Гурррр! Мурррр! Уррр! ррр!

— Не топити, бо він випливе й смердітиме. Трьохфунтовкою по голові — ось що йому треба.

Г у н д я.  А тоді хату-читальню йому зробити під землею. Хай читає!

С т е п а н.  Що це ви? Люди! Трудящого чоловіка вбивати? Як же це? (Трясеться).

Г н.  К а р п о в и ч.  Дурило ти, Степане! Ми пошуткували, а він і справді! Заспокойся (іронічно).

Г у н д я.  Атож.

С т е п а н.  Тьфу. І чому таке в голову мені прийшло!?

Коли Степанова кудлата голова зникла за високим берегом, Гнат Карпович плюнув і згадав неввічливо про матір:

— Трохи не вшльопали ми, граждани.

— Ану, без гражданів, — почулось од Гунді, — насточортіло вже їх слухати.

— Знаєте що, — сказав міліціонер Серьога, — Семко завтра йтиме до Трипілля в лікарню. Ми його перестрінемо.

…На березі ніби заколивалася лоза. Навіть короткометражний фільм показав би тут людське обличчя у збільшенню на першому плані, але я не хочу забігати наперед.

Ніч поналивала в калюжі чорного атраменту. Далеко на Дніпрі горів сигнальний ліхтар. Темрява обгортувала, її можна було мацати пальцями. Вітер залишив свою волторну й спочивав десь на дніпровій косі. Спросоння кричав пароплав і означав собою ступінь культури.

Постановка коштувала грошей. Я не знаю тільки, як можна було зафіксувати таку темряву. Хоч би один юпітер посвітив!

Тінь потрапляла ногою в калюжі. Якби знімка провадилась у місті — там можна було б довести тінь до ліхтаря й показати обличчя, аби глядач міг пізнати її раніш кінця. Я цього зробити не можу. Я лише скажу, що тінь, яка потрапляла ногою в калюжі, не була чотириногою. Вона не належала також і до жіночого роду.

Зате перед другою тінню, що стояла під деревом із трифунтівкою в руці, я засвічую сірника — це Серьога-міліціонер і месник.

Серьога погасив огонь і солодко затягся «номером восьмим». Цукровий «первачок» тепло блукав по веселій голові. Дніпро — був по коліна. Пароплав — за панібрата. Верба — за коханку.

«Уб’ю гада!» — запевняв себе Серьога й кадив махоркою над чорними атраментовими калюжами.

Перша тінь проходила, мимо. Тут, звичайно, можна б поставити напис: «Серед темної ночі підняв гнусний злодій руку і…», але я ворог ставання на котурни — я проваджу знімку реально, не маючи наміру лякати глядача.

Серьога-міліціонер підняв над головою трифунтівку, і вітер на дніпровій косі почув немузикальну ноту невідомої партитури. Серьога кинув на землю міру ваги, що зараз дорівнюється 1,2 кг, і побіг від місця злочину.

Звичайно, був і свідок. Він зліз із дерева й нахилився над тим, хто лежав. Він намацав проломлену голову й холодне серце. Це його збентежило. Він хвилину постояв нерухомо, мимоволі нюхаючи пах теплої крові в себе на руці.

Розпливався в повітрі димок махорки, крикнув несподівано пізній пароплав.

Живий підняв мертвого й поволік до крутого берега, підмитого дніпровими мелодіями. Мертвого було покладено під берег, і на нього зсунув живий тонну землі. Цим закінчились події ночі.

«Семко сказився!» — ґвалтувала Бабанка. Кожна баба підпирала кулаком щоки й вдавалась в імпровізацію. Кількість слухачів не грала ролі.

За годину все село знало, що:

«…Семко йшов у Трипілля. Коло Улитиного перелазу блиснула блискавка, й грізний голос сказав: „Семко, Семко, жалько мені тебе — місце тобі буде на сковороді!“ А Семко роззявив рота та й каже: „Пішов ти, вибачте, до такої мами, сволоч!“ — та й показав йому, звиніть, кулака. Ну, божа сила, звісно, і вдарила».

«…сказився, кумасю, сказився справді! Ходить з перев’язаною кудлою, дивиться по-скаженому й каже: „Соціал-сука раз! соціал-сука два!“ Вже до сотні дорахував. Міліціонера Серьогу не побоявся — каже: „соціал-сука сім!..“»

«…воно й правда: писання не доводить до добра. Жінка його не наплачеться тепер. Завтра вона йде у волость, щоб взяли на ізлічення…»

«…головою земкомісії замість Семка буде тепер Гундин Петро. Старий Гундя вже й закваску составив із псаломщиковим хмелем. Ех, гульнем, брат, за всю Совєцку власть!»

…Коли тихо падає на землю ніч, починають скарги бабанківські пси, і нічний ліхтар дивиться з неба крізь туман…

…Жовтий прямокутник вікна, гойдання осені на вітрах з дніпрової коси й голос листя з темряви ночі…

Семко зайшов до хати.

Для глядачів, що закохані в трюки, — можна було б тут дати: хата в лісі, і віти затуляють її всю, крім вікна. Жовтий прямокутник витинається з ночі й пахне таємністю. Окремо на першому плані: темний силует руки, що стукає пальцем у вікно. Тінь, що рухнулась у хаті по шибці вікна. Вагання. Нарешті напис: «скрипнули двері й…» увійшов Семко. Він міг би зняти з обличчя бороду, вуса й зробитись кимось іншим. Це для любителів трюків.

Але справді: Семко зайшов у хату Гната Карповича. Хата стояла не в лісі — в селі. Семко зовсім не стукав у вікно, чим скоротив півметра фільму. Бороди він теж не знімав, бо це можна було зробити лише бритвою.

— Здоров! — сказав Гнат Карпович і переглянувся з гостями.

— Соціал-сука раз! — відповів Семко й, сівши за стіл, покуштував борщу.

— Соціал-сука тьфу! — продовжував він далі, наливаючи собі в стакан «перваку».

Гнат Карпович сидів ніяково: скажи йому що — так за горло й вчепиться!

Мовчали, поки Семко й повечеряв. Дехто сказав, що дощів випадає мало, дехто зауважив, що Бога «ми» прогнівили, а дехто — просто промовчав, не знімаючи очей із Семкового рота. Семко всім сказав: «соціал-сука сім!» і ліг на лаві на чиюсь свиту. Зачинив очі й заснув.

Балачки поновились.

Справа йшла про те, кого обрати завтра на голову земкомісії. Гундин «первак» висловлювався за сина свого фабриканта. Трохи сперечались, але, врешті, «первак» переміг. Після його був «вторак» і так далі. На Семка не звертали ніякої уваги: завтра приїдуть із волості й «приймуть міри». Останній гість здавався на милість переможця Гундиної фабрики й сів під стіл.

Гнат Карпович, Гундя й Серьога — «непобідимий представник Радвлади» — зостались радитись.

Самогону вони пили мало, і тому думки текли швидко, як літні сни.

— Потрібно наново переділити землю, — сказав Гнат Карпович.

— Потрібно, але вона вже тиждень тому як переділена. І папери лежать у сільраді, — відповів Серьога.

— А якби так трапилось, що паперів нема? — продовжував Гнат Карпович.

— Кажи, що надумав, — запропонував Гундя.

— Папери про переділ землі ми знищимо, а твій синок її переділить наново, «ввіду унічтоженія фактичних документов».

— Правильно, — сказав Серьога-міліціонер, — а як?

— Запалимо сільраду.

— Ну й молодчина! Пропозиція голосується, — вирішив Серьога.

— Але чому це сина твого нема? — запитав Гнат Карпович.

— Чорти його знають! Пішов, мабуть, десь до дівчат у Трипілля, — немає дома.

— Гляди, щоб він завтра на зборах був. Відсутнього не виберуть.

У хату щось постукало. Ввійшла жінка Семка.

— Старий Гундя тут?

— Тут.

— Петро йому прохав сказати, що завтра в обіди він буде дома. В нього якісь там справи в волості.

— У волості?

— Так. Я ходила сповістити про чоловіка.

Жінка витерла очі.

— Забери свого — он він лежить.

Семко довго вагався, повторював свою приказку, але пішов, нарешті.

Начволміліції читав:

«…доносю я вам, товариш начальник, що в нас совершено вбивство чоловіка. Гнусний Серьога ваш, представник і захиститель порядку на території нашого села — забив чоловіка, жителя місцевого нашого села. Каковоє вбивство просю розслідувать і приїхати завтра в село Бабанку. І потому боліючи душою й серцем за несознательность такого ілімента, що підриває мирне прожиття УРСР, прохаю взять собі на замєтку й приїхати завтра, аби покласти кінець международній контрреволюції й зрадникам проти Радянської влади — ії представникам, що гнусно заплямили свою чесну пролетарську совість червоною кров’ю.