мусить бути розмитою в часі. Не буде жодних побутових штрихів, які могли б належати лише якомусь конкретному десятиліттю. І ніяких стилістичних ознак письма, які б натякали на десятиліття переконливіше, ніж зазначення року. Ніяких чітких і детальних психологічних характеристик поза вчинками героїв. І логіка розвою роману буде логікою невідступності наступного поступку на ґрунті вдіяних попередніх — наступні детерміновані попередніми лиш так, що попередні перегороджують і перегороджують шляхи вибору, попросту заповнюють вільні ходи. Ця ірраціональна логіка — логіка доступної можливості. Він буде любити цю слабкість своїх персонажів. Він буде обривати лінії, щоб вертатися до них через певний час так, щоб цей час проминув, у лініях будуть перепади, нерівності і прогалини, за якими не вслідкувати, в яких могло статися будь-що. Він буде мало знати про своїх героїв, йому доведеться доповнювати незнане надуманим. Вони ж мусять говорити самі до себе. Він запустить в текст кілька мікроскопічних вірусів, які, скориставшись непередбачуваними можливостями його тексту, вихоплять їх з тексту і розмножаться, розпростуються на них у невідомо що вже поза текстом.
Млинарський придумав навіть дуже елегантне закінчення роману. Він введе себе самого в текст, зробиться одним із власників ділянок, одним з музикантів оркестру. Він залишиться собою зі всіма своїми намаганнями описати цю ж історію, сам роман буде тоді розповіддю автора про писання ним роману про події, рівноцінним учасником яких він був. А в самому кінці викриється вже як автор-спостерігач, власне, справжній Млинарський. Це, звичайно, вірус спрямований. І вірус дуже цікавий, котрий зможе по-різному перекидати бачення — з — роману, бачення — у — роман, бачення — в — романі.
Десь тоді у безконечному трактаті Млинарського з’явилися перші роздуми про рекомбінацію. А того дня, коли на подвір’ї (за щоденниковими записами) дощ почався каштанами, і кинені на землю хризантеми почали в’янути від нижніх пелюсток, Маркус уже писав: «Головною ознакою всіх комбінацій є їхня необмеженість. Класификаційні реєстри компонентів певної комбінації, як і виділення самої комбінації, є умовними. Комбінації — відкриті системи, в які можна ввести будь-які прилеглі елементи аж до безмежності. Все може бути зведено до одної комбінації».
Млинарський зовсім не бентежився невпорядкованістю своїх фраз. Він з радістю давав можливість напіввипадковим, напіввиваженим словосполученням втягнути в текст несподівані і непередбачені мотиви, асоціації, обламки близьких побудов. Таким чином, фрази нагадували Маркусові кола на воді від впущеного каменя. Лиш в уяві Млинарського плівка візії проектувалася у зворотному порядку — круги збігалися від периферії до центру, все густіші і щільніші, аж поки з-під води не виривався камінь, вихоплюючи з собою цілу сферу, виходячи на плавну траєкторію, розгублюючи ореол вологи, очевидно висихаючи. В цьому місці Маркус обривав візію, щоб допустити множинність останньої стадії траєкторії.
Тим більше був шокований Маркус Млинарський ходом самочинних рекомбінацій, якими тим часом кишів придуманий роман. Дивні зміни в задумі Млинарський зауважив раз, потім ще і ще, а згодом мусив визнати, що всі його варіанти виявилися летальними (вони не спроможні були навіть вирафінуватися), натомість задомінувала одна-єдина лінія, яка була не виразом мимоволі, а результатом неконтрольованих перекомбінацій окремих фрагментів, фраз, ескізів, реплік, рис… Маркус погодився пройти всіма ходами її логіки.
А та трималася на одній догмі: мешканці Некрополю не можуть бути похованими на своїх місцях. Некрополь не повинен стати цвинтарем. Отже, їх треба всіх разом забрати з міста і вбити. Це майже неможливо, бо вони не покидали міста і поодинці мало не від дитинства. Залишається повітряна куля. (Це дуже важливий поворот. Аж тут, заходячи на поворот раз за разом і вертаючись на його початок, Млинарський переконався в тому, що врешті привело його до остаточного «Некрополю». Остаточний «Некрополь», правда, відбувся значно пізніше, а на разі Маркус зрозумів, що таке фатум, випадковість, відносність і все, пов’язане з цим.
Місце з трактату: «Суттю як фатуму, так і випадку є одне і те ж — нагромадження послідовностей рекомбінацій, викликаних самим рекомбінантним процесом. І це є невідтворністю…»).
Саме такою невідтворністю виявилась куля, монгольф’єр. Вони летіли вже вдруге. Перший раз їхній ірраціональний оркестр літав для того, щоб там, на клаптику непевної тверді-не-тверді, у стані, легшому від повітря, зіграти свого Моцарта, позбавившись усіх своїх земних страхів, комплексів, звичок, маній, неврозів і сумнівів. Екзистенціальна музика. Зрозуміло, їм вдалося, зрозуміло, тільки раз, тільки там. Ясно, наскільки збудженими вони повернулися. То був екстаз, ейфорія, експлозія, струс, транс, розчинення і згущення. Очевидно, що їм було не до всеміської паніки, стурбоваості влади, роботи експертів, введення комендантської години, надзвичайного стану, патрулів у Ринку, чергових на дахах громадських і державних будівель, постів на виїздах з міста, заборони масових акцій. Нічого не знали вони і про найбільшу міську сенсацію — до міста ввезли кілька наймодерніших гармат.
Другий, останній політ, ще зрозуміліший. Та музика, яка сталася під час літання, не могла бути відтвореною на землі. Тому другий політ — то відчай надій, новий вимір, останній шанс, помста і зневага. Це фізіологічна залежність.
Цілком закономірно (і в тому немає нічого символічного), що вони вилетіли без якоря, без баласту (мішечки з піском були викинуті ще на рівні найнижчих дерев), навантажені музичними інструментами, а єдиним виказом хоч якоїсь передбачливості була незакоркована фляшка вишнівки. Оправданим також є й те, що командор крайньої гарматної застави дав наказ знищити вогнем химерний незрозумілий літальний апарат, що висів на межі міста у західному керунку (перед тим пролетівши над містом на висоті, з якої не залишилося нічого недоступного для спеціальної оптики), і з якого лунали звуки, подібні на роботу в закритому радіоканалі. Одинокою помилкою спеціальна комісія визнала повне знищення апарату, що абсолютно унеможливлювало висновки експертизи…
Млинарський був майже переконаний, що на повітряній кулі не встигли зауважити ні канонади, ні самого попадання. Хіба що Композитор, а він був добрим композитором, зумів відчути, як їхньому оркестрові бракувало ударної секції, від якої всі відмовилися, як від ознаки неінтелігентності.
Повітряну кулю склали випадково, допасовуючи одну до одної деталі з найбільшого ящика на стриху двоповерхового будинку, в якому мешкала єдина жінка серед власників Некрополю. Складаючи кулю, вони, позбавлені найменшого практичного замислу і технічної уяви, кілька разів створювали щось настільки недоладне, що сприймалося спочатку за апарати для виконання дуже спеціалізованих і таємничих робіт. Але коли ж нарешті відбулася куля (а саме вона лежала розібраною у куфрі), то нікому не довелося промовити жодного слова для укладання спільного незаперечного плану.
Будинок належав колись відомому мандрівникові і описувачеві флори. Він щороку блукав наодинці найризикованішими маршрутами, залишаючи маленьку дочку без нагляду. Повертався з першим снігом, навантажений засушеними предметами, завжди приводив чи приносив додому якихось ящірок, птахів і звірів, розгубивши чи кинувши через обтяженість частину дорогого спорядження. Цілу зиму просиджував у кабінеті, опрацьовуючи матеріали експедиції. Донька приносила йому сніданки і вечері, витрушувала попільнички, поливала квіти в солярії і годувала все живе. Їй дозволялося розглядати будь-що у кабінеті, лабораторії, в бібліотеці, на стриху, де трималися колекції і обладнання для наступної експедиції, яке батько скуповував в час обіднього виїзду до ресторації. Згодом вона все більше вникала в предмет батькових досліджень, помагала укладати реєстри, перевіряла віддруковане на машинці. Останні роки вона вже знала все, навіть деталі запроектованих маршрутів. Більше ніщо не цікавило її. Вона була певна, що батько не став колаборантом. Він просто не відмовився від мандрів і академічних занять з приходом нового режиму. Вона усвідомлювала ненормальність свого почуття вини за ту весняну поїздку на узбережжя, за час якої батько віддав звіт про останню експедицію у видавництво, був заарештований, відпущений і похований, не врятований у найкращій лікарні. З того часу вона жила сама. Будинку ніхто не зачіпав, редакції пересилали якісь гроші, і ніхто не бував у неї аж до другої репетиції оркестру, яку вона запропонувала провести у себе. З того часу іншого місця для репетицій вже не шукали; часто хтось з оркестрантів лишався допізна, хтось ночував, часто приходили поодинці, по двоє, часами бували всі, приходячи один за одним, потім розходились у найрізноманітнішій послідовності.
